Прокинувся я серед ночі від різкого поштовху і, відчувши щось незвичне, миттю повернув голову туди, куди дивилися сповнені жаху чи побожності Ісусові учні. І тоді теж побачив, що їх так вразило: у місячному сяйві Учитель ішов до нас… по воді. Я завмер від переляку, адже кожен житель Капернаума знає, що озеро наше напрочуд глибоке, а ми були майже посередині, до того ж вітер здійнявся зустрічний і кидав нашим човном щосили. Видно, від тих поштовхів я й прокинувся!
– Заспокойтесь, то Я, не лякайтеся! – сказав Ісус учням, що кричали з жаху, сприйнявши Його за примару. Я не кричав – мені просто забило дух від побаченого! Вітер кидав нашим човном, а Ісус стояв собі серед хвиль, мов на щонайсправжнісінькій земній тверді.
Я тер очі, вирішивши, що все це – тільки сон, та враз Симон Петро озвався:
– Якщо це Ти, Господи, звели мені прийти до Тебе!
– Іди! – наказав Ісус.
Тої миті я заплющив очі з переляку, бо Симон заніс ногу та ступив за край човна. Та цікавість взяла своє, і я встиг побачити, що учень таки зробив декілька кроків до Учителя та, не ймучи віри неможливому і злякавшись бурі, став тонути!
– Рятуй мене, Господи! – загукав він, а Ісус схопив його за руку і за якусь мить припровадив до нашого човна.
– Ти справді Син Божий! – промовили Ісусові учні.
Тієї ж миті буря вщухла, ніби й не було її. Переповнений враженнями аж до знемоги, я й незчувся, як знову заснув.
На ранок удома я переповів мамі усе побачене й почуте за останні дні – вона не могла вийти з дива, як то Ісусові вдалося нагодувати її п’ятьма хлібинами стільки люду. У те, що Він ішов по воді, мама взагалі не могла повірити – я б також не зміг, якби не бачив на власні очі! Мама сказала, що пригода на морі мені, мабуть, таки наснилася. Я заперечував, описуючи докладно знову й знову, як усе було. Нашу суперечку увірвала сусідка, яка прибігла до нас і, безперестанку хекаючи, вигукнула:
– Сусідонько! Та це диво з див! А ви тут сидите у своїй халупі, то й не відаєте нічого! Учитель, що проповідував на березі та в синагозі, зцілив мене! Ви ж знаєте…
Озирнувшись на мене, вона стишила голос і щось зашепотіла мамі в самісіньке вухо. Та я не дослухався до сусідчиних таємниць – сам ото побачив стільки див, що не на один вік би вистачило!
– Чимало людей зцілилося нині, і дітей, і дорослих – досить було тільки торкнутися краю Його одежі! Справдилося пророцтво, сусідонько, підіть самі переконайтеся.
Я дивився на маму як переможець – тепер уже мала б повірити мені!
– Кажуть, Він не тільки хворих уздоровлює – сліпі знову бачать, глухі починають чути, а німі говорити, ті ж, кого приносять рідні на ношах, додому повертаються на власних двох! Йому під силу й мертвих воскрешати: не знаю, чи ви чули, але кажуть, що Він воскресив єдиного сина вдови з Наїну, а юнака вже мали хоронити, – перейшла на гучний шепіт сусідка, притискаючи руки до грудей, і додала: – І дівчатко – доньку старійшини – воскресив, сказав, що вона тільки спить, не померла!
Врешті виговорившись, сусідка таки пішла. Ми з мамою принишкли, поглядаючи з неприхилених дверей на порожню вулицю. То й не дивно – адже усі подалися туди, до храму, де зцілював людей Месія.
– Ходімо й ми, Йоно! Як же це – ти бачив Ісуса, а я ні? Зцілювати людей може тільки Посланець Божий, – якимсь особливим тоном промовила мама, беручи мене попід руку – так їй було легше йти.
Я ж лише зараз, ідучи поруч із нею, помітив, що сильно витягся за останній час, хоч усе ще був худющим, як жердина. І ще подумав, що давно не йшов отак поруч із мамою – гасав цілими днями серед рибалок, а вона, немічна, не мала з ким і на вулицю вийти… Я навіть не відчував її ваги, хоч вона й опиралася на мене. Мені подумалося, що такими, напевно, є ангели – такі легкі й сиві – як пір’їнки, як моя мама.
Коли ми прийшли до храму, там усе ще було людно, та зараз Ісус був оточений апостолами – Він навчав їх. Побачивши, як мама кинула в скарбничку дві лепти, останні, що мала зав’язані у вузлику, Ісус сказав до учнів:
– Поправді ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала все, що мала!
Я побачив, як знітилася мама від цих слів та тихцем відійшла убік молитися. Я ж довго думав над тим, що теж хотів би стати Ісусовим учнем, проте я досі був замалий для цього! Ці дорослі мужі були такими значними і досвідченими супроти мене! Проте чомусь мені видалося, що жоден із них тоді не любив Ісуса так сильно, як я! Він мав владу, щоб зцілювати недужих і зупиняти бурю – це вело за Ним і учнів, і всіх людей. А я… я любив Його, як батька, якого ніколи не знав. Любив, як матір, байдуже, що вона мені не рідна, а я – знайда. Мені не треба було жодних див – тільки теплої долоні Ісуса на моїй голові, тільки доброго погляду Його променистих очей…
