Коли Іван та Яків пішли за Учителем, я знову залишився сам. Не сподіваючись, що хтось інший з рибалок візьме мене з собою в море, я журився, як тепер допомагатиму матері. Однак я помилявся – рибалки мало не билися за мене, пам’ятаючи, як ми з Яковом та Іваном допомагали Симонові витягати ті непомірно важкі неводи. Мені навіть видалося, що вони беруть мене не так за помічника, як за якийсь талісман, з яким мало би таланити.
Проте жоден із рибалок не ставився до мене так, як сини Заведеєві – як до свого молодшого брата чи приятеля. Я дуже сумував за ними, тож намагався хоч зрідка їх навідувати. З осторогою, але мама таки змушена була відпускати мене.
Перед Пасхою я дізнався, що Ісус проповідує на другому березі Генісаретського озера, тому подався туди зі знайомим рибалкою. Із собою прихопив у кошику хліба, що спекла мама, і дві рибини – гостинці для Якова та Івана. У гамірному натовпі я заледве пробрався до братів – і зрадів цьому невимовно. Вони також обіймали мене та куйовдили мою чуприну, запитуючи жартома, чи я досі не зустрів кита в Генісареті.
Щойно я хотів віддати Якову свого гостинця, як Андрій, брат Симона, узяв мене за плече та підвів до Учителя зі словами:
– Є тут хлопчина один, що має п’ять ячних хлібів та дві рибини, але що то на безліч таку!
Я шанобливо звів очі на Учителя, Який заклопотано оглядав людей. Його погляд був таким теплим і променистим – ні в кого зі знайомих я ще не бачив такого! Він поклав мені руку на голову благословляючи, і саме тієї миті я збагнув, що Він і є ТИМ Батьком, якого я так прагнув мати усім своїм серцем.
На мій подив, тихим, але впевненим голосом Учитель розпорядився розсадити людей у траві рядами по п’ятдесят осіб. Кажуть, що всього їх було там тисяч п’ять, не менше! А Ісус узяв хлібини і, вчинивши подяку, став їх ламати та роздавати людям, і так само рибини. Й усім вистачило, й ніхто, геть ніхто, не залишився голодним, ще й недоїдки зібрали – дванадцять повних кошиків!
Я не йняв віри своїм очам: почастунком, який я приніс для Івана та Якова, Ісус нагодував силу-силенну людей! Ще ніколи ні хліб, ані риба не смакували мені так, як того дня, адже сам Господь – я вже не сумнівався в цьому – нагодував нас. Люди дивувалися цьому чуду, тож вирішили, що це Бог послав Ісуса, що Він – Месія, і хотіли проголосити Його царем. Зрозумівши це, Ісус покинув їх і подався на гору. Думаю, Він молився там Небесному Отцю – на горі молитва завжди лине просто до неба, хоча Бог нас чує скрізь – так каже моя мама.
Я б залюбки залишився ще біля Івана та Якова, а головне – поруч з Ісусом, та пам’ятав, що мама чекає на мене. Я теж мав що їй оповісти – адже вона не бачила чуда, яке щойно на моїх очах вчинив Учитель. Уже вечоріло, і я не знав, як тепер мені вдасться потрапити додому. Аж виявилося, що апостоли хочуть перебратися човном на інший бік озера, у Капернаум. Звісно ж, Іван та Яків узяли мене з собою. Коли ми врешті сіли в човен, уже геть споночіло, а я був страшенно зморений цілоденною мандрівкою, тому миттю заснув, схиливши голову на плече Якова, який накрив мене своєю накидкою так, що мене й не видно було і не чути.
