Жодна інша книга, здається, так гостро не потребує продовження, як книга Діянь. Ще в Ефесі Павло сказав: «…Я маю побачити і Рим» (Діян. 19:21б). У своєму листі до римських християн він писав про передбачувану подорож в Іспанію і далі говорив: «Бо маю надію, що, проходячи, побачусь із вами і що ви проведете мене туди після того, як я натішусь, хоча б почасти, спілкуванням з вами» (Рим. 15:24). Коли в Єрусалимі Павла заарештували, Ісус завірив його: «Бо як ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так належить тобі свідчити і в Римі» (Діян. 23:11б). У бурхливому морі під час подорожі в Рим ангел сказав йому: «Не бійся, Павле. Тобі належить стати перед кесарем» (27:24а).
У нашому тексті, 28:11-31, ми побачимо, як Павло, нарешті, досяг імперської столиці. Як би нам хотілося дізнатися, що сталося під час захисту Павла перед кесарем. Чи був він засуджений або відпущений на свободу? Чи зміг здійснити свій план проповідувати Благу Звістку в Іспанії? Лука, проте, завершує книгу словами: «І жив Павло цілих два роки на своєму утриманні і приймав усіх, хто приходив до нього, проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з усякою відвагою безборонно» (28:30,31)[1]. Для тих з нас, кого захопила Павлова історія, такий кінець – велике розчарування.
Таке різке закінчення книги викликало до життя багато припущень відносно подальшого розвитку подій. Чи мав намір Лука написати продовження, яке так і не вийшло з-під його пера? А можливо, він написав його, та воно не дійшло до нас? Ми не знаходимо жодних натяків на те, що Лука планував написати третій том. Чому ж тоді Лука, ведений Духом, закінчив Діяння таким чином? Основна мета, яку переслідував Лука, полягала не в тому, щоб написати біографію Павла, а в тому, щоб розповісти, як Євангеліє досягло самого Риму і прижилося там. Якщо ми пам’ятатимемо про цю мету, то таке закінчення викликатиме в нас не почуття розчарування, а радість перемоги! Попри усілякі перешкоди, Бог виконав Свій намір!
Ключовим у завершальних віршах є слово «безборонний». «І жив Павло цілих два роки на своєму утриманні і приймав усіх, хто приходив до нього, проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з усякою відвагою безборонно» (виділено мною). В оригіналі, як і в перекладі, це слово знаходиться наприкінці вірша, що надає йому особливе значення. У самому серці величезної імперії Євангеліє безперешкодно поширювалося, незважаючи на усі зусилля римської влади, юдейських керівників і сатани знищити його. Із столиці ж Блага Звістка про Ісуса могла вільно ширитися в найдальші куточки імперії, яка широко розкинулася! Коли ви дійдете до віршів 30 і 31, то читайте їх так, як Лука писав їх – з радістю в серці!
Оскільки «завершальним словом» буквально є слово «безборонний», то давайте поглянемо в цьому розділі на усе, що сталося безборонно, незважаючи на перешкоди, які Бог обернув у переваги. Відомості ми візьмемо з віршів з 11 по 31.
ЗАВЕРШАЛЬНЕ СЛОВО ПРО ПОДОРОЖ (28:11-16)
Безборонний, незважаючи на затримку (в. 11)
Павло і його супутники провели на Мальті три місяці (в. 11а); швидше за все, це були листопад, грудень і січень. Ми не знаємо, чому Бог захотів залишити Павла на острові на три місяці. Чи було це зроблено для того, щоб Павло відпочив і набрався сил? Чи був цей час даний йому для того, щоб він відновив ті навички, які не застосовував під час дворічного перебування в Кесарії? Чи хотів Бог просто, щоб жителі острова отримали можливість стати християнами? Якими б не були цілі Божі, Павло відповів на цю затримку належним чином – як ми бачили в попередньому розділі.
Безборонний, незважаючи на забобон (в. 11)
Під час зимівлі римський сотник Юлій, що відповідав за доставку Павла та інших ув’язнених у Рим, забронював для них місця на іншому александрійському кораблі (27:6; 28:11). Це судно перечікувало зиму на острові, ймовірно, у Валеті, головному середземноморському порту на північно-західному узбережжі острова.
Оскільки від того місця, де кораблю довелося зупинитися на зимівлю, до пункту призначення були лише три-чотири дні шляху, то власникові, звичайно, не терпілося якнайскоріше закінчити подорож. За першої ж нагоди він відновив рейс[2].
Відносно корабля Лука відмічає цікаву деталь: «називався “Діоскури”». «Діоскури» означає «сини Зевса». Згідно греко-римської міфології, ці брати-близнюки (Кастор і Полідевк) народилися від Зевса і Леди[3]. Вони вважалися божествами-покровителями моряків[4]. На носі александрійського корабля красувалося різьблене розфарбоване зображення цих близнюків.
Зауваження Луки говорить про його присутність[5]: в опис він включив незначну деталь як очевидець подій. Це зображення також символізувало забобони, з якими стикалися євангелісти першого століття (і з якими багато хто стикається і сьогодні у всьому світі). Одне безперечне: так звані боги мореплавців нічого не зробили для пасажирів попереднього александрійського корабля! Своїм життям ті були зобов’язані Богу істинному, одному Богу Отцю «від Якого все» (1Кор. 8:6а; див. Діян. 27:24).
Безборонний, незважаючи на погоду (в. 12, 13)
На початку першої половини подорожі перешкодою були зустрічні вітри (Діян. 27:4). Тепер же корабель йшов до місця свого призначення без особливих труднощів. Спочатку він здолав майже сто кілометрів у північно-східному напрямі, узявши курс на Сиракузи, столицю Сицилії. Лука робить запис: «І, припливши до Сиракуз, пробули там три дні» (28:12). Ті, хто відповідав за корабель, можливо, присвятили ці дні укладанню угод, але можливо, що вони чекали попутного вітру, щоб перебратися через Мессінську протоку, відому своїми небезпечними течіями і вирами[6]. Їм потрібен був сильний попутний вітер, який би допоміг їм за добу здолати близько ста дванадцяти кілометрів до наступного порту.
Нарешті, вони змогли вийти із Сиракуз. «Звідти відпливши, прибули в Ригію» (в. 13а), місто, розташоване на самісінькому кінці «італійського чобота». З Ригії вже можна було йти уздовж берега до торгової гавані Путеола, що знаходиться на відстані близько трьохсот двадцяти кілометрів на північ. «Через день повіяв південний вітер» (в. 13б), який прискорив їх просування. Пливучи уздовж західного узбережжя Італії, вони мали бачити «Везувій, що вивергає дим на місто Помпеї, яке нічого не підозрювало і розташовувалося біля його підніжжя»[7]. Завдяки досить швидкому руху вони «прибули на другий день у Путеоли» (в. 13в). Путеол, розташований у Неаполітанській затоці, був головним портом Риму. У цьому метушливому порту Павло та інші зійшли на берег. До Риму ще залишалося близько ста двадцяти кілометрів пішого ходу.
Безборонний, незважаючи на побоювання (в. 14, 15)
Чи доводилося вам коли-небудь переживати почуття тривоги за мірою наближення до заповітної мети – до того місця, де вам завжди хотілося побувати? Стоячи на пристані в Путеолі, Павло, мабуть, був наповнений занепокоєнням (див. кінець вірша 15). У північній частині гавані стояли військові кораблі, що символізували потугу Риму, а яхти багачів, що юрбилися навколо, свідчили про суєтність цього міста. Але не стільки ці світські картини турбували Павла, скільки думки про те, як його приймуть брати, – адже в Рим він входив у ролі ув’язненого[8].
Бог знову довів, що Він – «Отець милосердя і Бог усякої втіхи» (2Кор. 1:3б). Павло був приємно здивований, зустрівши в Путеолі «братів» (в. 14а). Євангеліє, мабуть, з Риму поширилося до цього портового міста. Брати запросили Павла і його супутників «пробути в них днів сім» (в. 14б). Можливо, Павло прибув у понеділок, і християни хотіли, щоб він взяв участь у переломленні хліба наступної неділі[9]. Як би то не було, повний тиждень включав Господній день, впродовж якого Павло міг насолодитися спілкуванням з братами з усієї округи. Як і раніше в Сидоні (27:3), сотник дозволив Павлу побути у своїх друзів.
Чому Юлій, римський сотник, погодився перервати їх подорож на тиждень, коли вони були вже такі близькі до Риму, залишається загадкою. Чи були в нього справи в Путеолі? Чи треба йому було потурбуватися про екіпіровку для своїх воїнів, оскільки вони втратили усе під час бурі? Чи чекав він якихось розпоряджень з Риму? Жодне з цих припущень не пояснює семиденної перерви. Ймовірно, тижнева зупинка була його особистою послугою Павлу. Апостол, поза сумнівом, справив на нього велике враження. Не виключено, що Євангеліє зробило на нього благотворний вплив, і він став християнином[10].
За сім днів, проведених Павлом у Путеолі, до римських християн дійшли чутки про його прибуття. Тут же декілька чоловік вийшли йому назустріч (в. 15). В останньому розділі свого Послання до римлян Павло згадує двадцять шість своїх друзів у Римі; ці друзі, ймовірно, були в числі двох груп, які попрямували на південь.
Через тиждень перебування в портовому місті Павло і уся команда вирушили на північ Аппієвою дорогою, найзнаменитішою з усіх римських доріг[11]. Пройшовши половину шляху, вони зустрілися з тими, хто вийшов, щоб вітати Павла. Лука пише: «Тамтешні браття, почувши про нас, вийшли нам назустріч до Аппієвої площі[12] і Трьох гостиниць»[13] (в. 15а). Уздовж Аппієвої дороги були передбачені зупинки для відпочинку втомлених мандрівників, а навколо них виросли «підприємства обслуговування». Одним з таких місць відпочинку була Аппієва площа, розташована приблизно за сімдесят кілометрів від Риму. Інша – Три Гостиниці – була на шістнадцять кілометрів ближча до столиці[14].
Грецьке слово, перекладене у вірші 15 «назустріч», «було майже спеціальним терміном, що означає офіційне вітання сановних осіб, що прибувають з візитом; заради цього делегація вийшла з міста, щоб вітати [Павла] і супроводжувати його на останньому відрізку його шляху»[15]. Коли Павло побачив, що його вітають, як героя, усі його побоювання розсіялися! Не дивно тому, що Лука зробив такий запис: «Побачивши їх, Павло дякував Богові і пожвавішав» (в. 15б). Бачу, як по Павлових щоках течуть сльози, коли його вітають друзі – старі і нові.
Через певний час подорож у Рим поновилася. Яке це, мабуть, було видовище: серйозні римські воїни, похмурі ув’язнені і усміхнені християни, що крокують Аппієвою дорогою! «Потім, – написав Лука, – ми прибули в Рим» (в. 14а; суч. пер.).
Безборонний, незважаючи на погрози (в. 14, 16)
Лука завершує опис подорожі наступним зауваженням: «Коли ж ми[16] прийшли до Рима, то сотник передав в’язнів воєначальникові[17], а Павлові повелів жити окремо[18] – з воїном, що стеріг його» (в. 16). Павлу було дозволено перебувати не в загальній в’язниці, а «на своєму утриманні» (в. 30; суч. пер.: «у будинку, за який платив сам»)[19] під домашнім арештом, хоча він був скутий ланцюгом з охоронцями, що по черзі змінюються (в. 20).
Нарешті Павло дістався до міста, яке він давно мріяв відвідати. Що побачив він і про що думав, коли його вели вулицями міста до місця ув’язнення?[20] Як завжди, оповідання Луки не задовольняє нашу цікавість. Павло був там не як турист, а як свідок Господній (23:11). Давайте, проте, подумаємо, що чекало Павла в цьому найбільшому і найбагатшому місті старовини.
Мені довелося пройти витертими булижниками Аппієвої дороги через ті ворота, в які, напевно, входив і Павло. Я бачив руїни тисяч язичницьких храмів, яких у місті в той час було повним-повнісінько. Дивився на те, що залишилося від величного форуму – торгового, громадського, релігійного і політичного центру міста. Торкався позолоченого вказівника відстані до кожної провінції імперії. Стояв на Палатинському пагорбі, де Нерон побудував свій палац.
З дня Павлового прибуття в Рим минуло майже дві тисячі років; але якщо ви закриєте очі, то багата і порочна «Володарка світу» оживе у вашій уяві. Уявіть собі строкатий натовп Павлових часів: могутні багачі, що управляють імперією; дозвільні бідняки, що вимагають безкоштовного хліба; клопітливі раби, що забезпечують своїх хазяїв усім необхідним. З усім цим зіткнулися Павло та інші християни, коли прибули в Рим проповідувати Євангеліє!
Проте Бог, керуючий справами людей, впорався і з цим без особливих зусиль. У Його планах і намірах центр політичного царства міг також стати центром поширення Благої Звістки про Його царство всім світом. Якщо усі дороги вели в Рим, то вони також вели з Риму, «аж до краю землі» (1:8).
Якими ж знаменними, у такому разі, є слова: «а потім пішли у Рим» (28:14б)! Павлова подорож, що почалася за багато років до того, нарешті, добігла кінця, і почався новий етап Божої євангелістської програми.
[1] Вірш 31 – останнє повідомлення Луки в Діяннях про успіхи поширення Євангелія. Він, можливо, узагальнює усе, що сталося після попереднього подібного повідомлення в 19:20. Він, поза сумнівом, підводить підсумок подіям розділу 28.
[2] Навігація в самому Середземному морі поновлювалася тільки в березні, але плавання уздовж берегової лінії (впродовж одного-двох днів) за сприятливого вітру було можливим вже з початку лютого.
[3] Сузір’я Близнюків назване на честь цих міфічних братів.
[4] У 1Кор. 8:4-6 викладений натхненний коментар до подібних забобонів.
[5] Лука (і, напевно, Аристарх), мали знаходитися на борту корабля разом із сотником, його воїнами та іншими ув’язненими.
[6] Неподалік від Ригії знаходився знаменитий вир Харибда і скеля Сцилла. У грецькій міфології Сцилла і Харибда були морськими чудовиськами, що пожирали мореплавців.
[7] Янгмен. Помпея була похована під товстим шаром лави і попелу при виверженні Везувію в 79 р.
[8] Можливо, що ще і «жало в плоті» Павла продовжувало його турбувати, лишаючи сил і духу.
[9] Так було в Троаді. Див. обговорення Діян. 20:6,7 у розділі «Сімейний портрет».
[10] Інші воїни ставали християнами, наприклад Корнилій (Діян. 10) і деякі з преторіанської варти (Фил. 1:13).
[11] Аппієва дорога дістала свою назву на честь Аппія Клавдія Кека, що почав будівництво в 312 р. до Р. Х. і особисто профінансував частину будівельних робіт. Аппій був важливим римським чиновником, «цензором», одним з двох чиновників, що відповідали за перепис населення, а також за поведінку в громадських місцях і устої.
[12] У грецькому тексті це «Аппієв Форум» (див. СЕА). У більшості міст форум був головним місцем для укладання угод, тому його можна назвати «ринковою площею».
[13] У грецькому тексті написано «Три Таверни» (див. СЕА), але «таверна» в ті дні означала те саме, що і готель у наші дні (тобто там були кімнати для нічлігу).
[14] Чому одні зупинилися, пройшовши п’ятдесят три кілометри, а інші пройшли ще шістнадцять? Один проповідник жартома припустив, що молодші християни йшли семдесят кілометрів, а старіші втомилися вже через п’ятдесят. Можливо, так було намічене заздалегідь, щоби вітати Павла двічі.
[15] Брюс.
[16] Це останній вірш у Діяннях, де вживається займенник «ми».
[17] Окрім Синодальної Біблії, ця фраза є присутньою ще в Західному тексті (пор. суч. пер.). У число цих в’язнів Павло, мабуть, не входив, оскільки далі Лука відмічає, що Павлу було дозволено проживати окремо.
[18] «Окремо» означає, що Павло не проживав разом з іншими ув’язненими, які прибули з ним у Рим. Ймовірно, це також означає, що Луці, Аристарху та іншим християнам не було дозволено залишатися разом з ним, але відвідувати його вони могли.
[19] Те, що з Павлом поводилися не так, як із звичайним ув’язненим, свідчить про те, що донесення Феста було сприятливим для Павла. Ми не знаємо, чи збереглося письмове донесення під час корабельної аварії; але навіть якщо і ні, Юлій міг передати його зміст. Ймовірно, сотник додав і свої коментарі на користь Павла.
[20] У Римі мені показували місце, де, за переказами, стояв будинок, в якому жив Павло, але де він знаходився насправді, ми не маємо анінайменшого уявлення.
