У більшості з нас є проповідники, якими ми захоплюємося. Якби мені треба було їх перерахувати, то я, напевно, почав би з Клувіса Родса, який вплинув на мене в юності[1]. Включив би я в список і Джорджа Бейлі; я добре пам’ятаю його першу проповідь у церкві коледжу в Абіліні, штат Техас. Це була проповідь, присвячена 1Кор. 13. Я, напевно, включив би в список навіть Т. Б. Ларімора, проповідника, якого я знаю тільки за його письмовими роботами, – за його доброту.
Передусім у цих людях мене захоплює їх любов до істини; кожен з них присвятив себе відстоюванню істини. Є, проте, проповідник, яким я не втомлююся захоплюватися попри те, що у свій час він проповідував і істину, і брехню. З цією людиною ми зустрічаємося наприкінці 18-го розділу Діянь; його ім’я – Аполлос.
Вірш 23 розділу 18 оповідає про початок третьої місіонерської подорожі Павла: «Пробувши там [в Антиохії Сирійській] деякий час, вийшов і проходив по черзі країну Галатійську та Фригію, утверджуючи всіх учеників». Кінцевою метою його подорожі був Ефес (19:1). Проте перш, ніж розповісти про прибуття Павла в це столичне місто, Лука викладає історію Аполлоса, знайомлячи нас з подіями, що відбувалися в Ефесі між двома відвідуваннями Павла, і готуючи до тієї ситуації, з якою там зіткнувся Павло.
Оповідання починається з вірша 24: «Якийсь юдей, на ім’я Аполлос[2], родом з Олександрії[3], чоловік красномовний[4] та досвідчений у Писаннях, прийшов до Ефеса». Ось так ми знайомимося з Аполлосом, що став видатним благовісником у ранній церкві (1Кор. 3:5,6; Тит. 3:13). І хоча його батьки були юдеями, народився він в Олександрії – прославленому єгипетському місті[5] і порту, що розкинувся в декількох кілометрах від гирла річки Ніл. В Олександрії, заснованій і названій на честь Олександра Великого, проживало значне юдейське населення[6]. Переклад Старого Завіту грецькою мовою – Септуагінта – був здійснений в Олександрії. В Олександрії жив Філон, один з найзнаменитіших юдейських учителів усіх часів[7]. Оскільки Аполлос був знайомий з Іоанновим хрещенням (в. 25), то він, ймовірно, як і Павло, провів певний час у Палестині, можливо, здобуваючи там освіту в юні роки[8].
Читаючи про Аполлоса, я бачу в ньому багато чудових рис. Дозвольте мені пояснити вам, що я маю на увазі.
ВІН ПРИСВЯТИВ СВОЇ ТАЛАНТИ ГОСПОДОВІ (18:24-26)
Лука пише, що Аполлос був освіченою людиною. Він виріс в Олександрії і, можливо, жив певний час у Палестині, отримав найкращу світську і релігійну освіту, яку тільки можна було отримати в той час. А згадка Лукою красномовства і ентузіазму Аполлоса свідчать про його здатність говорити і переконувати[9]. Це ті риси, якими я захоплююся. (Хотів би я мати красномовство Аполлоса.)
Проте понад усе в Аполлосі мене захоплює те, що він присвятив свої незвичайні таланти служінню Богові. Він використовував свій інтелект для вивчення Слова. «Він був наставлений на шлях Господній» (в. 25) і характеризується як «досвідчений у [старозавітних] Писаннях» (в. 24). Він знав Біблію, а це перша вимога до тих, хто хотів би називати себе «проповідником»! І він присвятив свою здібність говорити проголошенню Слова. Він проповідував «в синагозі» (в. 26) «про Господа» (в. 25). Окрім усього, він не задовольнявся роллю простого виконавця, але вкладав у роботу усю душу. Проповідував він «пломеніючи духом»[10] (в. 25) і «сміливо» (в. 26).
Вірші з 24 по 26 можна використовувати як скорочений курс з мистецтва проповідування. Але навіть якщо ви не проповідник і ніколи не планували ним стати, принцип присвячення своїх талантів на славу Божу стосується і вас. Бог благословив вас здібностями не заради ваших власних егоїстичних цілей. Ви маєте право використовувати ці здібності для виконання своїх обов’язків у житті (1Тим. 5:8), але ніколи не забувайте, що найвища мета застосування ваших талантів – це прославлення Господа (Мф. 5:16).
ВІН СМІЛИВО ПРОГОЛОШУВАВ ТЕ, У ЩО ВІРИВ (18:25, 26)
Розуміння волі Господньої Аполлосом на той момент, коли ми уперше зустрічаємося з ним, було обмеженим. Він знав Старий Завіт (в. 24), включаючи те, що Писання говорить про Месію (в. 28). До якоїсь міри він міг навіть говорити і учити «про Господа правдиво» (в. 25). Проте далі ми читаємо, що він знав «тільки про хрещення Іоанове» (в. 25). Його знання про Ісуса обмежувалися, мабуть, тим, що знав Іоанн Хреститель. Іоанн був убитий (Мф. 14:1-12) до того, як Ісус пообіцяв побудувати Свою церкву (Мф. 16:16-19), і задовго до того, як Ісус помер, воскрес, дав Велике доручення і вознісся на небеса. Іоанн говорив про пришестя Духа (Мф. 3:11), але він не встиг нічого дізнатися про виконання цієї обіцянки (Діян. 1:4-8; 2:1-4), про створення церкви або про християнське богослужіння.
Лука не пояснює, як Аполлос дізнався про Іоаннове хрещення і чому його знання про Господа були неповними. Можливо, що Аполлос був у Палестині під час служіння Іоанна і став його учнем (Мф. 3:5,6), або ж його наставив один з учнів Іоанна, що мандрували Єгиптом[11]. Якщо ж він став учнем Іоанна в Палестині, то не виключено, що незабаром покинув країну, щоб поширювати Благу Звістку так, як собі її уявляв. У будь-якому випадку, Аполлос, схоже, не був у Палестині з дня П’ятдесятниці (Діян. 2) і не зустрічався з тими, хто мав повніші знання про Ісуса і Його шляхи[12]. Тому він проповідував те, що знав: Іоаннове хрещення.
Тут доречно сказати декілька слів про Іоаннове хрещення. Іоанн був частиною виконання пророцтва про того, хто приготує шлях для Месії (Іс. 40:3; Мал. 4:5,6; Мф. 3:13; 17:10-13). Як один з етапів цієї підготовки він закликав своїх слухачів до покаяння і зміни свого способу життя (Мф. 3:2; Лк. 3:7-14), а також здійснював підготовче хрещення (Мф. 3:5,6). Він хрестив зануренням у воду (Ін. 3:23) «для відпущення гріхів» (Мк. 1:4). Таке хрещення називалося «Хрещенням на покаяння» (Мк. 1:4; Діян. 13:24; 19:4), оскільки воно втілювало і виражало покаяння. Ті, що приходили до нього, «хрестилися в Йордані від нього, сповідаючи гріхи свої» (Мф. 3:6). Хрещення займало таку значну роль у служінні Іоанна, що він став відомий як «Хреститель [тобто, той, хто занурює у воду]» (Мф. 3:1). Під час Іоаннового служіння його хрещення стало розділовою межею між тими, хто був готовий прийняти призначення Божі, і тими, хто не хотів цього (Лк. 7:30).
Що стосується нинішнього розділу, то важливо пам’ятати наступний ключовий факт про Іоаннове хрещення: воно ніколи не замислювалося як незмінна частина Божого плану для віку християнства. Хрещення у Великому дорученні визначається як хрещення в ім’я Отця, Сина і Святого Духа (Мф. 28:19,20; Мк. 16:15,16) і мало здійснюватися «до кінця [християнського] віку» (Мф. 28:20). Отже, у наші дні частиною Божих планів і призначень є «одне хрещення» (Еф. 4:5). Іоаннове хрещення мало силу тільки до моменту початку проповіді і здійснення хрещення відповідно до Великого доручення (Діян. 2); після цього воно вже не мало сили. Основний недолік Іоаннового хрещення полягав у тому, що воно ґрунтувалося на неповному знанні про Ісуса. Іоанн міг тільки переконувати своїх послідовників, «щоб [вони] вірували у Грядущого за ним» (19:4).
Я, проте, хочу підкреслити той факт, що, хоча хрещення, яке знав Аполлос, вже не мало сили, він проповідував те, у що вірив, з переконаністю і ентузіазмом. Початок наступного розділу показує, що він навіть навернув деяких, проповідуючи в Ефесі (19:1-6).
Дозвольте мені тут же сказати, що я захоплююся Аполлосом не тому, що він проповідував помилку; помилка може погубити душу (Як. 5:20). Я також не думаю, що у своєму невіданні він догодив Богові; невідання не знімає провини (Діян. 17:30; див. також Рим. 10:14). Далі я ще збираюся говорити про те, що найбільше захоплююся Аполлосом, бо він не упирався у своїй помилці, бо мав серце, здатне вчитися. Поки ж дозвольте мені сказати, що я шаную його за те, що він – людина, яка відстоювала свої переконання. Коли я включаю телевізор, мене тут же починають агітувати представники найрізноманітніших релігій. Деяких з цих проповідників я шаную, хоча і вважаю, що вони помиляються. Видно, що вони щирі в тому, що роблять. Інших я зовсім не шаную; судячи з їх справ, вони просто безпринципні опортуністи, що перетворюють Євангеліє на предмет торгівлі (Мф. 7:20; 2Пет. 2:3).
Однієї щирості недостатньо: Павло теж був щирим, коли гнав християн (Діян. 23:1). Але у світі, де повно лицемірства, зустріч з людьми з щирими переконаннями завжди радує. Про одного всесвітньо відомого керівника казали, що він управляє на підставі опитувань громадської думки, і деякі релігійні лідери діють за тим же принципом. Вони «вагаються і захоплюються всяким вітром» (Еф. 4:14) громадської думки. Коли я бачу людину, яка твердо відстоює свої релігійні переконання перед лицем опозиції, я думаю: «Якби її можна було точніше наставити на шляху Господньому, яким би прекрасним слугою вона була!» Це підводить нас до найчудовішої Аполлосової риси.
[1] Оскільки на мене вплинули сотні видатних проповідників Євангелія, то я вибачаюся перед тими, кого не включив у цей суб’єктивний «короткий список».
[2] «Аполлос» – зменшувальна форма від «Аполлоній».
[3] Грецьке слово, перекладене «родом», вказує на те, що Аполлос не лише народився, але і виріс в Олександрії.
[4] Грецьке слово, перекладене «красномовний», може також означати «освічений».
[5] Олександрія була одним з освітніх центрів світу. Там знаходилася найбільша бібліотека у світі – близько 700000 томів.
[6] Деякі вважають, що юдеї складали, щонайменше, чверть населення Олександрії.
[7] Філон був сучасником Павла і Аполлоса.
[8] Біографії Павла і Аполлоса були схожими за декількома параметрами: Павло народився в Тарсі, який також був центром освіти. Обидва були надзвичайно обдарованими людьми, відданими Богові. І при першій нашій зустрічі з ними обидва помилялися.
[9] У школах Олександрії риторика (мистецтво говорити) була важливим предметом.
[10] У деяких «індивідуальних» перекладах ця фраза передана як «пломеніючи в Дусі» (тобто у Святому Дусі). Інше місце, де вживається ця фраза, – Рим. 12:11.
[11] Західний текст можна зрозуміти в тому сенсі, що Аполлос дізнався про Іоаннове хрещення в Олександрії. Мій учитель, Дж. Робертс, казав, що, згідно зі світськими джерелами, деякі учні Іоанна Хрестителя не визнали Ісуса Месією і продовжували учити «Іоанновому Євангелію».
[12] Оскільки з моменту служіння Іоанна минуло приблизно двадцять п’ять років, у це важко повірити; але, звичайно ж, можливо, що упродовж усіх цих років він зовсім не зустрічався з християнами. Проте тривалість часу, про який йде мова, може вказувати на те, що Аполлос дізнався про Іоаннове хрещення в пізніші роки від одного з Іоаннових послідовників, а не раніше від самого Іоанна.
