Роббі та Ерік кинулися бігати довкола столу, проте бродяча кицька була значно швидшою. Вона метнулася під стіл і вибігла з протилежного боку, а хлопцям довелося зупинитися й відставляти стільці. Їхня матір, місіс Лідделл, зайшла перевірити, що за галас здійнявся на кухні, хоча для хлопців гасати довкола столу було звичною справою. Ерік узагалі, здавалося, постійно кудись біг.
– Киці подобається в нас удома! – заголосив трирічний Ерік, тоді як кінчик її хвоста уже зникав за дверима.
Роббі, на півтора року старший від брата, вирішив знову вкотре порушити тему домашніх тварин.
– Чому нам не можна мати кошеня? – запитав він.
Ерік припинив плакати:
– Мені хочеться собаку.
Місіс Лідделл присіла, щоб поговорити зі синочками та всоте пояснити, що тут, у Китаї, тварини хворіють на сказ і можуть передати його людям.
– Але ж люди одужують, – не вгавав Роббі.
– Ні, – відповіла мама. – Вони часто помирають. Саме тому ми не можемо мати ні кота, ні собаку.
Однак хлопці не здавалися, а підрісши й зрозумівши, що відбувається, до них приєдналася й молодша сестричка. Урешті-решт, містер та місіс Лідделл вирішили взяти собі сімейство кіз, що жило поблизу них.
– Козел буде мій, – гордо мовив Роббі.
– Тоді коза – моя, – оголосив Ерік.
А Дженні, їхня сестричка, допомагала дбати про козеня.
* * *
– Тікай! – горлав Ерік китайською, коли козел мчав за ними.
Улюбленець Роббі виявився досить агресивним створінням. Усі троє бігли якомога швидше, хоча розвинути швидкість у традиційному теплому стьобаному китайському вбранні було нелегко. Проте тепла підкладка стала б у нагоді, якби козел їх наздогнав і почав буцатися – не так боліло б.
– Щоразу як він женеться за тобою, ти втікаєш швидше й швидше, – сказав Ерікові містер Лідделл. – Але ти так смішно бігаєш. Твої руки наче живуть своїм життям.
* * *
Проте Ерік не завжди міг бігати.
– Він так схуд, – мовила місіс Лідделл, дивлячись на блідого й змарнілого сина в ліжку. – Йому ще ніколи не було так зле.
Містер Лідделл похитав головою:
– Я тішуся, що ти медсестра, інакше, ми б його втратили. А спочатку здавалося, що він одужує, як і ті двоє.
– Дивно, – міркувала уголос його дружина, – він такий активний хлопчик, та коли хворіє, то гасне на очах.
Ерік розплющив очі.
– Хочеш пити? – запитала місіс Лідделл.
Хлопчик кивнув, і вона піднесла до його вуст чашку м’ясного бульйону. Це все, що він міг зараз їсти.
– Цей хлопчина більше не бігатиме, – якось сказала песимістична й нечутлива відвідувачка, побачивши Еріка через два тижні.
Місіс Лідделл підморгнула синові так, щоб та жінка помітила це:
– Я впевнена, що бігатиме, – сказала вона, не припиняючи масажувати його здерев’янілі ноги. – Зовсім скоро він знову навчиться ходити, а там незчуємося, як помчить ганяти м’яча з друзями.
Ерік поглянув на свої кволі ноги. «Чи зможу я знову ходити? – думав він, зважаючи на те, що коліна тепер зовсім не хотіли згинатися. А потім він згадав свою матір і вирішив, що таки ходитиме: – Мама – медсестра й знає краще».
Для цього знадобився час, але Ерік таки почав і ходити, і бігати, і грати у футбол.
* * *
– Прийдеш до мене погратися в неділю? – запитав в Еріка його друг-китаєць.
Ерік похитав головою:
– А можна я прийду в суботу?
– Чому?
– Християни вірять, що неділя – особливий Божий день, у неділю ми зайняті іншими справами, аніж у будні.
Маленький китаєць спантеличено запитав:
– Якими ж це?
– Ну, ми ходимо до церкви, читаємо християнські книжки, граємо в біблійні ігри, у нас особливий обід цього дня… багато чого. Це дуже гарний день.
– Усе через те, що твій тато – місіонер?
– Ні, – пояснив Ерік, – через те, що Божий закон велить дотримуватися сьомого дня.
Його друг знизав плечима:
– Тоді, напевно, краще приходь у суботу.
Тієї суботи хлопці організували для своїх друзів спортивний день.
Як і багато інших дітей тогочасних місіонерів (Ерік народився 1902 року), хлопці повернулися в Британію, щоб здобути освіту. Закінчивши школу в Лондоні, Роббі та Ерік вступили до Единбурзького університету. Ерік наполегливо вивчав біологію. А найбільшою пристрастю юнака були віра в Ісуса Христа й біг. 1924 року він робив такі успіхи, що його обрали для участі в забігові на Олімпійських іграх.
* * *
«Лідделл! Лідделл! Лідделл!» – вигукувала університетська команда, коли він досягнув фінішної стрічки в тренувальному забігові.
Тренер команди поглянув на секундомір.
– Чудово! – мовив він. – Твоя швидкість стає дедалі вищою.
Ерік перевів подих.
– Вона зростає лише на стометрівці, – сказав він. – Мені здається, я здатен пробігти не більше двісті метрів. Потім я починаю сповільнюватися.
Тренер усміхнувся:
– Ми покладаємо надії на тебе саме на стометрівці, а решта буде приємним бонусом.
– Забіг – у неділю, – повідомили Еріку.
– Я не побіжу в неділю, – відповів він тихо, але непохитно. – Біблія каже, що недільний день – особливий.
Усі, хто знав Еріка, зрозуміли його, навіть якщо й не погоджувалися з ним. Інші вважали його зрадником, що підводить свою країну. Жорстокими були й заголовки деяких газет. Сам же Ерік почав тренуватися в забігові на чотириста метрів замість ста, хоча ніколи й не був бігуном на довгі дистанції.
* * *
Незважаючи на розчарування, Олімпійські ігри були вражаючі. Коли друг по команді Еріка, Гарольд Абрагамс, виграв золото в забігу на сто метрів, Лідделл стояв біля фінішної стрічки, щоб привітати його. Це була перша британська золота медаль за сто метрів. Потім відбувся забіг на двісті метрів. Гарольд, Ерік і четверо американців змагалися у фіналі. Двоє друзів непогано почали, проте не змогли втримати швидкість. Гарольд відстав. Ерік не зміг наздогнати двох найшвидших американців. Ноги шотландця донесли його до фінішу третім. Він здобув бронзу, і це стало найкращим результатом для британських учасників у забігові на двісті метрів на Олімпійських іграх. Для команди з Британії справи складалися якнайкраще.
Чотириста метрів не були коронною дистанцією Лідделла, а час, за який він її пробігав, зовсім не вражав, особливо на Олімпійських іграх. Попри все це, він усе ж таки побіг. Ерік пройшов перший забіг і другий. Він розраховував на півфінал, однак потрапив до фіналу. Проте якими були його шанси? В одному з попередніх забігів швейцарець здолав відстань за 48 секунд, встановивши цим світовий рекорд. А в півфіналі рівно за 48 секунд прибіг американець.
Коли бігуни вишикувалися для фінального забігу, волинки вибухнули пронизливим звуком шотландських мотивів й оркестр скінчив грати, бігуни стали в позицію для старту. Стартовий пістолет вистрілив, й Ерік помчав першим так, наче біг стометрівку.
– Він надто швидко біжить!
– Йому не вдасться зберегти таку швидкість! – вигукували його друзі один одному, перекрикуючи галас натовпу.
Руки й ноги Еріка розліталися врізнобіч, коли він перетнув позначку сто метрів, залишившись на першій позиції. Наближалася позначка двісті метрів, а він не сповільнився. Ерік біг наосліп, закинувши голову назад, проте не здавався. На позначці триста метрів американець почав набирати швидкість і наздоганяти Еріка.
– Він сповільнюється, – з сумом мовив один із членів команди Лідделла.
– Він втомлюється, – додав інший.
Минувши триста метрів, Ерік набрав повні легені повітря, звелів ногам рухатися значно швидше й помчав уперед, набираючи швидкість! Американець, порив якого зазнав невдачі, побачив лише спину супротивника, коли Ерік Лідделл розірвав фінішну стрічку, випередивши його на п’ять метрів і побивши тогочасний світовий рекорд.
Сотні прапорів Великобританії і Шотландії злетіли вгору, вітаючи переможця, радісні вигуки наповнили стадіон.
– Дякую! Дякую! – шепотів Ерік Небесному Отцеві.
* * *
Раптом новоспеченого атлета зусібіч оточили шанувальники.
– Вітаю! – вдоволено мовив Гарольд Абрагамс. – Це було надзвичайно!
«Чудовий забіг!», «Молодець!», «Неймовірно!» – лунало довкола.
Газетярі плескали Еріка по плечах, кажучи, який він надзвичайний хлопець, незважаючи на те, що останніми місяцями дехто з них просто-таки розривав його на клапті у своїх статтях. Проте це не мало значення для Еріка. Нічого не мало для нього значення, окрім того, що він зберіг Божий закон, дотримуючись недільного дня, а Бог благословив його так, як він того й уявити не міг. Вигуки підтримки й радості, що здійнялися на стадіоні, коли Ерік отримував золоту медаль, не вщухали. Проте їх заглушила молитва в голові «летючого шотландця»: «Дякую! Дякую! Дякую!»
На Еріка чекала блискуча кар’єра легкоатлета. Проте ніхто з його друзів не здивувався, коли він вирішив стати місіонером і повернутися в Китай, де він народився, й де жили нащадки того козла, завдяки якому Ерік навчився бігати.
* * *
Ерік Лідделл одружився і став батьком. Його діти отримали таке ж саме виховання, як і він, у тій самій частині Китаю. Однак тоді це вже не було щасливим місцем, адже між Китаєм та Японією точилася війна й здавалося, що війська були всюди. Лі Му Ші (таким було китайське ім’я Еріка) щосили намагався дбати про християн і розповідати іншим про Ісуса. Він був променем світла в темному й страшному місці. Згодом ситуація настільки загострилася, що дружину й дітей Лідделла було евакуйовано до Канади. Надзвичайно сумуючи за родиною, Ерік дякував Господу, що вони нарешті поза воєнною територією, у безпеці.
* * *
– Усі американські та британські вороги будуть ув’язнені в концентраційному таборі, – процідив японський солдат.
Протягом трьох наступних днів усіх їх схопили, зокрема й Еріка, і відвезли за сотні миль до табору Вейхсьєн, де американців і британців ув’язнили за високими мурами й електричними парканами.
* * *
– Можеш навчати дітей математики, – доручили Лідделлу тюремники, намагаючись створити лад у таборі.
Дядько Ерік, як його стали називати дітлахи в таборі, став одним із найпопулярніших людей у цьому місці. Безсумнівно, діти, яких він навчав, отримали від свого вчителя-християнина значно більше, ніж математичні знання.
Ерік Лідделл, імовірно, бажав знову побачити власних дітей, проте цього так і не сталося. Надзвичайно худий, одягнений у лахміття, потерпаючи від пухлини мозку, «летючий шотландець», який навіть ходити без похитування не міг, помер у таборі в’язнем війни.
Цікаві факти
Олімпійські ігри. Стародавні греки проводили серію Олімпійських ігор у місті Олімпія, що в Греції, з 776 року до Р.Х. аж до заборони ігор 393 року.
Французький спортсмен, барон П’єр де Кубертен, ініціював відновлення змагань, тож завдяки його зусиллям перші сучасні Олімпійські ігри відбулися 1896 року.
Відтоді вони відбувалися кожні чотири роки, окрім 1916, 1940 і 1944, коли їх було скасовано через дві світові війни.
Примітка. Ерік втратив можливість здобути олімпійську медаль у забігові на сто метрів, бо неділя, особливий Божий день, вимагає й особливого ставлення. А згодом він покинув перспективну кар’єру в легкій атлетиці, щоб вирушити до Китаю і трудитися на Божій ниві.
Нам варто повчитися в Еріка завжди ставити Бога на перше місце у всьому, пам’ятаючи Його слова: «Я шаную тих, хто шанує Мене».
Поміркуй. Чи маєш ти улюблений вид спорту? Не забувай завжди ставити Ісуса на перше місце, навіть коли займаєшся спортом. Відшукай організації, які підтримують християн у спорті. Вони покажуть тобі, як можна свідчити про Ісуса тим, що робиш і як це робиш. Також вони надихнуть тебе, розповівши про інших християн, які захоплюються спортивними змаганнями.
Молитва. Господи Ісусе, дякую за вид спорту, який мені подобається. Дякую, що даєш мені здоров’я і сили займатися ним. Зроби мене Твоїм гарним свідком, навіть коли я просто граю з друзями. Допоможи мені ставити Тебе на перше місце у всьому. Амінь.
