Кінець Діян. 15 шокує своєю несподіванкою. Більшу частину розділу Павло і Варнава беззавітно боролися з розбіжністю в церкві, щоб не допустити її розколу. А в завершальних віршах ми раптом читаємо, що Павло і Варнава, будучи не в змозі улагодити свої особисті розбіжності, розсталися один з одним!
На місці Луки в мене виникла б спокуса не згадувати того факту, що між Павлом і Варнавою сталася «незгода». Я, можливо, сказав би, що, вирішивши знову відвідати церкви, встановлені в першій подорожі, вони дійшли висновку, що зроблять удвічі більше добрих справ, якщо розділяться на дві місіонерські команди – що вони і зробили. Лука не піддався такій спокусі. Як завжди, біблійні персонажі – навіть герої – показані такими, якими вони були насправді, а не такими, якими хотілося б їх бачити.
Чому Лука написав про незгоду між Павлом і Варнавою? Вже ніяк не для того, щоб поставити обох у незручне становище[1], а щоб дозволити братам отримати з цього випадку урок, навчити їх, як залагоджувати розбіжності. У двох інших розділах ми обговорювали, як усувати конфлікти в церкві. Іноді, проте, нам здається, що виниклі проблеми неможливо вирішити. Що робити в такому разі? У нашому тексті даються певні відповіді.
ПАЛКІ СУПЕРЕЧКИ
Пропозиція (15:35,36)
Давайте згадаємо історію. Попередній розділ закінчився віршем 15:35: «Павло ж і Варнава жили в Антиохії, навчаючи і благовістячи разом з багатьма іншими слово Господнє». Нам невідомо, як довго вони пробули в Антиохії після єрусалимських зборів. Можливо, Павло написав свій лист галатійським християнам саме в цей період. Подія, описана в Гал. 2:11-16, коли Павло докоряв Петру за те, що той не брав участі в загальному застіллі з язичницькими братами, теж могла статися в цей час. Якщо це так, то фраза в Гал. 2 стає особливо значущою для нашого вивчення: «Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до лицемірства їхнього» (Гал. 2:13; виділено мною). Павло, видно, був розчарований поведінкою Варнави – і глибоко зачеплений. Тепер ми бачимо велику вірогідність того, що ще до подій, описаних у Діян. 15:36-39, дружба Павла і Варнави дала тріщину.
Після того, як вони обидва попрацювали певний час в Антиохії, Павло вирішив, що пора знову вирушати в дорогу. Ми читаємо: «Через деякий час[2] Павло сказав Варнаві: “Ходімо знов і відвідаємо братів наших по всіх містах, де ми проповідували слово Господнє, як вони живуть”» (15:36). Не можна хрестити людей, а потім кидати їх напризволяще: «Велике доручення свідчить: доки ми не готові виховувати молодих християн, нам рано нести Благу Звістку загиблим»[3]. Більшість колишніх місіонерів повертаються в ті краї, де працювали, щоб допомагати зростати душам тих, кого вони хрестили.
Єдиним питанням на порядку денному Павла (щонайменше, так було сказано) було зміцнення встановлених раніше церков. У листі до галатів з’ясовується, що він був стурбований учителями-законниками, на кшталт тих, які привнесли безлади в антиохійську церкву. Як ми побачимо, просте відвідування з метою підтримки вилилося в значний евангелізаційний захід.
Розбіжність (15:37-39а)
Варнава був згоден на пропозицію Павла, але додав і власну: «Варнава ж захотів узяти з собою Іоана, званого Марком» (в. 37). Ви повинні пам’ятати, що Іоанн Марко, племінник Варнави (Кол. 4:10), вирушив разом з Павлом і Варнавою в першу подорож, але дійшов тільки до Пергії в Памфілії (13:13).
Чому Варнава захотів узяти Марка в другу подорож? Можливо, Марко прийшов до Варнави з вибаченнями: «Вибач, що я тоді покинув вас. Я знаю, що це було недобре, але дай мені спробувати ще раз. Обіцяю, що вже не підведу тебе». Якою б не була причина, Син утіхи був щасливий дати Марку ще один шанс.
Павло ж не був щасливий. Він не був переконаний, що Марко досить дозрів, щоб ризикнути узяти його ще раз. Тому «Павло вважав [наполягав; СЕА], що не слід брати з собою того, хто відстав від них у Памфилії і не пішов з ними на діло, на яке вони були послані» (15:38). Слово «наполягав» вказує на тривалість дії[4]. Варнава «наполягав» на тому, що їм слід узяти Марка, а Павло «наполягав» на зворотному. Нам не переданий обмін думками між ними, але неважко його собі уявити[5].
Варнава: «Я вважаю, що ми повинні дати Марку ще один шанс».
Павло: «Ні. Господь сказав: «Жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» [Лк. 9:62[6]]».
Варнава: «Він також сказав: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» [Мф. 5:7]».
Павло: «Подорож буде не з легких, і ми маємо бути упевнені, що той, хто йде з нами, не підведе. Мудрець сказав: «Що зламаний зуб і розслаблена нога, те надія на ненадійну людину в день біди» [Прит. 25:19]».
Варнава: «Якщо вже ти звертаєшся до Писань[7], згадай історію про Давида, Іону та інших. Якщо Богу угодне давати людям другий шанс, то чому б нам цього не зробити?»
Павло: «Ти б не захищав Марка, не будь він твоїм племінником!»
Варнава: «Ти мені не племінник, а я захищав тебе в Єрусалимі[8], – пам’ятаєш?»
У вірші 39 сказано: «Це призвело до незгоди» (виділено мною). У сучасному перекладі це звучить так: «І була між ними сильна розбіжність». Як у перекладі, так і в старогрецькому оригіналі, слова говорять про палкий обмін думками – можливо, навіть втрату самовладання, майже напевно підвищені тони і образливі слова. Павло пізніше напише: «Любов довготерпить, … не безчинствує…». (1Кор. 13:4,5). Можливо, він дещо почервонів, коли диктував ці слова, згадавши сперечання зі своїм другом Варнавою кілька років тому. Поза сумнівом, у тому випадку Павло не утримався від роздратування!
Рішення (15:39б-41)
Через певний час стало очевидно, що Павло і Варнава не можуть улагодити свої розбіжності – щонайменше, на той момент. Тоді вони вирішують розділити завдання відвідування раніше встановлених церков: оскільки Варнава був вихідцем з Кіпру (4:36), він продовжить роботу там[9], а Павло піде в Малу Азію. У вірші 39б сказано, що вони «розлучилися один з одним; і Варнава, взявши Марка, відплив до Кіпру». Тут ми востаннє в Діяннях читаємо про Варнаву. Як і у всіх нас, у Варнави були свої недоліки, але в цілому він був таким чудовим християнином! Більше б нам у наших церквах таких Синів утіхи!
Після розлучення Павла і Варнави увага автора переміщається на Павла: «А Павло, обравши собі Силу, пішов, ввірений братією благодаті Божій, і проходив через Сирію і Киликію, утверджуючи церкви» (в. 40, 41).
[1] Варнава міг бути ще живий, коли Лука писав «Діяння», а Павло був живий майже напевно.
[2] Висловлюється припущення, що Павло і Варнава працювали в Антиохії в зимові місяці, коли подорожувати було особливо важко, і рішення Павла виникло навесні, коли знову можна було вирушити в дорогу. Поза сумнівом, Святий Дух зіграв життєво важливу роль у рішенні Павла.
[3] Узято з розділу «Все, що зробив Бог».
[4] Переклад Слов’янської Євангельської Асоціації точніше передає ідею тривалості дії, закладену в оригіналі.
[5] Ця ідея уявного обміну думок запропонована Ріком Етчлі.
[6] Звичайно, вони не могли називати розділи і вірші, бо такої навігації в Писанні в ті дні не було.
[7] У той час їх Писання (натхненні записи) складалися із Старого Завіту.
[8] Діян. 9:26,27.
[9] Якщо в Павла і Варнави було багато учнів на Кіпрі або встановлених ними церков, Лука про це умовчує (див. обговорення 13:6 в уроці «Гіркота і солодкість місіонерської роботи»). Можливо, Варнава повернувся туди, щоб продовжити раніше почату роботу.
