– Боже милостивий! Хто в нас тут у сараї так рано-вранці? Хлопчик, і то ще й голодний.
Джордж уже був зібрався тікати.
– Не йди, хлопче, – мовила привітна жінка. – Зачекай і поснідай у нас.
Думка про їжу переконала Джорджа.
– Дякую, місіс, – відповів він. – Я вам вельми вдячний.
За сніданком хлопчик розповів свою історію.
– Мої батько й мати були рабами на плантації біля Даймонд Ґров. Я ніколи не знав свого батька. Дехто каже, що він загинув у нещасному випадку під час транспортування колод відразу після мого народження.
– Бідолаха, – співчутливо мовила жінка. – Ось, візьми ще шматочок теплого хліба.
Джордж узяв хліб і, пожовуючи, продовжив розповідати.
– Коли я був ще крихітним малюком, рейдери викрали маму й мене, а також деяких інших рабів із плантації. Мама міцно тримала мене біля себе й не відпускала. Але прийшов власник і викупив мене назад, відтак я більше ніколи не бачив своєї матері.
– Це, мабуть, найгірша історія, яку я колись чула, – зітхнула жінка. – Втратити батька і матір, навіть не запам’ятавши їх, – украй жахливий початок життя людини. Що сталося з тобою після цього?
Джордж, який до цього часу вже зігрівся і вдосталь попоїв, розслабився.
– Мого власника звати Карвер, і мене називають Джорджем Карвером, бо я не маю іншого імені, яке мені відоме. Він був добрий до мене і ставився до мене доброзичливо. Я називав його дядьком Мойсеєм, а його дружину – тіткою Сью.
– Ти працював на них?
– Ні, – зізнався хлопець, – не зовсім так. Оскільки в мене не було ні батька, ні матері, які б мали брати мене на роботу, я більшу частину свого часу проводив за вивченням навколишнього світу. Схоже, власник був не проти. Він називав мене знавцем рослин, бо я дуже багато знав про рослини, які ростуть навколо Даймонд Ґров.
– Ти маєш на увазі, що можеш лікувати хворих рослинними відварами? – запитала жінка, захоплена почутим.
– Ні, – засміявся він, яскраво блимнувши своїми білими зубами на тлі темно-коричневої шкіри. – Я маю на увазі, якщо з вирощуванням щось іде не так, я зазвичай знаю, як допомогти рослинам рости краще.
– Але якщо твій власник так доброзичливо ставився до тебе, то чому ти втік?
– Я не втік, – пояснив Джордж. – Через декілька років одна людина подарувала мені правопис, і я сам навчився читати. Тепер я хочу піти до школи. Власник сказав, що я можу йти вчитися і що найближча школа була в Неошо, на відстані восьми миль. Тож я запакував свої речі в цей клуночок і подався до школи.
Настала пауза, після якої він заговорив тихіше.
– Але коли я прийшов туди минулої ночі, було занадто темно, щоб знайти школу, тож натомість я знайшов вашу клуню. Щиро дякую вам, місіс, за те, що дозволили скористатися нею.
– Можеш називати мене тіткою Мараєю; мене так усі називають. Тобі не доведеться довго шукати школу, бо по той бік загорожі є школа для чорношкірих дітей.
Очі Джорджа широко розплющилися від здивування.
– І, – розпочала тітка Марая, яка завжди блискавично, швидше від інших, оцінювала ситуацію, – ти зможеш працювати в мене у вільний час після навчання.
Першого дня в школі, коли в Джорджа запитали, як його звати, він швидко озирнувся і, замість того щоб сказати Джордж Карвера, він сказав Джордж Карвер.
– А скільки тобі років? – запитали знову.
– Я достеменно не знаю, – відповів хлопчик. – Але мені сказали, що мені може бути десять. Я думаю, що народився 1864 року.
* * *
– Я не знаю, що ти робив у домі Карвера, – сказала тітка Марая, тоді як Джордж поселився в її будинку, – але, поки ти тут, ми будемо разом читати Біблію, молитися і співати Господу. Радість – тільки в Ісусі й ні в чому іншому. Бачу, ти можеш читати, тому ось тобі подарунок, хлопче.
Джордж узяв із рук жінки Біблію і тримав її, як дорогоцінний скарб.
– Дуже дякую, тітонько Марає, – сказав він, не знаючи, чи то сміятися, чи плакати. – Вибачте, – схлипуючи, мовив він, витираючи сльози з очей, – я просто не звик отримувати подарунки.
Джордж служив цій добросердечній жінці як домашній помічник під час навчання в школі Неошо. Потім він виїхав, щоб здобути подальшу освіту. Йому було близько дванадцяти чи тринадцяти років, хоча Джордж таки ніколи й не дізнався справжній день свого народження.
* * *
Невдовзі після того як підліток виїхав з дому тітки Мараї, він побачив щось, чого ніколи не забуде. Він бачив, як чорношкірого в’язня побили до смерті та жбурнули його тіло у вогонь. Джордж, який мав таку саму темну шкіру, як і той бідний в’язень, кинувся навтіки з місця тієї страхітливої сцени й біг до знемоги. Але вже тоді він знав, що ніколи не зможе втекти від спогадів про побачене…
* * *
Наступного разу, коли юнак зустрівся з тіткою Мараєю, він був уже успішним бізнесменом, який продав свій пральний бізнес, щоб заплатити за навчання в університеті.
* * *
– Боже милостивий! – вигукнула добродушна жінка, почувши його оповідь. – І ти приїхав аж сюди, щоб сказати мені про це. Хай Бог благословить тебе. А тепер про найважливіше: ти слідуєш за Ісусом?
Широко усміхнувшись, юнак запевнив тітку Мараю, що він, безумовно, слідував за Ісусом, а потім додав: – І я мав подякувати вам за це, – підсумував він.
– Не дякуй мені ні за що, Джордже Карвер. Усяке добре давання походить згори, від Отця.
Від дому тітки Мараї Джордж пішов до Даймонд Ґров, щоб сказати містеру Карверу, що він закінчив школу та вже вирушає до університету. Приїхавши до університету, на нього чекало жахливе розчарування. Поглянувши в його чорне обличчя, йому сказали:
– Ми беремо тільки індіанців, а не чорних.
* * *
Лише коли Джорджеві виповнилося тридцять років, він став студентом коледжу Сімпсона, християнського університету в Індіанолі, штат Айова. Це було 1894 року. Пастор, з яким він подружився, переконав його забути весь неприємний минулий досвід і нарешті стати студентом. На відміну від попереднього університету, його привітали білошкірі студенти, серед яких він почувався як удома.
– Яка гарна картина! – сказав учитель, поглянувши на роботу Джорджа. – Ця квітка просто дивовижна.
– Дякую, сер, але це лише недосконала копія прекрасної рослини, яку створив Господь.
– Це аж ніяк не недосконала копія. Насправді я ніколи не бачив такої точної ботанічної картини. Я майже відчуваю запах від її цвіту.
– Дякую вам, сер. І дякую Господу за всі рослини, які ростуть навколо нас.
* * *
– Дозволиш нам виставити твої картини? – запитали в Джорджа через деякий час.
Після довгих умовлянь чотири картини, урешті-решт, відправили на виставку в Сідар-Рапідс. І всі вони були відібрані на Всесвітню колумбійську виставку в Чикаго.
– Джордже, – сказав директор коледжу, – ти можеш стати ботанічним художником світового класу. У тебе неабиякий талант.
– Дякую вам за ці слова, сер, мені справді приємно, але я не вірю, що Господь хоче, щоб я робив це все своє життя.
– А що, на твою думку, ти маєш робити? – запитав у студента директор.
– Я вірю, що добрий Господь хоче, щоб я став науковцем у галузі сільського господарства. Це не так далеко від художника. Як відомо, для цього потрібно мати пильне око до деталей.
– Що б ти не робив, ти робитимеш це добре, – сказав директор, потискуючи руку Джорджа.
Після подальшого навчання Джорджа призначили директором та хіміком-консультантом на станції сільськогосподарських експериментів Інституту Таскігі 1897 року.
– Моя посада втричі довша за моє ім’я, – сказав Джордж, який тоді називав себе Джорджем Вашингтоном Карвером.
Інститут Таскігі був заснований 1881 року чорношкірим чоловіком для задоволення освітніх потреб людей із таким самим кольором шкіри. Засновник Вашингтон Букер хотів, щоб його чорношкірі земляки, які створювали великі соціальні цінності, мали повагу всього американського суспільства, щоб і білошкірі знали про безцінний внесок чорних для щастя та добробуту громади.
Якщо це було метою Інституту Таскігі, то професор Джордж Вашингтон Карвер просто ідеально підходив для нього. Зрештою, ще в дитинстві він був відомий як знавець рослин. Кожен, незалежно від кольору шкіри, має знати, як вирощувати свої культури.
– Чи можете дати мені пораду? – постійно запитували в нього, часто звертаючись із тією самою проблемою. Нещасні фермери працювали на виснаженому ґрунті, через що ще більше виснажували і себе, і свої землі.
– Ваш ґрунт подібний до працівника, – сказав їм Джордж. – Вам потрібно його годувати й давати відпочити, щоб він працював на вас. Проблема полягає в тому, що щороку ви вирощуєте ті самі культури на тій самій землі, тож вони висмоктали усі поживні речовини з ґрунту, нічого не залишивши для наступного посіву.
– Це логічно, – погодився фермер. – У минулому на цих землях завжди вирощували бавовну.
– Саме так, – погодився Джордж, – але в майбутньому так не має бути.
* * *
Невдовзі були організовані щотижневі лекції, на яких професор Карвер розповідав про зміни посівів культур, замість того щоб вирощувати ті самі культури на тих самих полях, а також про склад ґрунту та про те, як вирішити, що найкраще ростиме на землі кожного фермера.
– Наприклад, – сказав він, – якщо у вас є три поля, спробуйте вирощувати три різні культури, скажімо, солодку картоплю, арахіс і бавовну в один рік. Наступного року вирощуйте ті самі культури, але змініть поля, наприклад, висадіть солодку картоплю на полі, де ріс арахіс, а ще через рік використайте це поле для бавовни.
– Принесіть мені зразок ґрунту, – запропонував він фермерам, – і я зроблю його аналіз. Якщо ви знаєте, який у вас ґрунт, то зможете обрати найкращі культури для вирощування. Не кожна культура любить усі види ґрунту.
Спочатку зразки свого ґрунту приносили лише чорношкірі фермери. Однак із часом їхній урожай настільки покращився, що й білі фермери почали приносити свої зразки. Потім сталася дивна річ. Наукові методи землеробства Джорджа були настільки успішними, що одного року фермери мали настільки великий урожай солодкої картоплі та арахісу, що не могли знайти для них покупців.
– Що нам робити? – запитали фермери. – У всіх достатньо власного врожаю, а магазини більше не беруть наших продуктів.
– Дайте мені час, будь ласка, – мовив Джордж. – Дозвольте мені поговорити про це з Господом.
Зайшовши в свою лабораторію в Інституті Таскігі, Джордж розповів своєму Небесному Батькові про цю проблему. Потім сів і дуже добре подумав. Записуючи ідею за ідеєю, сторінки його зошита почали заповнюватися. Він поділився з фермерами власним уявленням про те, як по-іншому можна використовувати солодку картоплю та арахіс. До кінця свого життя він винайшов 300 різних способів використання арахісу та 150 нових способів використання солодкої картоплі!
– Якщо ви вирощуєте якісь культури, – сказав він фермерам, – їм завжди знайдеться застосування.
* * *
– Одного разу я зайшов у свою лабораторію і попросив Бога відкрити мені, для чого був створений Всесвіт, – сказав він присутнім, які вважали, що молитися – це дивно. – І Бог сказав мені, що я прошу знань, які мій розум не зможе осягнути. Тож я запитав у Бога, для чого була створена людина, і Він знову відказав мені, що я не зможу осягнути відповідь на це запитання.
Дехто з його аудиторії посміхнувся, вважаючи, що це був жарт.
– Тоді я запитав у Господа, для чого був створений арахіс, і Бог підказав мені, як перетворити його на шампунь, оцет, каву, чорнило для стрічки друкарської машинки, молоко, масло, салати, пудру для обличчя, ліки від лупи, мило та багато іншого. Розумієте, – підсумував він, – до цього часу ми завжди думали, що великий Творець дав нам три царства: тварин, рослин та мінералів. Тепер він додав ще четверте – синтетичне. Воно показує нам, як одну річ можна перетворити на щось зовсім інше. Поміркуйте над цим. З арахісу ми отримуємо масло – арахісове масло.
* * *
– Я чув, що ваша слава облетіла весь Атлантичний океан, чи не так? – запитав Джорджа фермер одного дня 1916 року. – Я прочитав у газеті, що вас обрали членом Королівського товариства мистецтв Великобританії. Вітаю!
– Дякую, сер, – сказав професор Карвер зі звичною йому люб’язністю і скромністю. – Але я лише відкриваю те, що створив добрий Господь.
Сім років по тому, 1923 року, Джорджа визнали на його батьківщині, коли генеральний прокурор Канзасу нагородив його медаллю.
– Дивовижним у цій медалі є те, що вона ознаменовує внесок чорношкірого населення в процвітання нації, – сказав Джорджеві один із його колег-професорів. – І це саме те, чим живе Інститут Таскігі. Ти б коли-небудь працював в іншому місці? – запитав у нього колега.
Джордж Вашингтон Карвер усміхнувся:
– Мені пропонували інші посади, але я ніколи на них не погоджувався. Я вірю, що Бог хоче, щоб я був саме тут.
* * *
На жаль, наприкінці життя Джорджа расові відносини спричинили великі утиски для чорношкірих у Сполучених Штатах Америки. Захотівши побачити квіти в парку в Монтгомері, Джордж спершу мав перевірити, чи не було там знаку, який забороняв чорношкірим людям входити всередину. Схоже, його не було. Тож скромний джентльмен увійшов до парку, щоб подивитися на квіти, які створив Господь. Побачивши його, охоронець кинувся до нього і закричав:
– Що ти тут робиш? Чи не знаєш, що чорним вхід заборонено? Забирайся геть!
* * *
1943 року, коли Джордж Вашингтон Карвер помер і відійшов на небеса, він почув лагідний голос Ісуса, Який привітав його в небесних оселях.
Цікаві факти
1000000$. Джордж Вашингтон Карвер відмовився від запрошення працювати за зарплатню понад 100 тисяч доларів на рік (майже мільйон сьогодні), щоб продовжувати дослідження на благо своїх земляків. Карвер не запатентував і не отримував прибутку від більшості своїх наукових висновків. Він вільно ділився власними відкриттями з людьми. Найважливішим було те, що він змінив американський Південь із однокультурної землі, де вирощували тільки бавовну, на багатокультурні сільськогосподарські угіддя, де фермери отримали сотні вигідних способів використання нових культур.
Примітка. Карвер не отримував прибутку від своїх наукових відкриттів.
– Бог відкрив їх мені, – казав він про свої ідеї. – Як я можу продавати їх іншим?
1940 року Карвер пожертвував свої заощадження на створення дослідницького фонду Карвера в Таскігі для продовження досліджень у сільському господарстві. Це має нагадати нам про Ісуса Христа, Який відмовився від небесної слави й прийшов на землю, щоб постраждати та померти задля спасіння грішників.
Поміркуй. Що, на твою думку, робить працю чи кар’єру корисною? Зарплата? Престиж чи важливість? Чи маєш ти, перш ніж узятися за якусь роботу, бути розумним чи фізично сильним? Неправильно надавати людині перевагу через її роботу чи те, скільки вона заробляє. Пам’ятай, що все, що ти маєш, дане Богом. Ми не маємо права гордитися власними здібностями, бо вони були дані нам як дар. Але ми маємо наполегливо працювати, щоб максимально використовувати свої таланти на славу Божу.
Молитва. Любий Господи, допоможи мені цінувати інших за все, що вони роблять. Допоможи мені не величатися, а бути вдячним за Твої дари. Дякую Тобі, Господи, за всіх людей, які невтомно працюють, щоб приносити Тобі славу та допомагати іншим. Амінь.
