У чотири роки Семюел Морзе уже ходив до школи. Зазвичай після закінчення занять по полудні він мчав додому й забував про все вивчене, але не сьогодні.
– У тебе був вдалий день у школі? – запитав батько.
Батько Семюела був пастором у Чарлзтауні, штат Массачусетс, і дуже цікавився освітою сина.
Семюел низько опустив голову.
– Щось не так? – запитав батько.
Хлопчик кивнув головою.
– Хочеш зайти до мого кабінету, щоб порозмовляти?
У кабінеті батька обговорювалися серйозні питання. Семюел хвильку подумав, а потім пішов із татом у кабінет. Джедіда Морзе сів по один бік каміну, а синові сказав сісти навпроти. Семюел сів на краєчок крісла, при цьому трішки розмахуючи ногами, бо вони зовсім не торкалися підлоги.
– Розкажи мені, що сталося, – розпочав батько, сівши й чекаючи, доки маленький син буде готовий до розмови.
– Сьогодні вранці дорогою до школи я знайшов шпильку, – почав Семюел, дивлячись батькові прямо в очі. Його навчили говорити правду і бути щирим. – Я пришпилив її до сорочки, щоб пізніше погратися. Потім, коли стара місіс Ранд працювала з іншими хлопцями, я згадав про шпильку. Мені було дуже нудно.
Містер Морзе зазвичай нагадував Семюелу не називати вчительку старою, а також що розумні діти ніколи не мають нудьгувати, але він наразі промовчав. Очевидно, це не кінець історії.
– Оскільки вона не дивилася на мене, я вирішив її намалювати… на комоді… тією шпилькою. Це був дуже красивий малюнок, дуже близький до реальності.
– Продовжуй, – серйозно сказав батько.
– Ви знаєте, що місіс Ранд неповносправна й не може за нами бігати. Ну, коли вона побачила мене, то наказала підійти до її столу. Я думав, вона збирається побити мене палицею. Але…
– Але що? – запитав батько після довгої мовчанки.
Семюел ще раз подивився батькові в очі.
– Вона пришпилила мене до своєї сукні, щоб я залишався поруч із нею цілий день. Я не міг цього стерпіти, батьку, – сказав він, і його очі почали наповнюватися сльозами. – Тож я сіпнувся… і це трішки розірвало її сукню. Учителька підняла на мене свою палицю та вдарила мене сюди, – завершив він, потираючи плече.
Того дня в кабінеті Морзе відбулася серйозна розмова між батьком та сином. Перш ніж приєднатися до решти сім’ї на вечерю, вони також і помолилися.
Це був 1795 рік, коли Семюел Морзе вперше заплатив ціну за те, що був талановитим художником.
* * *
Коли хлопцеві виповнилося тринадцять років, він вирішив розпочати щоденник.
– Що я писатиму в ньому? – задумався він. – Я хочу, щоб це було щось особливе.
Підліток провів деякий час у роздумах над цим, а потім склав список речей, про які вирішив писати.
– Я писатиму про те, що відбувається вдома та в школі, про місцеві новини, книжки, які я читаю, та про погоду. Також намалюю там дещо. І колись у старості я почитаю його й побачу, як багато пам’ятаю про свої молоді роки. Можливо, колись у мене буде син, і він теж зможе його почитати й дізнатись, яким був його батько в дитинстві.
Відкинувшись на спинку крісла й роздумуючи над тим, як почати, він голосно зареготав.
– Варто пильнувати за правилами правопису, – сказав він собі. – Коли я був в Академії Філіпса в Андовері, у моєму шкільному щоденнику було п’ять поганих оцінок за правопис… і ще вісімнадцять – за перешіптування. Принаймні я не зможу зіпсувати свій гарний новий щоденник, шепочучи до нього.
* * *
Троє братів Морзе мали щасливе дитинство в прекрасному християнському домі. Вони могли вільно грати в активні та пригодницькі ігри, перед тим, звичайно, виконавши уроки. Але не обійшлося без смутку. Усі наступні семеро дітей народилися або мертвими, або настільки хворими, що померли ще немовлятами.
* * *
«Я знову пишу вам, щоб повідомити, що мати народила дитину, на жаль, мертву і її щойно поховали, – написав Семюел своїм братам. – У вас тепер є троє братів і троє сестер на небесах, і сподіваюся, що ми зустрінемося там, коли відійдемо у вічність».
Семюел багато знав про життя і смерть, і хоча йому було всього чотирнадцять років, він довіряв Господу Ісусові, що Той візьме його на небеса.
* * *
– Чому я маю вступати до Єльского коледжу? – запитав Семюел у батька. – Мої друзі туди не вступають.
– Знаю, – погодився містер Морзе. – Але ти здобудеш найкращу освіту. Те, чого там навчають, ґрунтується на найкращій книзі з усіх – Біблії.
– Тоді це, напевно, дуже хороше місце, – погодився хлопець. – Сподіваюся, мені вдасться знайти нових друзів, коли я вчитимуся там.
Семюелу було лише чотирнадцять, коли він розпочав своє навчання в Єльскому коледжі. Йому справді дуже швидко вдалося знайти нових друзів, навіть серед співробітників коледжу.
* * *
«Наука мене неймовірно захоплює, – писав Семюел приятелеві в Чарлз-Тауні. – Мій професор каже, що християни не мають боятися науки, оскільки в такий спосіб вони вивчають дивовижний Божий світ. Коли побачимось, я розповім тобі, що відбулося на одному з уроків науки».
Коли вони зустрілися, приятель Семюела не йняв віри в почуте.
– Професор Дей сказав нам стати в коло і взятися за руки, – згадував юнак. – Ідея полягала в тому, що по колу мав пройти електричний струм, прямо через кожного з нас.
Друг був украй спантеличений.
– Ну, він приєднав нас до генератора… і ввімкнув його. Тієї самої миті кожен із нас здійнявся з місця з криками та вересками, які було чутно по всьому коледжу! Ми всі тремтіли, коли професор Дей вимкнув генератор. Гадки не маю, чого ми мали навчитися з того експерименту, але я засвоїв щось, чого ніколи не забуду.
– Що? – запитав друг.
Семюел усміхнувся.
– Електрика є потужною силою… вона усіх нас здійняла з місця!
* * *
– Батьку, я знаю, що ти не вважаєш, що в мене є достатньо хисту, – сказав Семюел, коли вони обговорювали його майбутнє, – але я дуже хочу бути художником.
– Річ не в тому, що я не вважаю тебе достатньо здібним, – визнав містер Морзе. – Ти дуже талановитий. Інакше ти б не зміг продавати свої портрети. Просто не думаю, що ти розумієш, як важко бути успішним художником. Багато хто пробує, але мало кому вдається. Якби ти мав непогану стабільну роботу, наприклад, був продавцем книжок, ти б міг малювати у вільний час. Це прекрасне хобі.
Семюел втратив надію, що зможе переконати батька, проте з його серцем працював Небесний Батько. Підліток молився, щоб Бог показав йому, що він має робити зі своїм життям. Тим часом він робив те, що запропонував йому батько. Деякий час після випуску з Єлю він працював продавцем книжок, витрачаючи більшість свого вільного часу на малювання.
* * *
– Знаєш, – сказав містер Морзе своїй дружині через деякий час, – запитую себе, чи ми справедливо вчинили із Семюелем. Він так прагне малювати і, схоже, має неабиякий хист до цього.
– Але ми не маємо змоги оплатити його навчання, – заперечила дружина. – Ми ледве зводимо кінці з кінцями на твою пасторську зарплатню.
– Бог відкриє шлях, якщо це те, чого Він хоче, – сказав пастор. – І що більше я молюся про це, то більше відчуваю, що Він бажає саме цього.
Містер та місіс Морзе витягли всі свої заощадження, які змогли відкласти, та відправили свого обдарованого сина до Лондона вивчати мистецтво.
– Не зовсім вдало, сер, – сказав Семюелеві викладач мистецтва, похитавши головою. – Шкіра якогось брудного кольору.
Юнак поглянув на картину, якою він був задоволений, і подивився на неї очима свого вчителя.
– Ось, дозволь показати тобі, – сказав містер Олстон.
Витерши начисто частину палітри Морзе та взявши свіжу фарбу, містер Олстон продемонстрував своєму учневі, як створити гарний колір шкіри. Хоча містер Олстон рідко говорив Семюелу компліменти, він його багато чого навчив. Зрештою, молодий учень став чудовим художником.
* * *
1812 року розпочалася війна. Іноді на листи Семюела, які він відправляв додому, доводилося довго чекати.
– Мене тішить те, що ми знаємо, що син – християнин, – сказала місіс Морзе, – бо в Божих руках він у безпеці.
– Так, – погодився чоловік, – схоже, відомий містер Вільям Вілберфорс[1] справив величезне враження на нашого хлопця. У батьків немає більшої радості від тієї, коли знаєш, що твої діти довіряють Господу Ісусові й перебувають серед Божих людей.
Вони не помилялися. Семюел серйозно сприймав свою віру. Він вів щоденник і щодня відповідав на такі запитання: «Як я молився? Чи почувався обтяженим гріхом? Чи молився, як самоправедний фарисей? Чи отримав я благословення, за які не був вдячний?»
* * *
Три роки по тому Семюел повернувся до Америки й одружився з Лукрецією Волкер, але через сім років подружнього життя його молода дружина померла. Семюел, який саме тоді малював картину в іншому місці, кілька днів не знав про смерть своєї коханої. Повернувшись додому, він довідався, що в його дітей уже немає матері.
– Було б добре, якби існував якийсь метод передавання повідомлень з одного місця в інше, – з сумом подумав він. – Жахливо, коли не знаєш, що твоя сім’я потребує тебе.
* * *
Семюеля настільки поглинула скорбота, що він ледь не закинув малювання. Його завжди цікавило створення чогось власними руками. Він навіть винайшов апарат, яким можна було вирізувати тривимірні копії скульптур із мармуру. У середньому віці Семюел Морзе мандрував Америкою та Європою, малюючи, хоча ніколи не забував про винаходи.
«Я хочу малювати історичні картини, – якось подумав він, – але єдиний спосіб заробити достатньо грошей – це малювати портрети. Але чому люди готові платити за те, щоб споглядати власні обличчя на стіні, коли вони так само можуть дивитися на них у дзеркалі?..»
Художник голосно засміявся.
«Хай споглядають, – подумав він, – або ж я залишуся без шматка хліба».
* * *
1832 року Семюел Морзе відплив до Нью-Йорка, де його призначили професором живопису та скульптури.
«Про що розмовляють ці чоловіки?» – запитав він подумки, почувши краєм вуха жваву дискусію. Підійшовши ближче до чоловіків, які розмовляли між собою, він прислухався. Вони дискутували про електрику.
– Чи можна проводити електрику лише через короткий провід? – запитав Морзе, приєднавшись до гурту.
– Зовсім ні, – відповів Чарльз Джексон. – Вона може пройти через дріт будь-якої довжини.
– Якщо це так, – сказав він, – то, напевно, можна й інформацію передавати через електрику.
Тієї ночі, коли Семюел Морзе намагався заснути у своїй каюті на поштовому кораблі «Саллі», він подумки линув до моменту, коли померла його молода дружина.
«Якби мої рідні могли зв’язатися зі мною, я міг би бути з Лукрецією в момент, коли зупинилося її серце», – думав він.
* * *
Відтоді Морзе більше зосередився не на малюванні, а на тому, щоб винайти електричний телеграф. Він знайшов собі спонсора, який профінансував його дослідження, та конгресмена, який міг його представляти.
– Якщо повідомлення зможе безупинно пройти десять миль, я зможу зробити так, щоб воно обійшло весь світ, – сказав він і завзято взявся за роботу.
– Думаєш, повідомлення з цього пристрою зможе обійти весь світ? – поцікавився один із його відвідувачів.
Морзе подивився на першу модель телеграфу. Він був зроблений із різних деталей: підрамника для малювання, колеса дерев’яного годинника й довгого килимка.
– Так, зможе, – сказав Семюел, – або ж базуватиметься на цій ідеї.
У вересні 1837 року оновлена модель передала кодом повідомлення через 500 метрів дроту, прокладеного по кімнаті.
– І це тільки початок, – сказав Семюел. – Одного дня це повідомлення обійде увесь світ.
* * *
Спочатку кожній літері алфавіту відповідала певна цифра. Людина, котра отримувала повідомлення, мала порахувати кількість ударів, щоб визначити, яку літеру передавали.
– Має ж бути простіший спосіб за цей, – подумав Семюел, як завжди тримаючи зошит у руці.
Виписуючи можливі коди один за одним, він відкинувся назад у кріслі й поглянув на аркуш.
– Крапки і тире, – сказав він. – Це спрацює. Кожній літері може відповідати певна комбінація крапок і тире, і їх можна буде передавати короткими та довгими електричними імпульсами через телеграф. А тепер, як опрацювати код? У найпоширеніших літер мають бути найкоротші коди, а в найменш поширених – довші. Кожна цифра також може мати код із крапок і тире!
* * *
24 травня 1844 року після багатьох злетів і падінь (переважно через фінансові причини) було прокладено кабель від міста Балтімор до Палати Верховного Суду в будівлі Капітолію в Нью-Йорку. Усі в Палаті затамували подих, подумки запитуючи в себе, чи не було все це марною тратою часу. Морзе пробив низку крапок і тире та відправив їх до Балтімора. У великій Палаті ненадовго запанувала тиша. Ідентичний набір крапок і тире відправили назад і надрукували на паперовій стрічці, щоб усі присутні в Палаті Верховного Суду могли побачити їх на власні очі. Що це було за повідомлення? Це був уривок із Біблії: «Що Бог учинив!» або, сучасними словами кажучи: «Яку чудову річ створив Бог!»
– Це Бог зробив, – сказав Семюел Морзе. – Він Єдиний був поруч зі мною в усіх моїх випробуваннях і допоміг мені здолати всі перешкоди.
1872 року Бог забрав Семюела Морзе додому на небеса.
Цікаві факти
Використання азбуки Морзе. Азбуку Морзе використовують для спілкування люди з обмеженими можливостями. Якщо їхня рухова здатність незначна, то вони можуть послуговуватися азбукою Морзе, дуючи та всмоктуючи повітря через пластикову соломинку. Люди з важкими порушеннями руху, які також є глухими або сліпими, можуть сприймати код Морзе через шкірний зумер. Завдяки використанню цієї азбуки та сучасних технологій люди з обмеженими можливостями можуть отримувати доступ до Інтернету та електронної пошти. Відомо, що хворі, які пережили інсульт, спілкуються азбукою Морзе, кліпаючи очима. Військовополонені навіть використовували азбуку Морзе, щоб передавати таємні повідомлення, коли ті, хто тримав їх у неволі, показували їх по телебаченню.
Примітка. Семюел уперше задумався про використання електрики для передачі інформації тоді, як зазнав великої трагедії у своєму житті. Він зрозумів, що, якби мав можливість зв’язатися з рідними, то, можливо, міг би бути вдома зі своєю дружиною до того, як вона померла. Іноді хороші речі є наслідком болісних і трагічних подій.
Поміркуй. Деякі люди можуть розглядати смерть Ісуса Христа як просто трагічну подію. Страждання Ісуса, безумовно, були жахливими. Але чому ж тоді християни відзначають смерть Ісуса Христа та вшановують цей день, називаючи його Страсною п’ятницею? Тому що смерть Ісуса звільнила Його народ від влади гріха та пекла. Саме через Його смерть грішники можуть спастися.
Молитва. Дякую Тобі, Господи Ісусе, за Твою смерть на хресті. Укажи мені на мій гріх, щоб я зрозумів, що мені потрібно покаятися і звернутися до Тебе, щоби попросити прощення. Амінь.
[1] Вільям Вілберфорс (1759-1833) – британський політик і лідер руху за скасування работоргівлі.
