– Тримай спину рівно й просунь ноги в стремена, – наказав конюх Чарльзу Стаддові на його першому полюванні.
Чарльз зробив саме так, як йому веліли.
– А зараз подивимося на вас трьох, – мовив містер Стадд, їдучи верхи до місця, де на нього чекали юні сини, щоб розпочати полювання. Чарльзові було всього-на-всього шість років, і це був його перший досвід мисливства. З ним було двоє його братів – Кінастон та Джордж. У них були імена, але ще в досить юному віці вони стали відомими за своїми ініціалами Д.Е.К. та Дж.Б.
Хлопчики мали вишуканий вигляд у своєму мисливському вбранні, хоча їх довелося прив’язати до кріплень, бо вони були ще дуже маленькими.
Господар підніс мисливський ріг до губ, голосно засурмив, і вони подалися в дорогу, а їхні собаки мчали поруч.
– Я думаю, що хлопчики Стадда народилися в сідлах, – зауважив конюх, розповідаючи дружині про полювання того вечора.
– Вони готові на що завгодно, – погодилася вона.
– Це точно, – засміявся чоловік, знімаючи чоботи для їзди, – адже лестерширські перешкоди вважаються найважчими в Англії. Шкода, що хлопці були ще досить малими, щоб бути свідками перемоги Саламандри, – вголос подумав конюх.
– Можливо, 1866 рік стане не єдиним роком, коли один із коней містера Стадда виграє Великий національний кубок, – відказала дружина.
Конюх знизав плечима.
– Жоден із коней, якими він володіє зараз, не має того, що потрібно.
Дружина засміялася.
– Пам’ятаєш, як ти називав Саламандру, коли цей кінь уперше прийшов сюди? Виснажене опудало!
* * *
Халлатон Хол у Лестерширі недовго залишався домом для сім’ї Стаддів, оскільки невдовзі вони переїхали до Вілтшира.
– Ти подаєш, – сказав Кінастон, – а я відбиватиму першим.
Чарльз протер м’яч у руках і відполірував його об штанину, а потім, побігши, влучив у перекладину верхнім кидком м’яча краще, ніж це могло зробити більшість його однолітків.
– Тренуєтеся? – запитав містер Стадд.
– Просто випробовуємо нове поле, – засміявся Кінастон. – Воно справді чудове.
Переїжджаючи до Вілтшира, містер Стадд вирішив перетворити один зі своїх кінних загонів на поле для крикету, і то дуже хороше.
– Дякую, що зробив це, батьку, – сказав Кінастон.
Містер Стадд усміхнувся. Він заробив велику суму грошей, працюючи в Індії, і тепер йому було приємно витрачати їх, особливо на коней та на нове поле для крикету.
– Чи будемо ми брати участь у домашньому крикеті цього року? – запитав батька Чарльз.
– Думаю, нам варто дати полю осісти на рік, а потім уже організовувати матчі та тижні крикету з початку наступного сезону.
* * *
Коли Чарльзові було тринадцять років, його батько став християнином. Коли містер Стадд зрозумів, що кінні перегони та ставки йдуть пліч-о-пліч, він продав більшість своїх скакових коней, а трьох найкращих віддав своєму найстаршому синові для полювання. Потім він облаштував одну з найбільших кімнат у своєму величезному будинку та зробив із неї кімнату для християнських зібрань. Життя сім’ї Стаддів кардинально змінювалося.
* * *
Один із приятелів містера Стадда запитав у Чарльза:
– А ти християнин?
Юнак намагався ухилитися від запитання. Він приїхав додому з пансіонату, щоб пограти в крикет, а не обговорювати релігію! Але чоловік наполягав і багато розповідав про Ісуса Христа. Пізніше того дня Чарльз попросив Господа стати Його Спасителем, але не сказав своїм братам, що сталося.
«Дорогий батьку, – писав він, повернувшись до своєї кімнати в Ітоні, однієї із найвідоміших шкіл Англії. – Я пишу, щоб сказати тобі, що я став християнином. Я знаю, що це те, про що ти молився».
За кілька днів від містера Стадда надійшов лист до його трьох синів.
«Дорогі мої хлопці, я такий радий, що всі ви стали християнами. Слава Богові!»
Коли хлопці передавали листа один одному, на їхніх обличчях засяяла усмішка. Усі вони написали батькові про своє навернення, але посоромилися сказати про це один одному. Усі троє запросили Ісуса у своє серце одного й того ж самого дня. А через два роки після свого навернення містер Стадд помер.
* * *
Чарльз, Кінастон та Джордж (Ч.Т., Д.Е.К. та Дж.Б.) записалися в команду з крикету в Кембриджі.
– Чи чули ви результат матчу «Кембридж» проти «Джентльменів Англії»? – запитав один викладач в іншого.
– І який? Стадди знову нас прославили?
– Так. Ми виграли чесно і справедливо, а троє братів забили 249 із 504 очок.
– Краще вже не може бути, – радо сповістив викладач.
Але він помилився. Стало ще краще!
– Вітаємо з відбором до англійської команди, – сказав Кінастон. – Ми будемо на Овалі[1] вболівати за тебе.
– Мені це знадобиться, – усміхнувся Чарльз.
Це був 1882 рік, Чарльзові Стадду було двадцять років… й Англія програла. Через кілька днів у газеті з’явився такий фіктивний некролог.
«Світлій пам’яті англійського крикета, який помер на стадіоні Овал 28 серпня 1882 року. Щиро оплаканий великим колом скорботних друзів та знайомих. Вічна пам’ять.
Примітка: Тіло буде кремовано, а прах вивезено до Австралії».
* * *
Наступного року Чарльз був у випробувальній команді, яка поїхала до Австралії, щоб зрівняти рахунок. Вони перемогли! Кілька мельбурнських панянок поклали попіл у маленьку срібну урну й віддали її Іво Блігу, англійському капітанові. Дехто вважає, що це був попіл від м’яча, який використовували в одній із ігор, або від перекладини[2].
* * *
– Мені соромно за себе, – сказав Чарльз. – Я вже шість років християнин, а досі мовчу про свою віру, замість того щоб ділитися Благою Звісткою про Ісуса. Зрештою, моя віра охолола.
Але, на щастя, віра Чарльза Томаса Стадда не залишилася в такому стані. Дві літні жіночки вірно молилися за нього, і Бог відповів на їхні молитви. Коли брат Джордж був настільки хворим, що всі думали, що він помирає, Бог привів Чарльза до тями.
– Ви прийдете послухати містера Муді? – запитав він згодом у друзів.
Саме через американського проповідника Дуайта Муді батько Чарльза став християнином. Кілька молодих хлопців пішли разом із ним, і дехто з них навернувся.
– Коли містер Муді приїхав до Англії, – сказав він пізніше, – я хотів знати, що я маю робити для Господа Ісуса Христа у своєму житті. Я лише бажав служити Йому й молився, щоб Бог указав мені, як це зробити.
Бог справді показав Стаддові, що той мав робити. Зокрема, Господь об’явив сімом юнакам у Кембриджі, що хоче, щоб вони служили Йому в Китаї разом із Китайською внутрішньою місією. Вони стали відомі як «кембриджська сімка». У лютому 1885 року ці семеро відпливли до Китаю.
– За час нашої подорожі ми маємо навчитися бути китайцями, – сказав один із них на кораблі.
– Збирати волосся в кіску, певен, спочатку здаватиметься дивним, зрештою, як і носити китайський одяг.
– Сумніваюся, що хтось коли-небудь серйозно сприйме мене як китайця, – засміявся Чарльз. – Я надто високий.
– Тоді тобі просто доведеться зіщулитися, коли ми перетнемо Китайське море. Китайські внутрішні місіонери мають жити так само, як китайці, наскільки це можливо.
«Шанхай, 1 квітня 1885 року», – написав Чарльз у верхній частині свого першого листа до матері з Китаю.
Розповівши їй про зустріч напередодні ввечері, він продовжив: «Я весь день сміявся з нашого безглуздого вигляду. Стенлі, Монті та А. П. Т. стали китайцями. Сьогодні вранці ми одягнули традиційний одяг, потім поголилися та заплели волосся в косу. Інші троє зголили вуса – вони такі кумедні».
Наступні три місяці вони подорожували 1800 миль річками Янце та Хань туди, де мали працювати. Хлопці справді дуже багато трудилися, служачи китайському народові та розповідаючи йому про Господа.
* * *
– Зараз мені двадцять п’ять, – мовив Чарльз у грудні 1887 року. – Я маю успадкувати свою частку грошей від батька. І це чудовий час, щоб пожертвувати їх.
Стадд вважав, що не має залишати собі свій спадок і що Господь задовольнить його потреби. Батько залишив йому 29000 фунтів стерлінгів[3] – величезну суму грошей на той час.
* * *
– П’ять тисяч фунтів стерлінгів я віддам містеру Муді, ще п’ять тисяч – містерові Мюллерові на його місіонерську роботу з сиротами, інших п’ять тисяч фунтів – на допомогу бідним у Лондоні та п’ять тисяч фунтів – на роботу Армії спасіння в Індії. Я маю надіслати ці гроші до Індії. Саме там батько заробив своє багатство.
– А що ми будемо робити з грошима, що залишилися? – запитав він у своєї майбутньої дружини.
Присцила усміхнулася.
– Чарлі, – сказала вона,– що Господь наказав зробити багатому юнакові?
– Продати все, що він мав, – відповів Чарльз.
– Ну, тоді ми все віддамо й почнемо все з нуля з Господом на нашому весіллі.
* * *
«Життя нелегке, – зізналася Присцила в листі додому. – Протягом останніх п’яти років, щойно ми переступаємо поріг дому, місцеві, та навіть ті, за яких ми дбаємо, називають нас чужоземними бісами та іноді плюють у наш бік».
Стаддам як сім’ї теж було нелегко. У Китаї в них народилося п’ятеро дітей, чотири дівчинки та хлопчик. Їхній маленький син помер, коли йому був лише один день. Окрім цього, стан Чарльза, який страждав на астму, з часом погіршувався.
– Ми віримо, що Господь кличе нас назад до Англії, – повідомили Чарльз і Присцила Китайській внутрішній місії 1894 року.
– Коли ми прямували сюди, ми мали навчитися бути китайцями, – сказала Присцила, коли рішення вже було ухвалене. – А дорогою додому нашим завданням буде спробувати навчити дітей англійської мови. Вони ані слова не знають цією мовою.
* * *
Але це був лише початок вивчення нової мови для дівчаток Стаддів, бо через шість років Господь покликав їхніх батьків бути місіонерами в Індії.
– Мій батько хотів, щоб хтось із його дітей приніс Благу Звістку про Господа Ісуса до Індії, де він працював замолоду, – пояснив Стадд своїм дочкам. – Це був його спосіб подякувати індійському народові.
– Ми залишимося в цій частині Індії назавжди? – запитала молодша дочка. – Мені подобається тут, у Трико.
Але через пів року вони були знову в дорозі. Астма Чарльза загострилася, і він вважав, що клімат Отакамунда в Південній Індії буде для нього більш сприятливим.
Протягом наступних п’яти років він служив пастором об’єднаної церкви в Отакамунді, і Стадди побачили, як багато людей ставало християнами.
«Яким щасливим був би батько!» – подумав Стадд, спостерігаючи за поступовим зростанням церкви.
Невдовзі Чарльз та його дружина стали найщасливішими батьками. Усі їхні чотири доньки стали християнками й охрестилися в один день.
* * *
«Це прощання з Індією, – подумала Присцила, коли узбережжя землі, яку вона так сильно полюбила, зникало за горизонтом. – Цікаво, чи це також прощання із закордонним місіонерським служінням?»
Протягом кількох років здавалося, що це так, хоча Стадд багато подорожував, проповідуючи на зустрічах. Багато людей приходило послухати його, а надто ті, хто знав його як відомого гравця в крикет, а не як християнина. І дехто, хто прийшов послухати про «попіл», повернувся додому, повіривши в Ісуса Христа. Слухаючи слова Чарльза про Господа, люди розуміли, що завдяки своїй завзятості, яка спонукала його віддаватися крикету на повну, тепер він так самовіддано служив Господу.
* * *
«Канібали хочуть місіонерів», – прочитав Чарльз на одній із вітрин Ліверпуля 1908 року.
Хоча він мав астму тяжкої форми, Господь використав цей знак, щоб покликати свого слугу до праці в Африці. На це знадобилося багато часу, великих планувань та годин молитви.
– Це означатиме, що ти залишишся в Англії, поки я буду там, – нагадав Чарльз Присцилі.
– Я знаю, – тихо відповіла вона. – Але якщо на це Божа воля, Він дасть нам сил.
15 грудня 1910 року Стадд відплив без Присцили до Хартума. Після місяців подорожей країною, сонної хвороби та малярії Чарльз знав, де лежить його серце.
– У Конго, між Нілом і озером Чад, є дуже багато людей, які ніколи не чули про Христа. Я вірю, що Бог хоче, щоб я провів тут решту свого життя, розповідаючи їм про Його Сина Ісуса.
Хоча Присцилі було важко, вона також більше прагнула жити за волею Господа, аніж за своєю. І для неї було великою втіхою те, що коли Чарльз повернувшись на деякий час додому в Англію, забрав із собою одну з дочок, щоб вона стала місіонеркою та одружилася з місіонером.
«Робота триватиме й тоді, коли ми відійдемо додому на небеса», – подумала вона, день за днем згадуючи в молитвах землю Конго.
Після дванадцяти років жертви спільним подружнім часом, Присцила провела два тижні зі своїм чоловіком в Ібамбі в Конго, де він працював.
– Подивіться, як вони кохають одне одного, – казали люди, бачивши пару разом. – Вони, напевно, дуже нас люблять, якщо Бвана Мукубва[4] вирішив залишитися тут за тисячі миль від своєї дружини.
Це було востаннє, коли Чарльз і Присцила бачилися на землі. Вона померла 1929 року.
* * *
– У Бвани Мукубви сьогодні буде напружений день, – сказав один із його конголезьких друзів у неділю 12 липня 1931 року, – адже зустріч триватиме багато годин.
Наступного дня Чарльз почувався вкрай погано, а вже в четвер помер і побачив свого чудового Господа Ісуса віч-на-віч.
Цікаві факти
Крикет. Найвірогідніше, крикет народився у Вельді, на території густих лісових масивів та галявин у Південно-Східній Англії, що пролягає через Кент та Сассекс. Гру, напевно, придумали діти сільськогосподарських та металообробних громад у Вельді. Схоже, що гра сягає нормандських або ж саксонських часів (тобто 1066 року). Оригінальним інвентарем для гри могли бути сплетені грудочки овечої вовни, які слугували м’ячем, ціпок або інший землеробський інструмент, що був замість битки, і хвіртка або пеньки, які слугували ворітцями.
Примітка. Коли одного разу Чарльз Томас Стадд побачив, що в нього було обмаль коштів, то прославив Бога, довіряючи задоволення цієї потреби Богові. Можливо, ти не впевнений у майбутньому. Можливо, ти сповнений турбот та сумнівів. Корисно пам’ятати про життя таких людей, як Чарльз Стадд. Вони є прикладами того, як нам треба довіряти Богові в усіх наших потребах сьогодні та в майбутньому.
Поміркуй. Чарльз Томас Стадд хотів знати, що він мав робити для Господа Ісуса Христа у своєму житті. Він хотів служити Йому. Молився, щоб Бог показав йому, що він має робити. Якщо ти ставиш собі запитання, що чекає на тебе в майбутньому, спершу переконайся, що подбав про своє вічне майбутнє. Довірся Господу Ісусові, щоб Він спас тебе від твоїх же гріхів. Тоді помолися до Бога, як учинив Чарльз. Твоє життя буде в Його руках сьогодні, завтра і навіки. Він укаже на те, що ти маєш робити щодня й упродовж життя.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі, що я завжди можу Тобі довіряти. Допоможи мені довірити Тобі своє майбутнє. Я не знаю, що буде далі, але допоможи мені іти за Тобою. Хай що я роблю (чи то вдома, чи на іншому кінці світу), то я роблю це на Твою славу. Допоможи мені підкорятися Тобі в усіх сферах мого життя. Амінь.
[1] Овал – національне поле для крикету у Великобританії.
[2] Англія та Австралія і досі грають за «попіл» («The Ashes»).
[3] Фунт стерлінгів – грошова одиниця Великої Британії.
[4] Мовою конго «Великий патрон».
