Джон із широкою усмішкою спостерігав за батьком під час роботи. Він любив слухати, як тато цокотів металевими інструментами об каструлі та казанки, які лагодив, бо так він знав його місцезнаходження. Коли цокання стихало, Джон зазвичай припиняв свої пустощі та вдавав із себе чемного сина, яким бажали його бачити Джон і Маргарет Буньяни. Але сьогодні батько, мідник за ремеслом, був по вуха в роботі, тож звук від цокання металу не припинявся. Отже, нині Джон був вільний!
– Ку-ку, – вигукнув Джон із-за куща.
Його друзі, які проходили повз, упізнали сигнал і чкурнули за кущ.
– Твої звуки взагалі не схожі на голуба, – мовив один із хлопців.
Джон нічого не сказав, а просто націлив кулак у відповідному напрямку.
– Яблука літньої матінки Тейлор уже доспіли, – сказав Джон своїм друзям. – Настав час насолоди.
Вони знали, що матінка Тейлор була бідною і сподівалася продати яблука, щоб купити необхідні речі. Це могло стримати деяких хлопців від крадіжки, але не десятирічного Джона Буньяна. Він був ватажком, й інші робили те, що він наказував. Однак 1638 року англійське літо було настільки сонячним, що яблука почервоніли ззовні швидше, ніж набралися солоду всередині, тож хлопці добряче настраждалися від сильного болю в шлунку.
* * *
– Це місце – діра, – оголосив Джон, оглядаючи село Елстов. – Щойно я подорослішаю, одразу зберу речі й поїду звідси назавжди.
– Поїдеш аж до Бедфорда? – хихикнув старший хлопчак. – Ти встигнеш з’їздити туди і назад, то ще й вчасно повернешся на вечерю.
– Поїдеш до Лондона, щоб розбагатіти там? – дражнив його інший хлопець, який був старшим і вищим за Джона. Він би не насміхався з нього, якби вони були однакового росту, бо Джон у разі потреби міг добряче зацідити.
– Ти завжди зможеш бути адвокатом, – іронізував ще один. – Зрештою, ти ж ходив до школи.
Джон поринув у спогади зі своїх шкільних днів, але одразу зрозумів, що забув майже все, що там вивчав. Джон Буньян висунув язика до тих задирак і втік, щоб знайти когось меншого від них, адже так хотів займати хоч когось.
* * *
– Я все розповім батькові про тебе, – сказала молодша сестра Джона Маргарет. – Усі говорять про тебе. Літня матінка Тейлор сказала мені, що ти лаявся з нею.
– Не смій, – просичав хлопець. – Або я розповім батькові щось про тебе.
– Що? – запитала Маргарет.
– Щось вигадаю, – засміявся брат. – І за це тебе добряче відлупцюють!
Маргарет мала рацію щодо того, що Джон мав погану репутацію. Всі знали його за нецензурну лайку та брехню. Зокрема матері в Елстові наказували своїм синам навіть близько не підходити до Джона Буньяна. Він справляв на них поганий вплив.
* * *
Люди не помічали, що глибоко всередині Джон був серйозно стривоженим. Його сильно засмучували думки про пекло. Він уявляв собі демонів і злих духів, скутих ланцюгами перед судом, і просто бачив себе серед них. Коли він натрапляв на когось, хто читав Біблію чи молився, його це настільки дратувало, що він міг скривдити цю людину, щоб лишень упоратися зі своїми емоціями. Водночас, як би дивно це не звучало, але коли Джон бачив людину, християнина, який чинив непорядно чи говорив неправду, то дуже засмучувався. Бідолаха справді дуже заплутався.
* * *
– Що це там рухається в траві? – запитав у Джона один із друзів, гуляючи біля села.
– Це гадюка, – відповів Джон і вхопив палицю, щоб ударити по ній.
Його удар просто оглушив плазуна. Побачивши це, малий бешкетник підняв змію, щоб похизуватися.
– Я навчу цю тварюку, як бути отруйною, – сказав він. І, тримаючи змію в одній руці, він роззявив їй пащу, а другою рукою вирвав її зуб.
– Їй-богу, я б такого ніколи не зробив, – мовив один із його друзів.
– Ще б пак, – додав інший.
* * *
1644 року через Бедфордшир пронісся грип. Сотні людей захворіло, і багато померло. Не оминула смерть і дім Джона Буньяна. Спочатку померла його мати, потім, лишень через місяць, померла і молодша сестра. Джонові було майже шістнадцять років, але після смерті матері та сестри за такий короткий проміжок часу він почувався, наче маленький розгублений хлопчик.
– Я ж казав вам, що залишу Елстов, – мовив Джон до своїх друзів. – Час настав.
Це було всього за кілька тижнів після страшної трагедії в сім’ї.
– Я збираюся вступити до парламентської армії Кромвеля.
Саме тоді в Англії вирувала громадянська війна, і Джон став на бік Кромвеля проти короля. Хоча Олівер Кромвель був християнином і кожен із його солдатів отримав солдатський катехізис, молодого Джона Буньяна це аж ніяк не цікавило.
* * *
– Тобі дуже пощастило, юначе, – одного разу сказав до Джона сержант.
– Хіба я цього не знаю, – погодився він. – Мені таки справді поталанило.
– Що сталося? – запитав інший солдат, який саме проходив повз.
Джон розповів свою історію.
– Я мав їхати з іншими військовими, щоб допомогти в облозі. Коли ми готувалися до виїзду, один солдат прийшов і запитав, чи не міг би він помінятися зі мною місцями. Я не був проти, тож він поїхав замість мене. Але… – хлопець зробив паузу для ефекту, – бідолаху застрелили в голову мушкетом, і він помер. Комусь пощастило.
– Тобі, – сказав солдат, – але не йому.
* * *
Джон три роки воював з армією Кромвеля, а потім повернувся до Елстова, де й одружився. Його перша дитина, дочка на ім’я Мері, народилася незрячою. Дружина Джона походила з християнської сім’ї, і єдине придане, яке вона принесла з собою, були дві християнські книжки. Хоча Джонові було важко читати, він час від часу осилював по кілька розділів. Дружина також іноді переконувала його відвідувати церковні богослужіння. Однак після богослужінь він забував, що була неділя, і йшов грати в спортивні ігри зі своїми друзями.
Одного разу пастор проповідував про заповідь шанувати святий день. Джона це дуже вразило… аж доти, допоки він не пообідав, після чого чоловік знову вирушив грати у свої ігри. Але під час гри він відчув, ніби Бог Сам безпосередньо промовляв до нього. Кинувши биту, Джон Буньян відчув сором за себе, але одразу вирішив, що він настільки погана людина, що Бог ніколи не зможе його спасти. Знову піднявши биту, він несамовито кинувся в гру аж до її завершення.
Відтоді життя Джона Буньяна було цілковитою плутаниною. Одного дня він хотів дізнатися про Господа, а наступного – вирішував, що Бог ним зовсім не цікавився. Якийсь час він намагався жити добре, навіть вивчав Біблію та читав християнські книжки своєї дружини, але знав, що не є віруючим, тож далі продовжував боятися суду.
– Ти прийдеш сьогодні бити в дзвони? – запитали в Джона, коли він одного дня ішов із роботи додому.
Бити в дзвони було одним із його захоплень.
– Прийду, – сказав він. – Спробуйте зупинити мене.
Але тієї ночі йому було лячно. А що, якщо один із дзвонів впаде на нього? Він знав, що не потрапить на небеса, якщо помре.
– Я тут стоятиму й дзвонитиму, – сказав він, підійшовши ближче до стіни.
Інші дзвонарі глузливо глянули на нього.
Ішовши додому, він подумав, що наступного разу, коли піде бити у дзвони, на нього може впасти шпиль.
– Ось і все, – вирішив він. – Віднині жодних дзвонів.
Невдовзі Джон, який на той час уже був умілим мідником, як і його батько, одного дня поїхав до Бедфорда на роботу.
«Тільки подивіться на них, – подумав він. – їм немає що робити, аби лишень пліткувати».
Наблизившись до невеликого гурту жінок, він зрозумів, що вони говорять про свою віру. Жінки казали, що Господь Ісус був їхнім Спасителем і Другом. Джон, який ніколи не соромився вступати в чужі розмови, слухав убогих, обідраних жінок і дивувався їхній радості та доброзичливості. Відтоді чоловік шукав шляхів, щоби потрапити на роботу в Бедфорд із думкою про те, щоби більше дізнатися, про що говорять ці жінки.
– Мені здається, що цей молодий чоловік серйозно шукає Бога, – розмірковувала одна з жінок, а інші погодилися.
– Вам треба зустрітися з нашим пастором Джоном Ґіффордом, – сказали вони йому, коли Джон укотре проходив повз. – Він допоможе вам знайти Ісуса.
Для Джона було великою несподіванкою те, коли він довідався, що містер Ґіффорд колись, до того як став християнином, був таким самим грішником, як і він – роками грав в азартні ігри, пиячив і ганьбив Господа. Двоє чоловіків стали вірними друзями, а двадцятип’ятирічний Джон Буньян, мідник і баламут, повірив у Господа Ісуса Христа. Про нього знову заговорили в Бедфорді та Елстові, але цього разу вже з кращого приводу.
* * *
1655 року Джон Ґіффорд помер, ще за життя почувши, як його друг проповідує Євангелію. Джон Буньян широко прославився через свої проповіді. Оскільки його раніше добре знали в тій окрузі (не з кращого боку), люди приходили, щоб послухати його, і дивувалися тому, як він змінився. А наскільки стало іншим життя в його домі! Дружина, яка на той час уже була мамою трьох дітей, певно, хвалила Господа за зміну її чоловіка. Однак через три роки місіс Буньян померла відразу після народження їхньої четвертої дитини. Джонові було дуже важко поєднувати працю з доглядом чотирьох дітей. Через рік він знову одружився, а його нова дружина, Елізабет, була прекрасною християнкою.
* * *
Після смерті Кромвеля Карл II став королем Англії.
– Я обіцяю, що люди матимуть свободу волі, щоб молитися так, як вважатимуть за потрібне, – сказав він, і дехто таки йому повірив.
Але невдовзі на порозі тих, хто молився не так, як король і як практикувалося в офіційній церкві, з’явилися солдати й запроторили їх у тюремні камери.
– Ти будеш використовувати королівську Книгу спільних молитов? – запитала Елізабет у свого чоловіка.
– Ні, – відповів він. – Я буду використовувати лише Божу книгу, Біблію.
Подружжя знало, що це означає, і не здивувалося, коли назріла біда.
* * *
Був листопад 1660 року, Джон Буньян проповідував у Нижньому Самселі, приблизно за дванадцять миль від їхнього дому в Бедфорді. Прибувши туди, Джон виявив, що на його арешт був виданий ордер.
– Напевно, нам варто скасувати богослужіння, – сказав хтось.
– Ні, ні, – відповів проповідник. – Я не скасую богослужіння тільки через це.
Богослужіння розпочалося, але невдовзі його перервав комендант, який увійшов до церкви та всунув ордер у руку Джона. Наступного ранку Буньян опинився у в’язниці Бедфорда. Минуло два місяці, перш ніж його покликали відповісти на висунуті йому звинувачення. Джон закінчив свій захист такими словами:
– Якщо сьогодні я вийду з в’язниці, завтра, з Божою допомогою, буду знову проповідувати Євангелію.
Не дивно, що проповідник Буньян тривалий час провів у в’язниці.
* * *
Під час свого ув’язнення Джон був зайнятий двома справами. Він виготовляв шкіряні ремінці, щоб підтримувати дружину та дітей, і почав писати книжки. Звісно, це добре знали його прихильники, особливо тому, що він так довго сидів у в’язниці.
– Якби лишень король подумав про це, він би звільнив мене, – сказав Джон дружині, коли вона відвідувала його.
– Що довше він тримає мене у в’язниці, то краще продаються мої книжки.
Елізабет, яка підтримувала чоловіка у всьому, що він робив, усміхнулася на цей жарт.
– Це цілковита правда, – сказала вона. – Король тримає тебе тут, щоб не дати тобі проповідувати Євангелію, а оскільки ти тут, то в тебе вдосталь часу, щоб писати про Євангелію.
* * *
– Зараз ситуація в країні більш-менш спокійна, – сказав Джон іншому в’язню після дванадцяти років, проведених переважно у в’язниці.
– Думаєш, вони нас відпустять?
Саме це і сталося. Джона Буньяна випустили з в’язниці 1672 року, і чотири роки він вільно проповідував, перш ніж знову потрапити туди. Саме 1678 року вийшла його найвідоміша книжка «Подорож Пілігрима». За перші десять років було продано понад 100000 її примірників. Відтоді її не переставали друкувати. За кількістю проданих примірників ця книжка поступається лише Біблії.
«Подорож Пілігрима» – це історія про людину на ім’я Християнин, який намагається знайти шлях до Небесної Країни. Багато в чому ця історія перегукується із життям самого Джона Буньяна, оскільки в ній розповідається про людей, які допомогли йому, та тих, хто намагався його стримати. Імена, які Джон дібрав для персонажів та місць у книжці, яскраво їх змальовують. Серед багатьох із них є, скажімо, місто Загибелі, болото Зневіри, такі персонажі як Мудрість, Гордість, Обнадійливий і велетень Відчай, Красномовець. Відтоді книжка «Подорож Пілігрима» була перекладена багатьма різними мовами, адаптована для дітей, проілюстрована, опублікована в формі коміксу та екранізована.
Зокрема, майже для кожного віку читачів існує версія «Подорожі Пілігрима». Джон Буньян ніколи не міг навіть уявити такого, коли писав цю книжку понад 400 років тому!
Цікаві факти
«Подорож Пілігрима». Це алегоричний роман, видатний твір класичної літератури. Алегорична історія – це вигадана оповідь з глибоким і прихованим змістом. У «Подорожі Пілігрима» розповідається про людину, яка подорожує, але в глибшому розумінні в ній ідеться про те, як людина може потрапити на небеса, повіривши в Ісуса Христа. Серед відомих людей, які отримали задоволення від прочитання цієї книжки, художник Вінсент ван Гог, проповідник Чарльз Сперджен, поет Семюель Тейлор Колридж і прозаїк Джон Бучан.
Примітка. Джона Буньяна знали як мідника і баламута, але він змінився та став проповідником Божого Слова. Ісус каже нам у Своєму Слові, що Він прийшов не для того, щоб спасти праведних, а щоб привести грішників до покаяння. Ісус також говорить нам, що не здорові потребують лікаря, а хворі. Ми просто маємо усвідомити, що всі згрішили і не дотрималися досконалих Божих стандартів. Немає жодної доброї людини. Жодної!
Поміркуй. Джон Буньян сказав: «Якщо сьогодні я вийду з в’язниці, то завтра знову проповідуватиму Євангелію». Буньян провів у в’язниці довгий час. Апостола Петра також ув’язнили за проповідь про Ісуса Христа. Петрові наказували не проповідувати, але він не підкорився. Фарисеї та релігійні лідери не могли зупинити учнів Ісуса, які проповідували про Того, Кого вони любили. Де тобі найважче стояти за Ісуса? Якби ти сидів у в’язниці за свою віру, як Біблія допомогла б не впасти духом? Подумай про християн, які страждають за свою віру в таких країнах як Афганістан, Ірак, М’янма та Китай. Помолися за них і попроси Бога дати тобі мужність і віру стояти за Ісуса Христа та Його Слово.
Молитва. Любий Боже, дякую Тобі за приклад, який Ти показуєш. Ти постраждав за нас. Полюбив нас настільки, що помер за нас. Допоможи мені полюбити Тебе і Твоє Слово так, щоби міг непохитно стояти за Тебе. Допоможи мені наслідувати Твій приклад і прощати тим, хто мене переслідує. Амінь.
