Впродовж багатьох років тоталітарні уряди намагалися знищити християнство. У перші дні християнства проти церкви була спрямована потуга Римської імперії. У пізніший період історії вплив християнства прагнув звести нанівець комунізм. Керівники цих систем не могли зрозуміти, що не Ісус, ні Його апостоли не були революціонерами[1].
У всьому західному світі і, зокрема, у США, ми часом навіть ототожнюємо християнство з демократією, хоча Христос не затверджував жодної системи правління. Займатися справами релігії легше в умовах свободи, ніж в умовах гніту, але Новий Завіт учить нас бути добрими громадянами незалежно від форми правління. Рим тримав світ у залізному кулаку, а на престолі сидів жорстокий деспот Нерон, і ось у такий час Павло написав наступні рядки: «Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісти» (Рим. 13:1-5).
Зверніть увагу на слова: «Бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом». Це не означає, що кожен уряд схвалений Богом і виконує Божі веління[2]. Це означає, що колись Бог ввів поняття цивільного уряду для блага людства. Без цивільного уряду панували б анархія і хаос. Бувають, звичайно, виключення, але, як правило, кожен уряд (навіть несправедливий) винагороджує тих, хто виконує закони, і карає тих, хто їх не дотримується закону.
Нашу головну відповідальність перед урядом можна виразити в трьох словах – плати, молися і підкоряйся: (1) ми повинні платити податки, бо Ісус ясно висловився про це в Мф. 22:17-21, а Павло ще раз підкреслив у Рим. 13:6,7[3]; (2) ми повинні молитися за усіх урядовців (1Тим. 2:1,2); (3) ми повинні підкорятися законам своєї держави. До чіткого і ясного Павлового вчення Петро додавав: «Отже, будьте покірні всякому людському начальству заради Господа: чи цареві‚ як верховній владі, чи правителям‚ як від Нього посланим… Бо така є воля Божа…» (1Пет. 2:13-15). Петро також відмічав, що справжній послух включає повагу. «Царя поважайте», – каже він (1Пет. 2:17). Хтось може запротестувати: «А якщо керівник уряду не заслуговує моєї поваги?» Не забувайте, що «цар», про якого говорив Петро, – Нерон. Якщо ви не шануєте особу, то шануйте хоч би посаду.
Це новозавітне вчення буде основою цього розділу. Тут ми розглянемо наступні питання. Чи бувають взагалі моменти, коли нам не треба підкорятися законам країни? Якщо іноді ми повинні проявляти непокору тим, хто перебуває при владі, то як нам поводитися решту часу? Запам’ятайте ці питання, а доки ми звернемося до нашого тексту 5:12-42.
Коли Петра і Іоанна заарештували після зцілення ними кульгавого жебрака, у синедріоні «заборонили їм зовсім [тобто взагалі] говорити і вчити про ім’я Ісуса» (4:18; виділено мною). Апостоли запитали у синедріону, чи справедливо слухатися їх, а не Бога (в. 19), і продовжували промовляти «слово Боже з дерзновенням» (в. 31). І ось…
«Руками ж апостолів творилося в народі багато знамень і чудес; і всі однодушно перебували в притворі Соломоновому [навчаючи і проповідуючи[4]]. А віруючих усе більше й більше приєднувалося до Господа, багато чоловіків та жінок» (5:12-14).
Іншими словами, апостоли робили саме те, що, у першу чергу, і довело Петра і Іоанна до неприємностей!
ПОПУЛЯРНІСТЬ (5:15,16)
У віршах 15 і 16 підкреслюються як сила, так і популярність апостолів: «…так що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях та ліжках, щоб хоч тінь Петра, який проходив, осінила кого з них. До Єрусалима також сходилося багато людей з навколишніх міст, які приносили хворих та одержимих нечистими духами, і всі зцілялися».
Коли рознеслася слава про апостолів, звідусіль стали приходити люди, приносячи хворих і одержимих нечистими духами[5]. Їх було так багато, що люди вже не могли протиснутися туди, де збиралися апостоли та інші християни, тому хворі влаштовувалися на шляху слідування апостолів, «щоб хоч тінь Петра[6], який проходив, осінила кого з них» (в. 15). Я не знаю, чи дійсно допомогла комусь Петрова тінь. У одному випадку зцілив край Ісусового одягу (див. Мф. 9:20-22; 14:36), а в іншому для зцілення були використані хустки, що належали Павлу (Діян. 19:11,12). Можливо, люди просто укладали там хворих, вважаючи, що це допоможе[7] – і потім, коли проходили апостоли, вони зупинялися і зціляли їх якимсь іншим способом. Як би це не робилося, хворі і одержимі «всі зцілялися» (виділено мною). У наш час після «сеансів зцілення» каліки часто йдуть з розбитими надіями, а у вухах так і дзвенить: «У вас мало віри!» Це ніяк не схоже на новозавітні часи. Коли Ісус і апостоли застосовували свій дар зцілення, невдач у них не було.
Кожне диво здійснювалося «в ім’я Ісуса» (3:6,16; 4:10), і кожна проповідь проголошувала єдине ім’я під небом, «яким належало б спастися нам» (4:12). Зростаюча популярність апостолів на додаток до зухвалої непокори указу синедріону, природно, була нестерпна для влади, і дуже скоро вони знову з’явилися перед синедріоном.
В’ЯЗНИЦЯ (5:17,18)
«А первосвященик[8] і з ним усі, які належали до єресі[9] саддукейської[10], сповнилися заздрощів[11], наклали руки свої на апостолів і кинули їх до загальної в’язниці» (в. 17, 18). Цього разу не лише Петра і Іоанна, але і усіх апостолів кинули до в’язниці. Мовою оригіналу «кинули до народної в’язниці» буквально означає «кинули до в’язниці привселюдно». Вони намагалися збезчестити апостолів, заарештувавши їх на очах у всіх, як злочинців, і запроторивши у звичайну в’язницю.
ПРОГОЛОШЕННЯ (5:19-21а)
Але в Бога були інші плани. «Ангел же Господній[12] уночі відчинив двері в’язниці» і звільнив апостолів (в. 19а). Нам не сказано, як сталося, що охоронці нічого не помітили. Можливо, деталі аналогічні звільненню Петра, описаному в розділі 12.
Божий посланець звільнив їх не заради їх власної безпеки, а для того, щоб вони продовжували проповідувати Божу звістку про спасіння. «…І, вивівши їх, сказав: “Ідіть і, ставши у храмі, говоріть до народу всі ці слова життя”» (в. 19б, 20)[13]. «Всі ці слова життя» – так образно було сказано про Ісуса, джерело духовного життя (Ін. 1:4; 6:68; 14:6), а також про те життя, яке ми маємо в Христі!
Апостоли були звільнені, коли майже розвиднилось. Якби мені довелося провести безсонну ніч замкнутим в єрусалимській в’язниці, мені б захотілося прийняти добру гарячу ванну, переодягнутися і знайти тихий куточок, щоб виспатися. Але апостоли отримали доручення від Господа. І вони, не гаючи часу, вирушили в найнебезпечніше місце в місті і почали робити те, що було найризикованіше! «Вони, вислухавши, увійшли вранці до храму і навчали» (в. 21а).
ПАНІКА (5:21б-25)
Тоді як апостоли вирушили в храм, первосвященик і його прибічники збиралися на військову нараду. Ситуація вийшла не без комізму: синедріон вирішує, як покласти край проповідям про Христа, а в цей час за декілька метрів від них люди, яких вони заарештували, проповідують Ісуса!
«А первосвященик і ті, які з ним, прийшовши, скликали синедріон та всіх старійшин із синів Ізраїлевих і послали до в’язниці привести апостолів» (в. 21б). Ще хвилина, і наймогутніший орган правління в Палестині відчує найсильніше потрясіння: «Cлуги ж, прийшовши, не знайшли їх у в’язниці і, повернувшись, доповіли, кажучи: “В’язницю ми знайшли замкненою з усією пильністю і зі сторожею, яка стояла перед дверима; але, відчинивши, ми не знайшли у ній нікого”» (в. 22, 23).
Цікаво було б побачити їх обличчя, правда? – Як вони в замішанні дивляться один на одного і нічого не розуміють. «Почувши ці слова, первосвященик, начальник сторожі та [інші] первосвященики не могли зрозуміти, що б це означало» (в. 24). А в голові один за одним проносяться незліченні питання. Що ж це за люди, які змогли втекти так, що ніхто не почув? Як вони втекли (чи був серед храмової варти, а, може, навіть і в синедріоні той, хто їм співчував)? Де вони зараз? Але найбільше вони хотіли знати, «що б це означало». І чим усе це кінчиться.
Поки вони так не розуміли, «один якийсь прийшов і доніс їм, кажучи: “Ось мужі, яких ви ув’язнили, стоять у храмі і навчають народ”» (в. 25). Вони, напевно, не повірили власним вухам. За їх уявленнями, єдиним розумним рішенням для апостолів, що втекли, було б покинути місто. Тепер же їм кажуть, що ці люди перебувають на відстані кинутого каменю від того місця, де вони засідають, роблячи в точності те, що їм було наказано не робити!
ВВІЧЛИВІСТЬ (5:26)
Синедріон знову віддав наказ храмовій варті негайно схопити апостолів. І знову в цій сцені є присутньою гумористична нотка: «Тоді начальник охорони пішов із служителями і привів їх без насильства[14], бо боялися народу, щоб не побили їх камінням» (в. 26). Уявляю собі, як нервував начальник охорони. Люди, яких йому треба було заарештувати, могли зціляти кульгавих і виганяти бісів! Більше того, їм було під силу втекти з-під посиленої охорони, та так, що ніхто не помітив! На додаток ще, ними захоплювалися. Уявляю, як він шепоче на вухо Петру: «Слухай, допоможи. Нам даний наказ привести вас. Якщо ми не виконаємо його, нас покарають, але якщо спробуємо це зробити, ситуація може вийти з-під контролю. Загалом, як скажеш, так і зроблю». Я бачу, як Петро посміхається і каже: «Не турбуйся! Ми підемо з вами». Можливо, він сказав щось іншим апостолам, після чого вони спокійно пішли в супроводі озброєної охорони крізь схвильований натовп.
Зверніть увагу на слова «без насильства». Апостоли могли чинити опір владі, тим самим змусивши їх удатися до насильства. Вони могли легко підштовхнути людей до безладів. Лише одне їх слово, і варта загинула б під градом каміння. Але вони вважали за краще не викликати хвилювань. Чому? Бо вони були учнями Того, хто «коли Його лихословили, …не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному» (1Пет. 2:23). Ісус не чинив опору при арешті[15]. У книзі Діянь, де б не заарештовували апостолів, вони теж не чинили опір. Бог міг використовувати їх у в’язниці так само, як і на волі.
ТИСК (5:27,28)
Процесія досягла мети. «Привівши їх, поставили перед синедріоном» (в. 27а). Синедріон міг би поставити багато запитань, зокрема, як апостоли втекли непоміченими. Очевидно, цього не запитали. Можливо, синедріон і не хотів цього знати. А можливо, вони щось підозрювали, але не хотіли, щоб їх підозри підтвердилися.
Замість цього, розгніваний первосвященик звинуватив Петра і Іоанна в непокорі указу: «І спитав їх первосвященик, кажучи: “Чи не суворо заборонили ми вам учити про це ім’я? А ви ось наповнили Єрусалим ученням вашим і хочете навести на нас кров Чоловіка Того”» (в. 27б, 28).
Проти них було висунені два звинувачення:
(1) Синедріон віддав їм строгий наказ надалі не учити в ім’я Ісуса, але, всупереч тому, апостоли наповнили Єрусалим своїм вченням! Ім’я Ісуса було у всіх на вустах. Члени синедріону вже не могли чути цього імені! Який комплімент апостолам! Це один з найважливіших «секретів» росту церкви: чим більше посіяно насіння, тим більше урожай! Як би мені хотілося, щоб ці слова можна було повторити і сьогодні: ми наповнили світ вченням про Ісуса… чи нашу країну… чи наш штат… чи нехай навіть наше місто!
(2) Друге звинувачення полягало в тому, що апостоли намагалися покласти на них провину за смерть Ісуса: «Хочете навести на нас кров Чоловіка Того». Коли Пилат сказав: «Не винний я в крові Праведника Цього; дивіться ви», – вони закричали: «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27:24, 25). Коли апостоли нагадали їм їх же твердження, вони образилися![16]
Зверніть увагу: первосвященик настільки ненавидів Ісуса, що не міг змусити себе вимовити Його імені: «Чи не суворо заборонили ми вам учити про це ім’я? А ви ось … хочете навести на нас кров Чоловіка Того» (виділено мною).
ПРІОРИТЕТИ (5:29)
Ще раз на апостолів було здійснено тиск – неймовірний тиск. Витримають вони чи відступлять?
«Петро ж і апостоли сказали у відповідь: “Богові треба коритися більше, ніж людям. Бог отців наших воскресив Ісуса, Якого ви вбили, повісивши на дереві[17]. Бог Своєю десницею возніс Його як Начальника[18] і Спасителя, щоб дати Ізраїлеві покаяння[19] і відпущення гріхів. Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий, Якого дав Бог тим, хто кориться Йому[20]”» (в. 29-32).
Петро та інші апостоли визнали себе винними за обома пунктами: так, вони свідчать про Ісуса; так, вони звинувачують синедріон у страті Ісуса. Вони так і заявили синедріону без тіні коливань: «…Якого ви вбили, повісивши на дереві»!
Чому вони говорили так безстрашно? Бо вони визначили для себе духовні пріоритети. До попереднього суду Петро і Іоанн висловили свої пріоритети обтічно: «Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (4:19). Тепер же Петро та інші апостоли не пом’якшували слів: «Богові треба коритися більше, ніж людям» (5:29; виділено мною)!
[1] Як відзначалося у введенні, одним із завдань, яке, очевидно, ставив перед собою Лука в книзі Діянь, було показати, що не християни, а юдеї були причиною виникнення цивільних безладів.
[2] Бог заснував дім і сім’ю для блага людини, але це не означає, що кожна сім’я така, якою її хоче бачити Бог.
[3] Деякі кажуть, що не треба платити податків, якщо ми не згодні з тим, як вони витрачаються. Безумовно, жоден християнин не міг погодитися з усіма аспектами римської політики, але Ісус і Павло все ж говорили про необхідність сплати податків римському уряду. Нам доведеться звітувати перед Богом, чи платили ми наші податки; а тим, хто займає керівні посади в уряді, доведеться тримати відповідь за те, як вони витрачали гроші.
[4] Це мається на увазі (в. 42).
[5] Ця перша згадка в книзі одержимих нечистим духом. Учені-ліберали заперечують факт одержимості бісами, кажучи, що дією злих духів просто пояснювали фізичні захворювання. Лікар Лука, проте, зробив розмежування між фізично хворими і «одержимими нечистими духами».
[6] Тут знову підкреслюється особливий статус Петра. Лука не згадує, чи думав так само натовп про тінь інших апостолів.
[7] Відносно тіней у ті часи існували всілякі забобони.
[8] Ймовірно, це був Каяфа, оскільки первосвященик у ті дні очолював синедріон.
[9] «Єресь» (від слова хайресіс) означає «секта». Множина цього слова в 1Кор. 11:19 перекладається як «розбіжність думок», а в Гал. 5:20 як «єресь». Слово це також застосовується стосовно фарисеїв (Діян. 15:5) і – невірно – відносно християн (Діян. 24:5).
[10] Синедріон складався, головним чином, із саддукеїв.
[11] Так само вони заздрили популярності Ісуса (Мф. 27:18; Мк. 15:10).
[12] Грецьке слово «ангелос» означає «вісник» і може відноситися як до земного, так і до божественного посланця. Тому деякі (головним чином ті, хто заперечує чудеса) міркують, що апостоли могли бути звільнені кимось з тюремників, які із симпатією ставилися до християн. Проте усі обставини їх звільнення плюс аналогічна історія в Діян. 12 кажуть на користь божественного посланця. На додаток, у Новому Завіті це слово найчастіше вживається саме стосовно безтілесних Божих посланців. У всіх відомих мені перекладах це слово перекладається як «ангел».
[13] Це, ймовірно, вказує на те, що проголошення Євангелія все ще лежало, головним чином, на плечах апостолів, і коли б не вони, то ніхто б цього не робив. Але так тривало не довго (Діян. 6:8-10; 8:1,4,5).
[14] Щоб побачити, як могли б вчинити з апостолами, якби варта не боялася народу, див. Діян. 21:30-36.
[15] Петро одного разу спробував учинити опір, але Ісус докорив йому (див. Лк. 22:50,51; Ін. 18:10,11). Поза сумнівом, Петро засвоїв цей урок.
[16] Очевидно, їх офіційна позиція була, що винні римляни, бо це вони фізично розп’яли Його на хресті.
[17] Цим словом, напевно, підкреслювалася принизливість смерті на хресті (див. Гал. 3:13: яке цитує Втор. 21:23).
[18] Тут спожите те саме слово, що і в Діян. 3:15.
[19] Покаяння – це Божий дар у тому сенсі, що Бог дає стимул до покаяння (Рим. 2:4) і надає слушну нагоду покаятися.
[20] У книзі Діянь, як і в усьому Новому Завіті, віра-спасіння є віра-послух (Рим. 1:5; 16:26 [СЕА, суч. пер.]; Гал. 5:6; Як. 2:14-26).
