ПРОПОВІДЬ (5:30-32)
Потім вони вимовили міні-проповідь, перерахувавши ключові моменти смерті, воскресіння і слави Ісуса і наприкінці відмітивши, що свідчить істинність усього ними сказаного Дух Святий (Який і дав їм здатність творити дива)! Проповідь складається всього з п’ятдесяти слів грецькою мовою (без урахування в. 29)[1], але як незручні вони були для синедріону! Подумати тільки: Ізраїлю дароване покаяння і прощення гріхів – неначе Ізраїлю треба каятися і отримувати прощення гріхів! Апостолам був даний Святий Дух, бо вони корилися Богові – тільки подумайте, що вони кажуть: раз у синедріону немає Духа, значить, вони не корилися Богові![2] Але понад усе їх розлютувало те, що Ісуса називали Спасителем![3] Синедріону було знайоме слово «спаситель»; в їх уявленні це були лікарі, філософи, державні діячі. Але назвати так Ісуса як Єдиного, хто може врятувати їх душі – це занадто!
Слухаючи цю проповідь Петра, вони «розлютилися» (в. 33а). Для них здавалося, що вони зараз лопнуть від сліпої люті! Грецькою це буквально звучить: «були розпиляними»; для них здавалося, ніби Петро приставив пилу до їх сердець! Ці слова з’являться ще один тільки раз у розділі 7, коли Стефан проповідуватиме цим же зборам. Вірш 33 каже, що члени синедріону «радились‚ як убити їх». Якби засідання синедріону не було перерване, вони, без сумніву, вивели б апостолів і забили їх камінням так, як вони пізніше зробили із Стефаном.
Але, повторюю, у Бога були Свої плани[4].
ФАРИСЕЙ (5:34-39)
Найагресивніше із самого початку поводилися саддукеї, які і були ініціаторами арешту апостолів (в. 1). Фарисеї в синедріоні не були так емоційно зачеплені. І Бог використав фарисея, щоб зупинити намір зборів скоїти вбивство. «Один фарисей на ім’я Гамаліїл, учитель закону, якого весь народ поважав, наказав вивести апостолів на короткий час» (в. 34).
Ця перша згадка про фарисеїв у книзі Діянь. На противагу ліберальним саддукеям, фарисеї були украй консервативною групою. Оскільки вони нав’язували людям не лише Мойсеїв закон, але і людські традиції, ми б назвали їх «законниками-педантами»[5].
Хоча в синедріоні переважали саддукеї, у нього також входило декілька відомих фарисеїв[6]. Серед них був відомий фарисей Гамаліїл[7]. Гамаліїл був найшанованішим учителем в Ізраїлі. Пізніше, після його смерті, казали: «Відколи помер раван Гамаліїл, не стало більше поваги до закону, а чистота і стриманість померли разом з ним». Той факт, що Гамаліїл зміг оволодіти увагою зборів, що перетворилися на зборище, і наказати вивести апостолів, показує, якою повагою він користувався.
Видалення апостолів стало першим кроком Гамаліїла на шляху до погашення вибухонебезпечної ситуації. Потім він зробив другий крок – призвав синедріон до здорового глузду[8]: «Мужі ізраїльські! Уважно подумайте про людей цих, що маєте робити з ними. Бо незадовго перед цим з’явився Февда[9], видаючи себе за когось великого[10], і до нього приєдналося близько чотирьохсот чоловік; але його вбито, і всі, хто слухав його, розійшлись і зникли. Після нього під час перепису з’явився Іуда галилеянин[11] і повів за собою чимало народу; але й він загинув, і всі, хто слухав його, розсипались. І нині кажу вам, відступіться від людей цих і облиште їх; бо якщо це починання і це діло від людей, то воно зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете знищити його; стережіться, щоб вам не стати і богоборцями» (в. 35-39).
Гамаліїл почав свою мову словами «уважно подумайте», інакше кажучи: «зупиніться і подумайте про те, що ви робите». Часто єдине, чим ми можемо допомогти тим, хто стрімголов мчить до катастрофи, – це загальмувати їх настільки, щоб вони в змозі були замислитися над наслідками. Гамаліїл порадив синедріону «облишити їх [апостолів]». Він міркував, якщо християнство «від людей», то синедріону немає необхідності протистояти йому: воно помре природною смертю. (На підтвердження своєї поради він навів два випадки, знайомих синедріону.) З іншого боку, сказав він, якщо християнство «від Бога», спротив йому не доведе до добра. Воно не буде знищено попри будь-який опір, а вони виявляться «богоборцями». «Відчепіться від людей цих і облиште їх», – закінчив він свою промову.
І оскільки християнство дійсно досягло успіху, а синедріон дійсно виявився богоборцем, то виникає спокуса похвалити Гамаліїла за його пораду і в його словах знайти основну стратегію ставлення до всього нового в релігії. Проте Гамаліїл говорив не за натхненням[12], і Лука записав його слова не для того, щоб дати нам зразок ставлення до помилок. Ось що сказав Джон Лендж про Гамаліїлову пораду:
І. Вона безрозсудна, якщо її використовувати:
- (А) як виправдання судження винятково за принципом, що вдалося, а що провалилося[13], або
- (Б) як виправдання відкладання рішення, яке слід прийняти негайно[14].
ІІ. Порада мудра, якщо допомагає:
- (А) з усіляким упокорюванням судити інших або
- (Б) з терпінням і м’якістю ставитися до тих, чиє судження відрізняється від нашого.
Дж. В. МакГарі відмічав: «Гамаліїл міркував, …чи варто цей рух пригнічувати силою, і з цього погляду його порада була, безумовно, хорошою». Коли хтось учить помилково, Бог не бажає, щоб ми силою пригнічували помилку; Богові угодне, щоб ми протиставляли брехні істину.
Якщо Лука записав слова Гамаліїла не для того, щоб рекомендувати їх для вирішення всяких релігійних ситуацій, то навіщо тоді він зробив це? По-перше, він записав слова Гамаліїла, щоб показати, як Бог використовував цього знаменитого учителя, щоб зберегти життя апостолів, і по-друге, він записав його промову, щоб показати, що чесні люди розуміли, що християни не являли загрози суспільству.
Якби Гамаліїл дослухався до своєї власної поради, він би став християнином – бо християнство дійсно мало успіх, і була величезна кількість доказів тому, що воно було «від Бога». Наскільки нам відомо, християнином він не став[15], але він зберіг апостолам життя. Можливо, він посіяв насіння, яке пізніше принесло свої плоди в інших[16]. Цілком можливо, що один з його учнів, Савл Тарсянин (22:3), був там і чув його слова.
ГОНІННЯ (5:40)
Гамаліїл закінчив говорити, і синедріон, як вказує вірш 40, «послухався його». Збори дослухалися до Гамаліїлової поради тільки в одному: вони не убили апостолів на місці. Уявляю собі гарячу суперечку, викликану Гамаліїловою промовою: «Якщо ми не можемо убити їх, то що ж ми тоді можемо зробити?» Нарешті, хтось запропонував: «Давайте покараємо їх батогами, щоб показати, що ми не жартуємо. Можливо, цього буде достатньо!»!
Ми читаємо: «І, покликавши апостолів, били їх» (в. 40б). Побиття батогами не було нешкідливим покаранням. Деякі після нього залишалися на все життя каліками; деякі гинули під ударами батога; на усіх залишалися шрами, тілесні і душевні, на решту життя. Батіг виготовлявся таким чином: до ручки прикріплялося багато шкіряних смуг, до кінців яких кріпилися шматочки металу або кісток, що розрізали шкіру. Досвідчений кат міг посмугувати спину людини в багатьох місцях за один удар. Закон допускав до сорока ударів[17], але на практиці максимальне число ударів було зазвичай тридцять дев’ять[18]. Верхній і нижній одяг знімали або розривали, щоб оголити спину. Руки жертви прив’язували до стовпа. Один кат бив, а другий рахував удари. Цього разу покаранню було піддано дванадцять чоловік – у цілому майже п’ятсот ударів!
Коли жорстока процедура була закінчена, члени синедріону, «заборонивши їм [у котрий раз!] говорити про ім’я Ісуса, відпустили їх» (в. 40в). Коли дванадцять побитих у кров людей вийшли, ледве волочучи ноги, багато хто в зборах, ймовірно, подумав: «Ну, з цим покінчено!»
ЗАДОВОЛЕННЯ (5:41)
І знову християнство виявилося на волосину від загибелі. Якби проповідь Євангелія була зупинена жорстоким побиттям, то церква незабаром перестала б існувати, бо «зерно [царства] це слово Боже» (Лк. 8:11). Якби апостоли були такими, як деякі з нас, то наступний вірш міг би звучати так: «І вони пішли з синедріону, плакавши, тому що з ними погано обійшлися», – або: «Вони ж пішли з синедріону, стогнучи, бо важко бути послідовником Ісуса».
Але ми читаємо у вірші 41: «Вони ж пішли з синедріону, радіючи, що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя» (виділено мною). Дж. В. МакГарві писав:
«Твердження, що після свого звільнення вони пішли, «радіючи, що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя», було б неправдоподібним, якби не було написано в такій книзі, як ця, і про таких людей, як ці. І все одно, це дивовижніше за будь-яке з чудес, які вони зробили, особливо якщо врахувати, що в той раз вони уперше випробували на собі побиття батогами».
Подібне поводження не мало здатися Дванадцяти несподіваним, бо ще Ісус попереджав їх про те, що їх битимуть (Мф. 10:17; Мк. 13:9). Крім того, у Нагірній проповіді Він їм сказав: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас» (Мф. 5:10-12; виділено мною).
Мабуть, найважче, чому ми повинні навчитися, – це радіти, будучи гнаними. Особливо важко цей урок давався Петру, чиїм інстинктивним спонуканням було відповісти ударом на удар (Мф. 26:51). Але під благотворним впливом Ісуса Петро впорався з ним. Пізніше він писав усім, хто страждає за свою віру: «Улюблені! Вогняної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових, радійте, щоб і в з’явлення слави Його ви зраділи і звеселились» (1Пет. 4:12-16)[19].
Багато з вас про страждання за віру знають більше, ніж колись дізнаюся я. Ніколи цивільна влада не забороняла мені проповідувати; моєму життю і забезпеченості ніщо ніколи не погрожувало через віру. Та все ж це урок усім нам – навіть тим, хто живе в умовах релігійної свободи. Один проповідник запропонував християнам для прикладу уявити собі, що кожному з них дали по десять тисяч доларів, які він повинен витратити на страждання. Деяких християн призвуть покласти усі десять тисяч відразу, і це буде все одно, що принести в жертву своє життя за справу Христову. Проте багато хто з нас кластиме по одному долару за раз, тисячі разів. Ми протестуємо, коли хтось ганьбить ім’я Христове, і той виливає свій гнів на нас. Це страждання ціною в долар. Ми заступаємося за того, кого кривдять, і на нас накидається натовп. Це ще один долар. Коли ми відмовляємося йти в ногу з аморальністю людей, що оточують нас, і нас піднімають на кпини, ми витрачаємо ще один долар. Наприкінці результат той же: «Та й усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» (2Тим. 3:12; виділено мною). Незалежно від того, якими порціями приходить до нас страждання, ми повинні вчитися, як це робили апостоли, радіти тому, що ми «за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя»!
ЗАВЗЯТІСТЬ (5:42)
Знову влада ухвалила закон: «заборонивши їм говорити про ім’я Ісуса»! І знову апостоли корилися Богові, а не людям: «І повсякдень у храмі і по домах не переставали вчити й благовістити про Ісуса Христа» (в. 42). Муки не перешкодили їх вченню, біль не перешкодив їх благовістю, слова синедріону не зупинили їх свідоцтва. «Вони продовжували проповідувати і сповіщати Благу Звістку про те, що Ісус – Христос, і в самому храмі, і з дому в дім»[20] (Суч. пер.).
ВИСНОВОК
У наступному розділі ми продовжимо обговорення питання покори Богові, навіть коли людина каже: «Ні». Тепер же давайте вирішимо для себе «коритися більше Богові, ніж людям», якими б не були обставини чи наслідки.
[1] Сорок два слова в українській мові.
[2] Мається на увазі, що, підкорившись Богові, вони теж отримали б Святого Духа. Це сталося б після того, як вони прийняли б водне хрещення. Вони, безумовно, не отримали б такого ж прояву Духа, який був в апостолів, але, як сини Божі, вони отримали б Духа Божого Сина (Гал. 4:6).
[3] Апостоли різними способами підкреслювали, що спасіння можливе тільки через Ісуса, але слово «Спаситель» у книзі Діянь тут спожите уперше.
[4] Пізніше Бог дозволив убити апостола Якова (Діян. 12:1,2), а ще пізніше – майже усіх інших апостолів. Надто багато, проте, зараз лежало на плечах апостолів, щоб усім їм загинути.
[5] Деякі помилково називають «законниками» тих, хто наполягає на суворому виконанні закону. Виходячи з такого визначення, Ісус був законником (Мф. 7:21-23). Проте точніше буде сказати, що «законник» – це той, хто «зв’язує там, де Бог не зв’язав», а «ліберал» – той, хто «дозволяє там, де Бог не дозволяв».
[6] Більшість книжників були фарисеями, і декілька книжників входило до складу синедріону (Діян. 4:5,15).
[7] Це Гамаліїл І, або Гамаліїл Старший. Він носив титул «раван» («наш учитель»); простих учителів називали «рабин» («мій учитель»). Тільки семеро носили такий титул до нього. Він представляв точку зору свого прославленого діда Гілеля і успадкував його набожність.
[8] І знову вченим не дає спокою питання, як Лука «дізнався», що відбувалося за зачиненими дверима. Варіантів відповіді багато, але Лука був завжди натхненний Святим Духом.
[9] Навколо Февди йде полеміка, бо Йосиф Флавій, описуючи бунт, очолений Февдою, відніс його до пізнішого часу, ніж вказаний Лукою. Деякі скептики припускають, що Йосиф і Лука могли говорити про різних Февд або ж що вони говорили про одного і того ж Февду, але Йосиф переплутав дати (це, втім, не єдина помилка Йосифа). В усякому разі, ми можемо бути упевненими, що Лука точно передав те, що сказав Гамаліїл.
[10] Можливо, він претендував на роль пророка або Месії.
[11] Про бунт, очолений Іудою, ми також знаходимо в Йосифа Флавія. Іуда протестував проти нових оподаткувань, які увійшли в силу, коли Рим поставив над Іудею правителя в 6 р. Р. Х. Згадуваний перепис проходив пізніше, ніж той, про який говориться в Лк. 2. Дух цього руху продовжував жити в зилотах (див. Діян. 1:13).
[12] Гамаліїлові слова відповідають богословській позиції фарисеїв, а не християнства.
[13] Хоча істина зрештою восторжествує, у цьому житті удача часто супроводить помилки.
[14] Відносно помилок ні Ісус, ні апостоли ніколи не займали позиції «поживемо-побачимо» (1Ін. 4:1).
[15] Пізніше виникло передання, ніби Гамаліїл став-таки християнином, але цьому немає жодних доказів. У Гамаліїла було багато чудових рис, але з християнством він явно не розібрався.
[16] Деякі фарисеї стали християнами (Діян. 15:5; 23:6), включаючи Савла/Павла.
[17] Втор. 25:1-3. Рішення про те, чи заслуговує злочинець побиття батогами і скільки призначити ударів, віддавалося на розсуд суддів.
[18] 2Кор. 11:24. Багато хто вважає, що вони зупинялися на тридцять дев’ятому, бо кількість ударів, зроблених катом понад покладених сорока, діставалася потім йому самому.
[19] Див. також Рим. 5:3-5; 2Кор. 6:10; Фил. 1:29; 1Пет. 1:6-9.
[20] Підкресліть вірш 42: він також утверджує один з ключових «секретів» росту церкви! Аналогічна думка висловлюється у вірші 20:20.
