Ми не знаємо, скільки часу минуло з дня П’ятдесятниці. Коротке повідомлення Луки про діяльність ранньої церкви наприкінці розділу 2 може охоплювати дні, тижні, а то і місяці. Але от розповідь поновлюється. Автор описує вражаючий випадок зцілення. У Діян. 2 ми дізнаємося, що «багато чудес і знамень сталося через апостолів» (в. 43). У Діян. 3 наводиться опис одного з таких чудес, – очевидно, через те, що юдейські керівники негативно прореагували на цей випадок. До того християни перебували «в любові у всього народу» (2:47). Але тепер ситуація змінилася. Почалися гоніння, передбачені Ісусом в Ін. 15:20.
ПОМІЧНИКИ (3:1)
Розділ 3 починається словами: «Петро та Іоан о дев’ятій годині [близько 15:00] йшли разом до храму на молитву» (в. 1). Колись Петро і Іоанн рибалили разом (Лк. 5:10). Потім вони пішли за Ісусом і, нарешті, увійшли до найближчого кола Його учнів (Мф. 17:1). Вони разом готувалися до останнього свята Пасхи (Лк. 22:8), разом прибігли оглянути порожню могилу (Ін. 20:3,4). Тепер ці двоє друзів йшли разом у храм.
Більшість коментаторів вважають, що, оскільки Петро і Іоанн йшли «на молитву», вони прямували в храм спеціально, щоб помолитися. Можливо, і так, проте в тексті немає нічого, що однозначно приводило б до такого висновку[1]. Апостоли і інші християни зустрічалися в храмі – у дворі язичників (5:12) – щодня (2:46), тому що (1) це було єдине місце в місті, досить велике, щоб вмістити усіх їх[2], і (2) це було місце, де збиралися люди, які хотіли почути про Ісуса. Щоб зрозуміти, з якою метою Петро і Іоанн пішли в храм цього разу, нам треба відповісти на питання, що вони зробили, прийшовши туди. Вони зцілили людину, що дало їм можливість проповідувати про Ісуса. Ймовірно, головне, навіщо Петро і Іоанн пішли в храм, – це повідати людям, що Ісус був Христом (див. 5:20,21).
Якщо така була їх головна мета, то чому вони пішли «о дев’ятій годині …на молитву»? Вони вибрали цю годину, бо знали, що в такий час у храмі збереться велика кількість людей. Тричі на день юдеї збиралися в жіночому дворі[3] на молитву[4]. І одне з цих зібрань якраз випадало на третю годину дня.
БЕЗПОРАДНИЙ (3:2)
Коли Петро і Іоанн йшли в храм, там вже був той, хто ні на хвилину не покидав храмовий комплекс, але не для того, щоб славити Бога, а для того, щоб вижити.
«І був там чоловік, кривий від утроби матері своєї, якого приносили й клали щодня перед дверима храму, що називалися Красними, просити милостині в тих, хто входив до храму[5]» (в. 2).
Словом «храм» позначалася уся будівля або тільки її частина, тому ми не можемо з упевненістю визначити, де саме сидів той чоловік. Строго кажучи, власне храмом була тільки священна будівля в центрі комплексу – будівля, де розташовувалося Святе місце і Святе Святих. Проте, як правило, усю священну частину комплексу, включаючи жіночий двір і двір ізраїльтян, відносили до храму. Крім того, дуже часто храмом називали усю систему споруд, включаючи і двір язичників. Ймовірно все-таки, тут малася на увазі священна частина храму, і жебрака приносили до входу в жіночий двір, де люди збиралися для молитов[6], до воріт, званих «Красними».
Згідно з древніми рукописами, у священну частину храму вели дев’ять воріт. Вісім з них були заввишки близько 14 метрів; висота ж головного входу в жіночий двір складала 23 метри. Ці ворота, у деяких древніх рукописах звані Никаноровими, були виконані з коринфської бронзи. Казали, що вони були зроблені з такою вишуканою майстерністю, що, за свідченням Йосифа Флавія, «перевершували за цінністю ворота, оббиті сріблом і золотом». Ворота були звернені на схід, і вранці перші промені сонця, падаючи на бронзу, примушували її сяяти в сліпучій пишності. Більшість учених сходяться на думці, що саме ці ворота і називалися «Красними».
І ось біля цих воріт сидів чоловік, «кривий від утроби матері своєї». Його ноги були недорозвиненими від народження. Він не міг стояти, а тим більше ходити. У ті дні не було тієї медичної технології, яку ми маємо в розпорядженні сьогодні. Людина, народжена калікою, залишалася такою на все життя. А хто не міг ходити, той не міг і працювати[7].
Щоб належним чином оцінити повідану нам історію, постарайтеся побачити цю людину у своїй уяві. Йому «було понад сорок років» (4:22), а на вигляд так усі п’ятдесят або шістдесят. Подивіться на ноги кульгавого, ноги, які не ходили впродовж усіх сорока років. М’язи, звичайно ж, нерозвинені, і ви бачите лише крихкі кістки з обвислою шкірою. Тоді, як, втім, і тепер, жебраки часто виставляли свою потворність напоказ, щоб викликати співчуття. Цей нещасний, ймовірно, носив одяг, який дозволяв перехожим бачити його висохлі ноги.
Те, що Петро і Іоанн зцілили саме цю людину саме цього дня, не було випадковістю. Зцілення не було результатом імпульсивного співчуття з боку апостолів. Петро і Іоанн проходили повз нього сотні разів і могли б зцілити його багато раніше. Але вони зцілили саме цього жебрака (місце те кишіло жебраками) саме цього разу з певною метою: (1) він сидів тут вже так давно, що усі знали його (3:10,16); (2) характер його каліцтва був такий, що при зціленні не виникло б сумніву в тому, що сталося явне диво (4:16); (3) іншого способу швидко зібрати навколо себе людей і переконати їх у тому, що Ісус є Христос, не було[8].
Без сумніву, день для жебрака почався так, як і тисячі інших. Не важко уявити його собі. Прокинувся він рано[9]. Насилу натягнувши на себе своє старе, брудне, смердюче лахміття і намагаючись не звертати уваги на голодні спазми в шлунку[10], він сунув порожній кошіль і цвілу кірку хліба за пазуху. Потім узяв жменю пилу з брудної підлоги і вимазав ним обличчя, ноги, руки[11]. Ледве встиг він усе це виконати, як за ним прийшли, щоб віднести в храм[12]. Проштовхнувшись вузькими вуличками в метушливий двір язичників, чоловіки кинули його, як мішок з піском, на звичайне місце і пішли. Він максимально оголив свої спотворені ноги, надав жалюгідний вираз обличчя, протягнув брудну руку і заканючив: «Подайте жебракові, подайте жебракові». Це був просто ще один день у черзі схожих один на одного, безнадійних днів, що не запам’ятовуються. Він не міг уявити собі, що цей день відрізнятиметься від усіх інших, що він незабаром стане частиною планів і цілей Ісуса.
ТОЙ, ХТО ОТРИМАВ НАДІЮ (3:3-6а)
Настав час вечірнього жертвопринесення. Пошарпаний гаманець, захований у туніці жебрака, так і не поважчав[13]. Якщо люди, які прийшли на молитву не будуть великодушні, то попереду ще одна довга, голодна, безсонна ніч[14]. Підійшли два чоловіка, які здалися йому знайомими. «Він, побачивши Петра та Іоана, що мали ввійти до храму, просив у них милостині» (3:3). Потім сталося щось незвичайне. «Петро з Іоаном, пильно вглянувшись у нього, сказали: “Глянь на нас”» (в. 4). Як правило, перехожі по-справжньому і не бачили людину; вони могли кинути в її бік швидкоплинний погляд, але не більше того. Навіть ті, хто подавав милостиню, не затримувалися надовго; вони квапливо клали дрібну монету йому на долоню і поспішали далі. Та і він не розглядав їх. Його очі невпинно шукали тих, хто найімовірніше міг надати йому допомогу. Ці двоє, проте, зупинилися і пильно подивилися на нього. «Глянь на нас!» – сказав той, хто був вищим.
«І він пильно дивився на них, сподіваючись що-небудь одержати від них» (в. 5). Можливо, він, нарешті, не залишиться без вечері! «Але Петро сказав: “Срібла й золота у мене нема…»[15] (в. 6а). Розчарування хвилею накотило на жебрака. Незвичність їх поведінки викликала в ньому надію отримати пристойне подаяння, а тепер йому кажуть, що вони так само бідні, як і він!
Зверніть увагу, що кульгавий чекав грошей, а не зцілення. В уривку немає жодного натяку на те, що перед тим у чоловіка була віра в Ісуса, не кажучи вже про віру в зцілення. У проповіді, що відбулася незабаром, Петро відмічає, що чоловік був зцілений «ради віри в ім’я Його», тобто в ім’я Ісуса (3:16), але, як ми побачимо, йдеться про віру апостолів, а не про віру зціленого. Пізніше, коли Павло зцілить людину за подібних обставин, у тексті буде вказано, що зцілений мав віру (див. 14:9)[16], але тут, у Діян. 3, немає подібного твердження. Я підкреслюю це тому, що, коли так звані сучасні «цілителі» не можуть когось вилікувати, вони незмінно звинувачують того, хто потребує зцілення. «У нього недостатньо віри»[17], – кажуть вони. У Новому Завіті віра тих, хто був наділений дивовижними здібностями, була неодмінною умовою (Мк. 16:17,18), але віра тих, хто потребував дива, була не так вже важлива[18]. У Діян. 3 немає вказівки на те, що в кульгавого була віра. Він чекав грошей, а не зцілення, і очікування це випарувалося з Петровими словами: «Срібла й золота у мене нема…».
[1] У тексті і виносках до розділу «Церква, членом якої я хотів бути» ми коротко обговорили питання про проведення першими християнами з юдеїв богослужінь у храмі. Хоч і правда, що Бог не відкрив усю Свою волю відразу, і було багато такого, чого перші християни не знали, мається на увазі, що одним з перших одкровень було те, як християни мали проводити богослужіння (2:42). Ніщо в Діян. 2 і 3 не приводить нас до неминучого висновку, що перші християни продовжували проводити богослужіння так, як це робили юдеї. У будь-якому випадку, руйнування храму в 70 Р. Х. порвало зв’язки, які все ще залишалися.
[2] Деякі авторитети стверджують, що площа храму досягала 56000 кв. м.
[3] Жіночий двір був найбільшим за площею у священній частині храмового комплексу, де могли збиратися на молитву усі юдеї – чоловіки і жінки. Його площа складала близько 19000 кв. м.
[4] У Пс. 54:18 говориться, що Давид молився «увечері, і вранці, і опівдні». Даниїл молився «три рази в день» (Дан. 6:10), включаючи «час вечірньої жертви» (Дан. 9:21). Священики приносили в жертву ягняти двічі на день (Вих. 29:38-43) і палили пахощі кожен ранок і вечір (Вих. 30:1-10). Жертвопринесення і паління, ймовірно, здійснювалися в один і той же час, і люди збиралися в храм до цієї години на молитву (Лк. 1:8-10). Це не означає, що юдеї вважали, ніби молитися можна було тільки в цей час; швидше, вони вірили в цінність молитов у встановлені години плюс в інший час.
[5] У ті дні були три головні місця, де просили милостиню: (1) біля воріт багачів (як робив Лазар), (2) на головних дорогах (як робив Вартимей) або (3) біля місць богослужіння (як робив цей чоловік). Подаяння вважалося похвальною справою в юдейській релігії, тому ті, хто входив у храм на богослужіння або виходив з нього, були, як вважалося, у сприятливому настрої для того, щоб роздавати милостиню.
[6] Жебракові не дозволили б знаходитися біля самого храму (будівлі, в якій розміщувалося Святе місце і Святе Святих), а за стінами усього храмового комплексу було не краще місце, щоб просити подаяння. Вхід же в жіночий двір був ідеальним місцем для збору милостині.
[7] Сидячих робіт за столом практично не існувало.
[8] Не зрозумійте мене неправдиво. Я не відмовляю Петру і Іоанну в співчутті, але вони могли б зцілити сотні жебраків з фізичними і розумовими вадами. Була проте особлива причина, чому в даному конкретному випадку вибір припав саме на цю людину.
[9] Йому треба було бути в храмі найпізніше о 8:30. Перша «година молитви» починалася біля 9:00.
[10] Деякі жебраки з часом стають заможними, але це навряд чи відноситься до цієї людини. Зцілившись, він надзвичайно зрадів – вказівка на те, що зцілення не позбавило його можливості заробляти на життя.
[11] У практиці жебраків – виглядати як можна безпорадніше, щоб викликати жалість.
[12] Нам не сказано, хто щодня відносив кульгавого. Можливо, це були друзі. А можливо, це були люди, які заробляли на життя, розносячи жебраків по місцях, де ті просили милостиню. Наприкінці кожного дня вони отримували долю від того, що збирали жебраки.
[13] Припустити це дозволяє те нетерпіння, з яким він чекав подаяння від Петра і Іоанна.
[14] У жебраків зазвичай не було заощаджень, і їм доводилося жити на те, що вони збирали за день.
[15] Оскільки апостоли присвячували себе «молитві та служінні слову» (6:4), у них не було часу заробляти собі на життя. Вони, швидше за все, були серед тих, кого мали утримувати інші члени церкви (2:45).
[16] Внаслідок схожості двох оповідань, цілком можливо, деякі тлумачі угледіли в Діян. 3 те, що насправді описане в Діян. 14. Проте це абсолютно різні оповідання з подробицями, що відрізняються.
[17] Коли людина доведена до відчаю настільки, що шукає дивовижного зцілення, часто тим малим, що в неї ще лишилося, є віра. Щоб приховати свою лукавість, ці релігійні шахраї заперечують, можливо, єдине, що ще підтримує хвору людину в цьому житті, – її віру.
[18] Іноді віра з боку одержувачів дива згадується, іноді – ні. Іноді є усі підстави вважати, що в тих, хто отримує диво, немає віри. Скільки віри було в Тавифи (Діян. 9)?
