БЕЗКОРИСЛИВА ЦЕРКВА (2:44, 45)
Вірші 44 і 45 містять конкретний приклад спілкування, згаданого у вірші 42: «Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали майно і всяку власність, і ділили між усіма, зважаючи на потребу кожного».
Ніколи раніше світ не бачив нічого подібного! Ще за декілька днів до цього більшість у церкві навіть не знали один одного. Вони належали до різних станів і культур. А тут вони відразу почали піклуватися один про одного, приділяючи особливу увагу слабким і безпорадним! Юдеям були байдужі нужденні, хоча закон і наказував проявляти про них турботу. Язичники ніколи не турбувалися про менш удачливих. Недивно тому, що ці Ісусові послідовники справили велике враження на усе суспільство (2:47).
Вірші 44 і 45 розбурхують і примушують замислитися. На жаль, ними часто зловживають, неправильно їх тлумачачи. Деякі називають ці вірші «прикладом християнського комунізму». Люди, які безуспішно намагалися створити утопічні суспільства, використовували ці слова як виправдання власних зусиль. Культові вожді за допомогою цих віршів змушують своїх послідовників продавати усе своє майно і віддавати виручені кошти. Нам треба розібратися, що Лука тут каже і чого не каже.
По-перше, Лука не каже, що кожен член церкви тут же продавав усе, що мав, і вкладав кошти до спільного фонду. Ми можемо так подумати, якщо бачитимемо тільки слова: «мали все спільне». Подивіться, як ця думка виражена в сучасному перекладі: «І стали вони продавати своє майно і роздавати усім…»[1] (виділено мною.) Тепер прочитайте вірш 46: день за днем члени церкви переломлювали хліб «по домах». Якби усі християни негайно продали свої будинки, то в чиїх же тоді домах вони зустрічалися? Значно пізніше, у розділах 4 і 5, ми все ще продовжуємо читати про процес продажу майна. Ще пізніше єрусалимські християни збиралися в будинку Марії на молитви (12:12). Вона все ще володіла своїм будинком. Єрусалимські християни не кидалися як один негайно продавати усе, що в них було, щоб вкласти виручені гроші до спільного фонду.
Повторюю, Лука не каже, що апостоли зробили принесення в дар усієї власності неодмінною умовою членства в новому християнському «товаристві». У розділі 5, коли Ананія і Сапфира збрехали, що принесли усю виручку від продажу, Петро запитує Ананію: «Навіщо ти попустив сатані вкласти у серце твоє думку сказати неправду Духові Святому і втаїти з ціни за землю? Чи не твоїм було те, що ти мав, і чи не ти володів тим, що одержав від продажу?» (5:3,4; виділено мною).
Іншими словами, до продажу майна земля належала їм, і вони могли робити з нею усе, що хотіли, а після того, як вони продали землю, їм належали гроші, якими вони могли розпоряджатися на власний розсуд. Їх гріх полягав не в тому, що вони не принесли усю виручку від продажу; їх гріх був у тому, що вони збрехали, ніби принесли усе[2]. Ми не маємо в розпорядженні жодних свідоцтв про те, що для вступу в християнське братерство кожен член мав віддавати усе своє майно[3], та проте є багато підтверджень зворотного.
Продаж тими християнами власності для допомоги іншим був строго добровільним. Мені подобається коментар Бертона Кофмана: «Так званий комунізм у Діяннях… має стільки ж спільного з цивільним комунізмом сьогодні, скільки колекційна тарілка – з револьвером у руках грабіжника».
Якщо Лука не каже, що християни відразу ж усе продавали або що від них вимагали продажу, то що ж тоді він каже? По-перше, він каже, що християнам треба було впоратися з особливою проблемою. Юдеї прийшли на святкування П’ятдесятниці зі всього цивілізованого світу. Багато хто з них прийняв хрещення. Багато хто, якщо не усі, залишилися в місті[4]. Ті гроші, що вони принесли із собою, скоро закінчилися. В Єрусалимі в них були обмежені можливості для заняття своїм ремеслом. Ймовірно, багатьом була потрібна фінансова допомога[5]. Це була незапланована ситуація, вона виникла з обставин, що склалися. Інакше кажучи, християни не зібралися разом і не вирішили створити «досконале суспільство, де кожен дає за спроможностями, а отримує за потребами». Ситуація, що створилася, була унікальною для Єрусалиму тих давніх років; більше вона вже ніде і ніколи не повторилася. Після того, як церква вийшла за стіни Єрусалиму, ми більше не зустрічаємо подібної реакції християн на потреби нужденних членів церкви.
Усе сказане вище зовсім не означає, що з цих віршів не можна отримати урок. Збережена розповідь про це недвозначно свідчить нам, що Бог хоче, щоб ми чомусь навчилися з досвіду тих християн. Коли наш брат бідує[6], ми маємо бути готові допомогти йому – навіть якщо для цього нам доведеться продати усе, що в нас є!
Прочитайте ще раз вірш 44: «Усі ж віруючі були разом і мали все спільне». Ми вже відмічали, що фраза «мали все спільне» зовсім не означає, що вони тут же продали усю власність і склали усі свої кошти в спільний котел. Що ж тоді вона означає? Дозвольте мені припустити, що цією фразою описується основний дух тих перших християн. Вони розуміли, що усе, що вони мали, насправді належало не їм, а Богові (Пс. 49:10-12); вони були тільки розпорядниками Божої власності (1Кор. 4:2). Оскільки вони жили спільно зі своїми братами і сестрами в Христі («спілкування»), природно припустити, що і майно в них було спільне. Вони були готові розпорядитися їм так, як було потрібно. Коли їх брати опинялися в нужді, вони продавали своє майно (яке все одно належало їх Отцю), щоб забезпечити їх потреби.
До нас звернені рядки з 1Ін. 3:17: «А хто має достатки на світі, але, коли бачить брата свого в нужді, зачиняє від нього своє серце, то як може перебувати в такому любов Божа?»[7] Відповідь на це питання ясна: якщо мій брат у справжній скруті, а в мене є можливість допомогти йому, але я не роблю цього, то Божа любов не перебуває в мені! Допоможи нам Боже бути сприйнятливими до потреб наших братів і сестер і бути готовими надавати допомогу – навіть якщо для цього потрібна особиста жертва![8]
ЩАСЛИВА ЦЕРКВА (2:46,47)
Вірші 46 і 47 завершують короткий опис першої церкви: «І щодня однодушно[9] перебували у храмі і, переломлюючи по домах[10] хліб, приймали їжу в радості та простоті серця, хвалячи Бога і перебуваючи в любові у всього народу. Господь же щодня залучав до Церкви тих, хто спасався».
Із самого дитинства я чую питання: «Чи обов’язково для спасіння приходити по середах увечері?»[11] Перші християни визнали б таке питання безглуздим. Вони зустрічалися з братами-християнами щодня! Вони щодня зустрічалися в храмі, єдиному досить просторому місці для такої великої кількості людей, і «перебували в ученні апостолів» (2:42)[12]. Вони також зустрічалися щодня у своїх будинках, знайомлячись зі своїми братами і сестрами і пригощаючи один одного принесеною із собою їжею[13]. Більше того, вони були раді робити це. Вони «приймали їжу в радості» (виділено мною). Їх вирвала з пекельного полум’я Божа благодать, і радість переповнювала їх серця! Було природно тягнутися до тих, кого наповнювала така ж радість, і неприродно чинити інакше. (Вони не просто терпіли один одного, вони насолоджувалися спілкуванням один з одним!)
Деякі з нас так довго були християнами, що вже забули хвилювання очищення від своїх гріхів (2Пет. 1:9) і втратили особливе почуття щастя. Нам би молитися разом з Давидом: «Поверни мені радість спасіння Твого» (Пс. 50:14; виділено мною)!
ОДНОДУШНА ЦЕРКВА (2:46,47)
Спілкування і хвилювання, які характеризували тих перших християн, не можна було не помітити. Ісус казав: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). І ми не дивуємося, читаючи завершальні рядки розділу 2: «Перебуваючи в любові у всього народу. Господь же щодня залучав до Церкви тих, хто спасався» (2:46,47). Те, що слово «щодня» використане як для віддзеркалення факту постійного перебування християн в одностайності (2:46), так і факту щоденного збільшення людей до їх числа (2:47), – не простий збіг. Християни, які мають живий зв’язок з Господом і один з одним, притягують до себе людей!
Сьогодні з підмостків, кафедр і газет випліскуються незліченні слова на тему «як змусити церкву рости». Якщо ми хочемо знати, як здійснити угодне Богові зростання церкви[14], то немає нічого кращого, ніж терміново пройти курс навчання Діян. 2:42-47!
ВИСНОВОК
Хіба не чудово було б стати частиною общини, подібної до тієї, що описана в Діян. 2:42-47? Перш, ніж ви почнете енергійно кивати головою, покваплюся додати, що ми можемо бути частиною такої общини, якщо кожен з нас буде таким, якими усім нам слід бути: перебувати в поклонінні, бути благоговійними, безкорисливими, щасливими і однодушними. Пам’ятайте, що Біблія – це дзеркало, яке допомагає нам поглянути на самих себе, а не збільшувальне скло для споглядання за іншими. Нехай допоможе мені Бог бути таким християнином, який вписувався б у «церкву, членом якої я хочу бути».
Коли ми підійшли до вивчення Діянь 2, я зауважив, що «декілька розділів у Біблії настільки грандіозні, що неймовірно важко висловити їх велич», і що «другий розділ Діянь належить до їх числа». Я доклав усі зусилля, щоб викласти усі істини цього розділу, але, добігши кінця, маю визнати, що я тільки торкнувся того, що міститься в цій стержневій частині Писань. Це розділ, який корисно вивчати усе життя.
Моя єдина надія відносно написаного по Діяннях 2 – у тому, що Ісус Христос був «зображений» перед вашими очима (Гал. 3:1). Ми побачили Ісуса Христа, розп’ятого, воскреслого, і Який зійшов на трон праворуч Бога, потім Ісуса Христа, Якому повірили і підкорилися три тисячі, і, нарешті, Ісуса Христа, явленого в житті перших християн. Нехай допоможе усім нам Бог прославляти Ісуса кожен день нашого життя.
[1] В оригіналі тут використаний не аорист (минулий час), а імперфект (недосконалий час), що означає дію, яка почалася в минулому і триває в сьогоденні.
[2] Можливо, вони хотіли такого ж визнання, яке отримав Варнава (4:36,37)?
[3] Ісус одного разу запропонував багатому правителеві продати усе, що в нього було, роздати усе бідним, а потім йти за Ним (Лук. 18:18-25). Це, проте, був особливий випадок, що стосувався конкретної людини і ніяк не відносився до усіх послідовників Христових. Якщо якийсь культовий лідер посилається на цей випадок у виправдання вимоги до своїх послідовників віддавати йому усе світське добро, то я б хотів відмітити, що Ісус говорив про те, щоб віддати майно бідним, а не Йому!
[4] До цього висновку ми приходимо, бо, як видно з Діян. 8:1-4, Євангеліє не почало поширюватися на віддалені області до тих пір, поки Савл не розсіяв церкву своїми переслідуваннями.
[5] У наступних розділах згадуються тільки дві групи нужденних: апостоли, які проводили увесь свій час у проповідях і вченні і тому не мали власних грошей (Діян. 3:6а), і вдови (Діян. 6:1). Але можна припустити, що були і інші (див. Діян. 11:29).
[6] Слово, використане в тексті, – «нужда», а не «бажання». Я маю допомогти (у певних межах) братові в задоволенні його насущних потреб, але зовсім не забезпечити його усім, що він побажає.
[7] Є ще один такий уривок у Гал. 6:10: «Будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою» (виділено мною).
[8] Принцип, наведений у Діян. 2:44,45, і чітко представлений в 1Ін. 3:17, має одну умову: ми повинні задовольняти потреби нашого брата так, щоб це не сприяло його бездіяльності (див. 2Сол. 3:10).
[9] Це одна з багатьох згадок Луки про однодушність, яка характеризувала церкву, – риса, яку ми повинні виховувати в собі.
[10] Перша церква зустрічалася в різних місцях, включаючи як публічні місця для загальних зборів (наприклад, храм), так і приватні будинки (Рим. 16:5; 1Кор. 16:19; Кол. 4:15; Филим. 2). Наскільки нам відомо, минуло багато років, перш ніж церкви почали зводити будівлі для богослужінь. «Церковна будівля» може надати досить цінну допомогу, але не слід вважати, що вона є невід’ємним елементом у Господній справі.
[11] Оскільки між неділями проходить цілий тиждень, більшість американських церков проводять свого роду служби в середині тижня, зазвичай вечорами в середу. У Біблії конкретно не говориться про богослужіння в середині тижня, але є багато вказівок (як у цьому уривку), що перші християни зустрічалися, коли тільки могли, а не тільки в перший день тижня, для духовного спілкування, вивчення Слова, поклоніння Богу, навчання християнському служінню і т. ін. Окрім зібрань у Господній день (заповіданий нам Богом), на лідерові місцевої общини лежить обов’язок запрошувати на зібрання в інші дні, щоб якнайкраще задовольнити духовні потреби членів церкви.
[12] Багато коментаторів допускають, що ці перші християни (з юдеїв) продовжували юдейське поклоніння в храмі – можливо, аж до руйнування храму в 70 р. Р.Х. – але ніщо в тексті не вказує на правомірність такого висновку. Вірно, що не уся Божа воля була відкрита вірним відразу, але у вірші 42 вказується, що одкровення про те, як християнам слід поклонятися, було одним з перших. Що стосується фрази «хвалячи Бога» (в. 47), то християни це робили незалежно від того, де вони перебували (у храмі або вдома). У цій фразі немає нічого такого, що дозволяло б припустити, що вихваляння було юдейським. У Діян. 5:12 відзначається, що «всі однодушно перебували в притворі Соломоновому» (виділено мною). Притвор Соломонів був у дворі язичників. Це не та частина храму, в якій юдеї проводили богослужіння.
[13] Оскільки це «переломлення хліба» відбувалося щодня, а Господня вечеря мала прийматися тільки в перший день тижня, то ця фраза має означати звичайну їжу. Спільна трапеза була важливим вираженням товариства у християн. Такі товариські обіди називалися «Вечерями любові» (Іуда 12).
[14] Простий чисельний ріст церкви не означає, що він угодний Богові. Богоугодне зростання не відбувається завдяки компромісу з істиною. Бог хоче, щоб ми зростали як кількісно, так і духовно, але вірність Богові прийнятніша за чисельний ріст. Злоякісна пухлина – теж ріст, але це нездоровий, загрозливий життю ріст.
