Розпочавши в попередньому дописі розмову про покаяння і відмову багатьох людей від нього, у свою чергу не можна оминути стороною тему хибного покаяння, коли люди ніби «каються» в тому, у чому загалом немає сенсу каятися. Між іншим, явище хибного покаяння насправді доволі поширене: часто люди таким чином намагаються уникнути потреби каятися у власних гріхах, натомість намагаючись каятися в чужих. Як наприклад, каятися в гріхопадінні перших людей.
Так, ми усі несемо в собі наслідки цього відпадання від Бога, але нашої особистої провини в гріхопадінні Адама і Єви немає, адже нас у той момент просто фізично у світі не було. Тоді питається: як ми можемо нести відповідальність за це, як і за злочини попередніх поколінь? – Звісно, що ніяк, адже як сказано в Біблії, «кожен з нас дасть за себе відповідь Богові» (Рим. 14:12). Саме за себе, а не за когось іншого. Проте люди не були б людьми, якби не намагалися переступити біблійні принципи, тим самим у черговий раз підтверджуючи загальну зіпсутість роду людського, що є наслідком гріхопадіння наших прабатьків, за яке, повторимо, ми не несемо відповідальності особисто. Чого не можна сказати про власні злі і неблаговидні вчинки.
Але це ще не все, адже слід каятися не тільки за власноруч скоєне, але і за відмову творити добрі справи: «Хто знає, як добро робити, і не робить, тому гріх» (Як. 4:17). Когось це біблійне твердження може ввести в ступор, але усі «ми – Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував‚ щоб ми виконували» (Еф. 2:10). І коли ми відмовляємося виконувати наше призначення, ми тим самим порушуємо благу Божу волю, а це вже явний гріх, який у подальшому треба намагатися уникати. А робити це не так вже просто, для багатьох куди легше каятися в чужих гріхах, або ж взагалі не морочитися з покаянням.
Проте пригадавши намагання багатьох людей каятися в чужих гріхах, не треба вважати, що це є лише спроби таким чином уникнути потреби каяття у власних гріхах (і по можливості їх виправлення). Деколи таке каяття виникає від відчуття сорому за погані вчинки інших людей, хоча особистої провини в цих вчинках «каянника» немає. Деколи люди відчувають сором за погані вчинки власної країни або ж людства в цілому. Звісно, певний здоровий глузд у такому міркуванні є.
Так, наприклад, якщо нам соромно за гріхи всього людства, ми тим самим визнаємо, що ми самі є частиною людства і теж є винними перед Богом. Проте каятися все ж таки треба у власних гріхах, а не намагатися «зіскочити» на гріхи інших… Адже таким чином ми можемо уподібнитися фарисею, що мовив: «Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11).
Стосовно ж сорому за дії власної країни… То тут теж треба розділяти сфери відповідальності: так, як громадяни певної країни, ми несемо певну відповідальність (і маємо наслідки) від усього, що коїться в цій країні. Але каятися, знову ж таки, треба у власних гріхах, а не в гріхах наших співгромадян (тих же керівників) чи цілої країни. Звісно, якщо у свою чергу самі не підтримували, тим більше не приймали участь у злочинах власної країни. Хоча, здається, у такому випадку людям від цього не буває соромно. Принаймні, до пори до часу…
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Каяття за інших
