Я частенько ставився до церкви, як розбірливий споживач. Служіння поклоніння було для мене схоже на концерт. Дайте мені щось, що мені сподобається. Розважайте мене.
Говорячи про таких, як я, Серен К’єркегор сказав, що ми схильні дивитися на церкву, як на якийсь театр: ми сидимо в залі, уважно спостерігаючи за актором на сцені, який привертає до себе загальну увагу. Якщо побачене займає нас, ми виражаємо схвалення оплесками і бадьорими вигуками. Проте церква має бути чимось діаметрально протилежним. У ній глядачем, що спостерігає за нашим поклонінням, є Сам Бог. Служителю ж відводиться роль далеко не провідного актора. Швидше, він – суфлер, непомітний помічник, який, сидячи поряд з сценою, шепоче підказки.
Найголовніше відбувається не серед акторів на сцені, а в серцях тих, хто сидить у залі. Після закінчення служіння поклоніння замість питання: «Що це мені дало?» – ми повинні запитати себе: «Чи сподобалося Богові те, що тут відбувалося?» Сьогодні під час поклоніння я намагаюся підводити свій погляд вгору, спрямовуючи його за межі сцени, до Бога.
Той же Бог, Який узяв на Себе труд описати древнім ізраїльтянам подробиці принесення в жертву тварин, пізніше сказав їм: «Не візьму Я бичка з твого дому, ні козлів із кошар твоїх, бо належить Мені вся лісна звірина та худоба із тисячі гір». Зосередившись на зовнішній стороні поклоніння, вони абсолютно упустили з виду суть: Бога цікавила жертва серця, внутрішнє відношення покори і подяки. Сьогодні, відвідуючи церковні зібрання, я намагаюся зосередитися саме на цьому внутрішньому сенсі, замість того, щоб просто сидіти, розвалившись на лаві, як театральний критик, і відпускати зауваження про естетичний зміст того, що відбувається.
З багатьох причин я продовжую поклонятися в традиціях протестантизму, які роблять великий акцент на проповіді з кафедри Слова. Мене вже особливо не турбує ні музичний стиль, ні порядок поклоніння, ні «атрибутика» церкви. Зосереджуючись на зовнішніх атрибутах, а не на меті поклоніння – зустрічі з Богом, – ми упускаємо з виду найважливіше з усіх послань.
З книги «Багато галасу через церкву»
