Я попросив Рона Нікеля з Міжнародного тюремного братерства пригадати найгірші умови ув’язнення з усіх, які він колись бачив. На мить замислившись, Рон розповів мені про те, як одного разу разом з Чаком Колсоном побував у в’язниці в Замбії. Їх «провідник» – колишній ув’язнений по імені Него – провів їх у секретну внутрішню в’язницю, де перебувають тільки найзапекліші злочинці.
«Ми підійшли до будівлі у вигляді сталевої клітини з дахом з дротяної сітки. По зовнішньому периметру цієї клітини розташовувалися камери, утворюючи своєрідний “внутрішній двір” розмірами п’ять метрів на дванадцять. Двадцять три години на добу ув’язнені перебували в камерах, настільки маленьких, що в них неможливо було навіть лягти усім відразу. Впродовж однієї години вони могли походити в тісному внутрішньому дворі. Него провів у цьому місці дванадцять років.
Наблизившись до внутрішньої в’язниці, ми помітили, як через п’ятисантиметрову щілину під сталевими воротами на нас дивиться безліч очей. Коли ж ворота відкрилися, ми побачили бруд, якого я ніде більше не зустрічав. Там взагалі не було жодних санітарних пристосувань. По суті, ув’язнені були вимушені випорожнюватися в ті ж миски, з яких їли. Сталева огорожа нестерпно розжарилася під пекучим африканським сонцем, і усередині неї стояла настільки смердюча, задушлива атмосфера, що я ледве міг дихати. «Як люди взагалі можуть жити в такому місці?» – дивувався я.
Проте, коли Него сказав їм, хто я такий, сталося щось неймовірне. Вісімдесят з 120 ув’язнених вишикувалися в декілька рядів біля далекої стіни і заспівали гімни, християнські гімни, чудово розкладені на чотири голоси. Него шепнув мені, що 35 з цих чоловіків засуджені до смерті і незабаром будуть страчені.
Я був до глибини душі приголомшений контрастом між їх мирними, безтурботними обличчями і жахом їх оточення. У мороці за спинами цих людей я зміг розглянути на стіні старанно намальований вугіллям малюнок: Ісус, розіпнутий на хресті. Ув’язнені, напевно, витратили на нього не одну годину Це було просто вражаюче! Христос був там, з цими людьми, розділяючи їх страждання і даючи їм радість, достатню для того, щоб вони могли співати в такому місці.
Передбачалося, що я звернуся до них з проповіддю, щоб підкріпити їх віру, але мені вдалося лише пробурмотіти декілька слів вітання. Учителями були вони, а не я».
З книги «Знаходячи Бога в несподіваних місцях»
