Огляд пророчих книг був би неповним без розгляду одного останнього послання: їх гучної заяви про те, що фіналом цього світу буде не «остаточна вселенська поразка», а радість. Пророки Старого Заповіту завжди знаходили місце для слів надії.
Коли вони, нарешті, зверталися до опису радості за межами стін цього світу, їх голоси спрямовувалися увись, немов пісня жайворонка. У той останній день Бог згорне землю, як сувій, і створить її наново. Вовки і ягнята разом пастимуться на одному полі, а лев – мирно щипатиме траву поряд з волом.
Одного разу, каже Малахія, ми вийдемо та поскакаємо, мов ті ситі телята. Вже не буде ні страху, ні болю. Не помиратимуть діти, і перестануть литися сльози. Серед народів потече мир, подібно до річки, і армії переплавлять свою зброю на фермерське знаряддя. Того дня вже ніхто не скаржитиметься, що Бог ховається. Божа слава наповнить землю, і в порівнянні з нею сонце виглядатиме тьмяним.
Для пророків історія людства – це не самоціль, а перехідний період, інтермедія між Едемом і новим небом і новою землею, які ще будуть створені Богом. Навіть коли здається, що все вийшло з-під контролю, Бог як і раніше твердо тримає стерно влади у Своїх руках.
Деякі люди не знаходять розради в пророчому видінні прийдешнього світу. «Церква використовувала цю ідею упродовж віків для виправдання рабства, пригноблення і всілякої несправедливості», – кажуть вони. Ця критика виправдана, бо Церква дійсно зловживала видінням пророків, проте в самих пророчих писаннях ви ніде не знайдете якихось утопічних висновків. Вони містять різкі висловлювання про необхідність піклуватися про вдів, сиріт і чужоземців і навести лад у продажних судах і релігійних системах. Божий народ покликаний не просто гаяти час в очікуванні, поки Бог втрутиться і виправить усе неправильне, але являти модель нового неба і нової землі, будити тим самим прагнення в людях до того, що одного разу здійснить Бог.
З книги «Розчарування в Богові»
