Ісус, як ніхто інший, бачив біль і несправедливість, увесь жах цієї планети. Хіба не повинні були тяжкі думки про це наповнювати Його денні години і віднімати сон у ночі? Чи не стрясало усвідомлення цього Його душу?
Ні, Ісус передав глобальні питання до рук Свого Отця, а Сам проводив час серед «нікчем»: митників, рибалок, вдів, повій, ізгоїв. Як відмічає Гельмут Тіліке, розмова з Отцем (молитва) була для Ісуса важливіша за розмову з людськими натовпами. – «І саме тому в Нього був час для усіх, бо час – у руках Його Отця. І саме тому Він випромінював мир, а не занепокоєння, бо Божа вірність вже простягнула небеса, як шатро. Йому не треба було будувати – Йому залишалося лише ходити під покровом».
Ті з нас, хто слідує за Ісусом, також вірять у те, що Божа вірність простягнула небеса, як шатро, і одне з найкращих підтверджень цієї вірності надає Сам Ісус. Трапляються часи, що випробовують цю віру на міцність. Стикаючись з ними, я волаю в молитві відчаю. Це – як удар у темряву в надії знову набути віри в загальну перспективу, відновити погляд на Божий погляд. Коли ж усе гаразд, то мені, як не дивно, доводиться працювати навіть більше, щоб зберегти спілкування і віру в те, що Бога цікавлять дрібниці мого життя.
Я молюся з повною подиву вірою в те, що Бог бажає нескороминущих стосунків. Я молюся в надії, що сама дія молитви – це передбачений Богом спосіб загородити зяючу безодню між мною і нескінченністю. Я молюся, щоб помістити себе в потік Божої цілющої роботи на землі. Я молюся, як і дихаю, бо не можу інакше. Молитва навряд чи є досконалою формою спілкування, бо я, недосконала, матеріальна істота, що живе на недосконалій, матеріальній планеті, звертаюся до досконалого, духовного Абсолюту. Деякі молитви залишаються без відповіді, я відчуваю приливи і відливи Божої присутності і частенько відчуваю більше невизначеності, ніж рішучості. Проте, я продовжую молитися, вірячи разом з Павлом, що «тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».
З книги «Молитва. Чи здатна молитва змінити життя?»
