Почнемо з того, що в книзі Діянь не сказане, що Ананію і Сапфиру – подружжя, яке принесло в общину частину коштів, виручених від продажу маєтку, сказавши, ніби віддали все, – покарав смертю Сам Господь. У другому місці тієї ж книги ясно сказано про інший випадок й іншу людину: “Та раптом ангел Господній уразив його за те, що він не віддав слави Богові; і, з’їдений червою, помер” (12:23). А тут стоїть зовсім інший вираз. “Ти сказав неправду не людям, а Богові“, – каже апостол Петро Ананії, і, “почувши ці слова, Ананія впав мертвим“. Так само померла і його дружина.
Зв’язок між їх обманом і смертю цілком очевидний, але не настільки прямолінійний: от згрішили ці люди, і Бог їх відразу убив, або апостол засудив до смерті. Швидше, їх смерть виглядає як природний наслідок тієї ситуації, в якій вони опинилися, це щось подібне до раптового інфаркту при сильному хвилюванні. Але що взагалі такого особливого в цій ситуації? І що ще важливіше, навіщо цей епізод наведений у книзі Діянь?
Ця книга розповідає нам про виникнення Церкви, про стосунки всередині перших християнських общин. Вона рідко наводить подробиці, а говорить, швидше, про загальні принципи, наприклад: “У людей, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне” (4:32). Це, звичайно, ідеальна картина, навряд чи можна уявити собі, щоб насправді серед сотень і тисяч найрізноманітніших людей не виникало жодних конфліктів і розбіжностей… от якраз зворотний приклад і наведений на початку п’ятого розділу. Чоловік і жінка вирішили увійти до общини, принести їй нібито все своє майно – а насправді частину залишили для себе.
Вони, зрозуміло, мали повне право цим майном розпоряджатися. Християнство – не тоталітарна секта, де входження в общину якраз і починається з привласнення всього майна. Ніхто нічого не вимагав від них. Про щось подібне писав апостол Павло в 11-му розділі Послання до Коринф’ян. Християни в Коринфі збиралися на спільну вечірню трапезу, частиною якої тоді була Євхаристія. І ось хтось приносив із собою ситну і вишукану страву і квапився з’їсти її сам, а інші залишалися голодними. “Вечерею любові” таке вже неможливо було назвати. І апостол радить таким людям: якщо ти хочеш просто смачно поїсти, залишайся і вечеряй удома, а от на вечерю любові приходять за іншим. Не можна набивати свій шлунок делікатесами і робити при цьому вигляд, що перебуваєш у братському спілкуванні з тими, хто сидить поряд з тобою і не може собі такого дозволити.
Так само і це подружжя прагнуло поєднати життя в общині, де ні в кого немає нічого свого, а тільки спільне, – і “забезпечену старість”, тобто життя для себе і за свій кошт. Саме по собі це життя не погане – але не можна назвати його християнським, як не можна приходити на спільне свято з власним тортиком і з’їдати його в затишному куточку. Хочеш тільки тортика – купи і з’їси сам, а хочеш спілкування – розділи його з ближніми. Тільки не лицемір.
Саме тому апостол каже Ананії, що він збрехав не людям, а Богові. Брехня людям – це була б неточно вказана ціна, прихована доля майна, і тільки. Але в даному випадку подружжя не просто “відхилилося від сплати податків”. Бог чекає від людини, щоб та цілком віддала Йому своє життя, але не примушує цього робити, чекає, поки людина зробить це добровільно. Прагнення розділити своє майно з братами по вірі – лише зовнішній прояв цієї готовності повністю віддатися Його волі, щоб віднині вже жити не заради себе, а заради Нього. І от коли людина віддає нібито все, але залишає відхідні шляхи, це не просто обман – тепер у неї завжди є можливість сказати: “Та ні, я не мала цього на увазі”. Це як одружитися і сказати всі відповідні слова про вічну любов і вірність, але про всяк випадок зберегти ключ від квартири коханки.
У Старому Завіті теж було щось подібне: коли люди, начебто віруючи в Єдиного Бога, одночасно зберігали в себе ідолів, приносили їм жертви. Ну як же, раптом Господь не допоможе, тоді можна буде звернутися до Ваала і Астарти! Ну просто про всяк випадок. І старозавітні пророки викривали таке двовірство ще суворіше, ніж чисте язичництво. Язичник не обманює Бога, він просто Його не знає, а от двоєвірний – знає і намагається обдурити.
У тому ж Старому Завіті не раз було сказано, що людині не можна наближатися до Бога “просто так”; існувало уявлення, що всякий, хто побачив Бога лицем до лиця, повинен неодмінно померти: як пучок соломи, кинутий у вогонь, не може не спалахнути, так не може залишитися в живих грішна людина, яка зустріла Святого Бога. Це вдавалося лише найбільшим пророкам і за особливим дозволом. Новий Завіт відкрив людині можливість не просто наблизитися до Бога, але взяти участь у Його трапезі. Але цей епізод із книги Діянь підкреслює, що і в Новому Завіті це відбувається тільки по Його милості і дозволу, і що Бог може зцілити неміч і простити гріхи, але тільки якщо людина приходить до Нього щиро, не намагаючись нічого зображувати чи диктувати власні умови. Всяка спроба знайти “чорний хід” у Царство Небесне – смертельно небезпечна.
