Є в Біблії один красивий образ, який нечасто згадують, – він губиться за іншими образами, куди більш звучними і барвистими. Ілля, великий пророк, у важкий для себе час, коли ізраїльтяни переслідували його і поклонялися ідолам, попросив Господа, щоб Той Сам явився йому.
Він отримав таку відповідь: “Вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь” (3 Цар. 19:11,12).
Ілля весь був – полум’я і буря. Він викривав царя і винищував язичницьких пророків, зводив вогонь з неба і сам був вознесений на небо у вогненній колісниці. Не випадково саме про нього говорили наші предки, зачувши грозу: це пророк Ілля їде небом.
Саме такому пророку Господь і показує найнаочнішим чином, що Він входить у людське життя не в шквальному вітрі, не в землетрусі, не в полум’ї, а в чомусь настільки тихому і непримітному, що навіть перекласти цей вираз будь-якою сучасною мовою дуже важко. Як же так, можна заперечити і здивуватися, адже Закон на горі Синай був дарований народу якраз у землетрусі, і не раз зведене з неба полум’я підтверджувало, що Господь є Бог (і за молитвами Іллі в тому числі), і навіть Іову відповів Господь з бурі. Усе це так.
Але сам Старий Завіт – він швидше про друге: про те, як Господь обрав непримітний і нічим не знаменитий народ. В єгиптян були великі піраміди, у вавилонян – канали, шумери винайшли першу писемність, а фінікійці – перший алфавіт. Усі ці народи створили великі і славні держави, могутню культуру, розповсюдили свій вплив на навколишні країни… а от древнім євреям нічим було похвалитися, окрім Бога. Для Соломона, найбагатшого і найзначнішого царя Ізраїльського, особливою честю було, як згадує Біблія, те, що за нього видав свою дочку сам єгипетський фараон! Коли читаєш це, розумієш, ким виглядали євреї на древньому Ближньому Сході. Навіть своїм заклятим ворогам філістимлянам, і тим поступалися вони в культурному розвитку: пізніше їх навчилися обробляти залізо.
І так Господь нагадував їм, що призначення обраного народу в цьому світі – не в славі і силі, не в державній величі і не в культурній і технологічній перевазі, а в чомусь зовсім іншому. Те ж саме стосується і Нового Ізраїлю, Церкви. Адже все найголовніше, що ми знаходимо в Новому Завіті, дається не в бурі і полум’ї, а саме “у віянні тихого вітру”. Народження Немовляти у вертепі, бесіди з рибалками на березі озера, Вечеря з учнями у світлиці – хіба порівняється все це з царськими святами Ірода, з пишністю храмових обрядів, з міццю римського війська і освіченістю книжників і фарисеїв? Але не в усьому цьому явився Господь.
Сьогодні, як і за часів Іллі, як і за часів Христа, зовнішній, язичницький або атеїстичний світ вражає багато чим, але передусім, своїм блиском і шумом. Вмикаєш телевізора, відкриваєш новинний сайт в Інтернеті – на тебе обрушуються і шквальний вітер, і землетруси, і полум’я. Не занадто добросовісні журналісти свідомо намагаються дати кожній новині найбільш голосний заголовок або анонс, і бажано з негативом. Якщо подати дрібний скандальчик як глобальну катастрофу, читача такий заголовок зачепить, він прислухається на секунду до буботіння теледиктора – нехай навіть суть події його розчарує, але на хвилинку-другу його увага буде привернута, тобто мета досягнута.
Ще більшою мірою це стосується реклами. Сьогодні на людину обрушується такий потік інформації, що до неї можна тільки докричатися. Нема коли їй пояснювати, чим хороший саме цей товар, треба полоскотати її нерви, зачепити в ній найвідчутніші струнки (наприклад, марнославство чи сексуальний потяг), за всяку ціну її “зачепити”.
А оскільки зачіпок таких усе більше і більше, доводиться придумувати все нові, усе більш витончені і сильнодіючі. Так компанія підігрітих пивом підлітків кричить усе голосніше, розмахує руками все ширше – кожному потрібно перекричати других. Скажи один із них будь-яку, нехай навіть найважливішу річ спокійним, рівним голосом – його ніхто просто не почує. Минає час, вони звикають – і те, що не можна прокричати, вони вже не можуть виразити; що перевершує складністю і глибиною рекламний ролик або музичний кліп – вони нездатні сприйняти. «Ну це… я, типа, така… а він взагалі, коротше, такий…»
Що з такими робити – окрема тема, та в мене не має жодної відповіді. Але одне можу сказати точно: цей шквал нісенітниць не можна наслідувати, з цим знущанням з мозку не можна змагатися. Все одно програєш, а якщо раптом навіть виграєш, сам тому не зрадієш.
Але християнські ЗМІ, християнські сайти та й просто приватні розмови християн теж нерідко залучаються до схожого кругообігу. Говорити впівголоса означає не бути почутим, і тому вибираються найскандальніші теми, наводяться найскандальніші факти, даються найрізкіші оцінки. Нічого, якщо потім не все сказане виявиться доречним – принаймні, увагу привернути вдалося. А якщо сама тема розмови дуже важлива, то, мабуть, можна і нехтувати побічними ефектами, головне, щоб люди почули. Хіба не так?
Ні, не так. Навіть якщо не згадувати про такі поняття, як марнослів’я чи засудження (а їхні межі в галасі перетинаються легко і непомітно), така поведінка виявляється просто нераціональною. Перекричати рекламу і випуски новин, так само як і підлітків з пивом, нам все рівно не вдасться. З тим же успіхом міг би Мойсей взятися за будівництво пірамід вище за фараонові, або апостоли – за спорудження храму пишніше за Іродів. Якщо ми сьогодні закричали, щоб нас почули, то завтра доведеться кричати ще голосніше, і післязавтра, і так до безкінечності.
Є таке поняття, як “екологічність рішення”. Іноді те чи інше рішення проблеми виявляється більш вигідним і дієвим у найближчій перспективі, але воно завдає істотної і тривалої шкоди всій ситуації в цілому. Наприклад, побудували нафтову вишку, отримали прибуток, але на десятиліття занапастили навколишнє середовище.
Чи другий приклад: засипали пожежний ставок і пустили його під забудову, не оновлювали пожежну техніку – а через декілька років виявилися абсолютно беззахисними перед пожежею. Щоб уникати таких рішень, не потрібна якась особлива мудрість, достатньо звичайного досвіду і розсудливості. І здається мені, що там, де про Бога починають кричати, де Євангеліє проповідують шляхом скандалу – там приймають украй неекологічні рішення, нехай навіть і для дуже насущних проблем. Але навіть не це головне.
Наш світ, оглушений криком, засліплений фальшивим блиском, все-таки згадує іноді: адже було ж і ще щось важливе, напівзабуте, давнє, дитяче… І ми, може зуміємо йому про це нагадати словами древньої Книги: “Після вогню віяння тихого вітру, і там Господь“.
