Під час написання книг «Де Бог, коли я страждаю?» і «Розчарування в Богові» я проводив багато часу серед скорботних. Спочатку вони мене лякали. У мене було мало відповідей на питання, які вони ставили, і в присутності їх горя я почував себе незручно. Особливо мені запам’ятався один рік, коли на запрошення сусіда я приєднався до групи терапії в розташованій поблизу лікарні. Ця група під назвою «Важливий кожен день» складалася із смертельно хворих людей, і я протягом року разом зі своїм сусідом брав участь в їх зустрічах.
Не можу сказати, що мені «подобалися» ці зібрання – це слово явно непідходяще. Та все ж, ці зустрічі стали для мене одними з найважливіших подій місяця. На відміну від світських вечірок, де кожен намагається справити на інших враження ознаками статусу і влади, у цій групі ніхто нікого не намагався вражати. Одяг, стиль, обстановка будинку, регалії, нові машини. Яке це все має значення для тих, хто готується померти? Я ще не зустрічав нікого, хто був би більш зосереджений на найважливіших життєвих питаннях, ніж учасники групи «Важливий кожен день». Пам’ятаю, я тоді ще подумав: було б непогано, щоб на цих зібраннях побували дехто з моїх поверхневих знайомих-гедоністів.
Пізніше, коли я написав про почуте від скорботних людей, що страждають, я почав отримувати листи від незнайомців. У мене три теки з такими листами, кожна – сантиметрів по десять у товщину. Ці теки – одна з найбільших моїх коштовностей. Один з листів на 26 вирваних з блокнота аркушів у лінійку був написаний мамою в коридорі біля операційної, де хірурги видаляли пухлину з мозку її чотирирічної дочки. Ще один надійшов від повністю паралізованого, який «друкував», дуючи в спеціальну трубку, а комп’ютер перетворював рух повітря в символи.
У багатьох людей, що писали мені, історії не мали щасливого кінця. Деякі все ще почували себе залишеними Богом. Лише небагато знайшли відповідь на свої «чому?», проте я побачив досить скорботи, щоб набути віри в обіцянку Ісуса: «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені».
З книги «Ісус, Якого я не знав»
