(Продовження від 30 травня)
Розташована на найнижчому підземному поверсі, каплиця в цій похмурій темниці була оазою краси. Служителі церкви виклали її підлогу мармуром, а до стін прикріпили красиво оброблені свічники. Щотижня сюди з монастиря приходили священики, щоб провести богослужіння, і з такої нагоди ув’язнених випускали з камер, що, звичайно ж, забезпечило чудову відвідуваність каплиці.
Мій попутник, Рон Нікель, запитав священика (його звали о. Петро), чи може той помолитися за ув’язнених. «Помолитися? – спантеличено запитав о. Петро. – Ви хочете, щоб я помолився?» Ми кивнули.
На мить замислившись, священик зник за іконостасом у кінці кімнати. Звідти він виніс ікону. Діставши дві лампади і кадила, він старанно підвісив їх на ланцюжки і підпалив. Потім він зняв головний убір і накидку, ретельно пристебнув до чорних рукавів позолочені поручі, надів на шию довгу, золотисту єпитрахиль, а поверх – золотий хрест. Нарешті, о. Петро був готовий молитися.
Священик не вимовив молитву – він заспівав її за церковною книгою, що лежала на особливій підставці. Нарешті, через двадцять хвилин після того, як Рон попросив о. Петра помолитися за ув’язнених, той сказав: «Амінь», – і ми вийшли з в’язниці на свіже повітря.
Ця процедура в каплиці нагадала мені про той внутрішній конфлікт, який я завжди відчував, перебуваючи у величних православних соборах. Повага, покора, благоговіння, таїнство – усього цього на богослужіннях православної церкви в надлишку, проте Бог залишається далеким. До Нього можна наблизитися тільки після довгих приготувань і тільки – через посередників: священиків і ікони. Я подумав про тих підлітків у підземній камері. Якби хтось з них попросив помолитися про те, щоб Бог допоміг пережити йому це ув’язнення, або про когось з хворих родичів на волі, невже о. Петро виконав би такий же ритуал? Наважилися б ці хлопці подумати про те, що вони можуть наблизитися до Бога самі, молячись звичайною, повсякденною мовою, як це робив Ісус?
Проте, коли виникла нужда, ченці відгукнулися на неї хлібом, своєю живою присутністю і відновленням поклоніння у, здавалося б, найменш безперспективному місці. Тим ранком у Загорську я побачив найкращу і найгіршу сторони Росії, і в якийсь момент вони змішалися воєдино.
З книги «В молитві з КДБ»
