Стосунки Христа з апостолами не завжди були простими. Апостоли не були якимись особливими людьми, їх ніхто не готував до майбутнього служіння – Христос просто покликав їх за Собою, і вони пішли, а вчитися всьому доводилося вже по ходу справи. Вони далеко не все розуміли відразу, вони досить часто турбувалися зовсім не про те, про що слід було б їм турбуватися, і Христос не раз докоряв їм за різними приводами.
Одного разу Він особливо суворо висловився до апостола Петра: “Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське” (Мф. 16:23; порівняйте з Мк. 8:33 і Лк. 4:8).
Але ж перед цим Христос сказав тому ж самому апостолу: “Ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах“. (Мф. 16:18,19). Як же це: майже одночасно обіцяє дати йому ключі Царства Небесного – і проганяє від Себе, назвавши сатаною? Такі самі слова, “відійди від Мене, сатано”, Він колись звернув до диявола під час спокус у пустелі (Мф. 4:10). А тепер повторює те ж саме апостолу!
Але спочатку розберемося, що означає саме ця назва, “сатана”. За походженням це зовсім не власне ім’я, єврейське слово “сатан” означає “супротивник, ворог”. Саме так називається деякий загадковий персонаж на самому початку книги Іова. Він приходить до Господа разом з другими “синами Божими”, розмовляє з Господом, пропонує Йому випробувати вірність Іова, наславши на нього лиха, і Бог погоджується. Ми звично вважаємо, що тут йдеться про диявола, голову злих духів, що відпали від Бога. Але як же він тоді з’являється до Бога, вступає з Ним у переговори – і Бог погоджується на його пропозиції? Хіба Бог спілкується із силами зла? Але якщо читати книгу Іова в оригіналі, ніякого голови злих духів ми там не виявимо. Там буде сатан, тобто “ворог, супротивник” – можливо навіть, певний ангел, який виконував роль, відведену в католицькій процедурі канонізації так званому “адвокату диявола”. Такий адвокат, звичайно, не диявола виправдовує, а висловлює все, що можна тільки сказати проти канонізації. Приблизно таку ж роль грає на захисті дисертації офіційний опонент.
У 4-му розділі Євангелія від Матфея, де йде мова про спокуси в пустелі, явно мається на увазі сам диявол. Христос не вступає з ним ні в переговори, а відкидає всі його пропозиції. Але називаючи його “сатаною”, Він не обов’язково використовує це слово, запозичене з єврейської мови грецькою, як власну назву: це може бути позначення тієї ролі, яку грав диявол під час перебування Христа в пустелі. Він був його ворогом, прагнув збити зі шляху.
Але ж ту саму роль зіграв тепер, можливо, сам не бажаючи того, і апостол Петро! Він нещодавно визнав Ісуса – Христом, Сином Бога Живого – і тоді Христос сказав слова про церкву і ключі Царства. Петро, зрозумівши, як багато йому дано, поза сумнівом, бажав зберегти все це. І, вже звичайно, він любив свого Учителя, бажав для Нього всього найкращого. І тут Христос говорить про Свої майбутні страждання і навіть смерть. Як міг погодитися з цим Петро? Як міг побажати для Учителя такого кінця? Тим більше, при такому розкладі – яка ж церква, які ключі? Усе загине…
І він, що цілком природно, став відмовляти Христа від подорожі в Єрусалим. Навіщо вирушати на вірну загибель, коли все може бути зовсім інакше? Але ж те саме, по суті, пропонував Христу і сатана в пустелі: миттєве, переконливе завоювання людських сердець за допомогою дива чи політичної сили, безмежну владу в цьому світі, і все це без тіні страждань і сумнівів. Важко було відмовитися від такої привабливої пропозиції, і, можливо, ще важче було відкинути турботу дорогого учня. Але в тому, і в другому випадку Христу пропонувалося відректися від Своєї місії, поступити за цілком зрозумілими, але чисто людськими бажаннями. По суті справи, капітулювати перед князем світу цього, прийняти його умови гри. Він відповів найрізкішою відмовою.
Але є і певна відмінність між словами, сказаними спокуснику в пустелі і сказаними апостолу. Звертаючись до Петра, Христос додав два слова: “Відійди позаду Мене” (у Синодальному перекладі не зовсім точно сказано “від Мене”; більше того, ті ж слова додані там і в 4-му розділі, хоча найавторитетніші рукописи їх у цьому місці не містять). Петро, на відміну від спокусника, не повинен був зовсім залишити свого Учителя – він мав піти за Ним, ступати позаду. Не вказувати Йому, як чинити, куди ходити і що робити, а, навпаки, наслідувати Його приклад. Відтоді, по суті, ця ситуація повторювалася не раз: віруючі намагалися вказати Богу, як слід Йому чинити, вони керувалися у своїй поведінці не Його волею, але власними задумами і почуттями, нехай навіть цілком зрозумілими… і кожного разу в такій ситуації їм слід було віднести до самих себе суворі слова Христові: “Відійди, вороже! Ступай слідом за Мною, а не вказуй Мені шлях!”
Христос не позбавив апостола тих обіцянок, які раніше дав йому, але вказав на його місце – те єдине місце, на якому Петро і міг отримати обіцяне.
