Під час чергової поїздки влітку 2008 року я провів цілий день в Освенцимі. Масштаби масових вбивств, скоєних у цьому концтаборі, просто не уміщаються в голові. Територія в декілька гектарів була забудована трьома сотнями бараків, проте ув’язнених привозили сюди не жити, а помирати. Для знищення тіл людей, убитих у газових камерах, крематорії працювали цілодобово, спалюючи до 10 000 трупів на день. Всього в Освенцимі загинули близько півтора мільйонів людей, більшість з яких були євреями.
Цей концтабір назавжди вкарбувався в пам’ять своєю системністю і хорошою організованістю, неначе величезна корпорація найняла консультантів для розробки програм відвертих злочинів. Подумайте про те, як вплинув на США теракт 11 вересня, а потім уявіть, що він повторювався день у день упродовж чотирьох років, причому був організований не терористами, а законним урядом проти власного ж народу.
Різні країни (Голландія, Франція та ін.) узяли «шефство» над бараками, щоб в експозиціях розповісти історії своїх громадян, убитих в Освенцимі. Декілька виставок організував Ізраїль. Екскурсоводи підводять свої групи до експозицій з назвами на кшталт «Методи знищення» або «Трофеї». Один з бараків демонструє умови, в яких жили 800 ув’язнених, втиснутих у приміщення, розраховане на двісті людей. В іншому представлені знаряддя тортур. Ще один розповідає про медичні експерименти, під час яких ув’язнених умисне заражали і наносили опіки для перевірки різних методів лікування, або ж занурювали в ємність з крижаною водою для вивчення методів відновлення організму.
Барак «Трофеї» демонструє тисячі пар відібраного у ув’язнених взуття, величезну купу окулярів і курган з людського волосся в скляній вітрині завдовжки в двадцять метрів (союзні війська виявили на складах Освенцима дві тонни людського волосся). Ви можете побувати біля стіни для страт, біля якої були розстріляні тисячі людей, а також – у сумнозвісних «душових», в які набивали євреїв і пускали отруйний газ. Упродовж багатьох років в Освенцимі нічого не росло, бо земля була покрита дрібним кістковим пилом, який викидали пічні труби. Сьогодні територія концтабору вже потопає в зелені, через що він недоречно нагадує студентське містечко з акуратними доріжками і гуртожитками.
Заклик: «Це ніколи не повториться», – набуває в Освенцимі сили крику, і, проте, історія повторилася вже за нашого життя в Руанді, Югославії і Дарфурі, хоча, можливо, і не в таких масштабах продуктивності зла.
Неопубліковані дорожні нотатки, Польща, 2008 рік
