(Продовження від 19 лютого)
Але, на щастя, я не залишаюся в цьому приниженому стані. «Християнство – дивна річ, – сказав Паскаль. – Воно повеліває людині визнати себе нікчемою і навіть – гидкою, і в той же час закликає її бажати бути подібною до Бога. Без цих противаг таке високе становище зробило б її страшенно пихатою, а подібне приниження – страшенно нещасною». «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20).
Пройшовши через принизливий акт втрати себе, у процесі якого я відмовляюся від захисної гордості, я раптом бачу, що набув нову суть: той піднесений стан, який Павло описав словами «в Христі». Мені більше не треба відстоювати свої думки, цінності і вчинки. Я обміняв їх на суть, дану мені як Божому синові. Я відмовляюся від відповідальності встановлювати власні етичні стандарти і самому формувати свій світогляд.
Моє почуття суперництва швидко згасає. Мені більше не треба, зчепивши зуби, пробиватися в житті, набираючи очки в спробі довести, що я на щось здатний. Тепер, в ідеалі, моя роль – виявляти Бога, тобто жити так, щоб оточення побачило Ісуса і Його любов, а не демонструвати якийсь новий набір рис, що відрізняють мене від світу.
Я виявив, що цей процес – благотворний, розслабляючий і цілком корисний. Ми всі не до кінця усвідомлюємо це, проте я упевнений, що міра, в якій ми це усвідомлюватимемо, і визначатиме наше психологічне здоров’я. Напруга і занепокоєння спалахують усередині мене в той момент, коли я забуваю, що живу для єдиного Глядача – Христа, – і знову поринаю в боротьбу за самоствердження в цьому захлеснутому конкуренцією світі.
Раніше моїм основним життєвим прагненням було уявити себе прикрашеним яскравими фарбами і ґрунтовно наповненим знаннями, щоб кожен, хто подивиться на це, був вражений. Тепер же я бачу, що моя роль – бути дзеркалом, що ясно відбиває Божий образ. Чи, можливо, метафора кольорового скла підійде краще, оскільки Боже світло все-таки проходить через мою особу і тіло.
З книги «Відчинені вікна»
