«Любов – це коли тобі ніколи не доводиться вибачатися», – заявив герой одного із сентиментальних любовних романів 1970-х років. Я ж дійшов прямо протилежного висновку. Любов – це якраз необхідність вибачатися. Відчуття провини, яке у вищій мірі недооцінюють, заслуговує нашої вдячності, оскільки тільки ця могутня сила може змусити нас розкаятися і примиритися з тими, кому ми спричинили зло.
Та все ж, відчуття провини таїть у собі і небезпеку. Я знаю християн, які йдуть по життю з надмірною уважністю до своїх недоліків. Вони постійно бояться, що тим чи іншим чином переступають один з Божих законів. Зрілий християнин вчиться розрізняти між хибним відчуттям провини, успадкованим від батьків, церкви або суспільства, і істинним, як реакції на порушення Божих законів, ясно викладених у Біблії.
Друга небезпека виникає безпосередньо з першої. Є люди, які тішать себе відчуттям провини, ніби не знають, що воно, як і фізичний біль, має спрямований характер. Точно так, як і фізичне тіло повідомляє нам мовою болю про наявність ушкодження, душа звертається до нас мовою провини, щоб ми вжили необхідні заходи для зцілення. В обох випадках мета – поправити здоров’я.
У своїй книзі «Легенди нашого часу» Елі Візель описує візит у своє рідне місто Сігет в Угорщині. Двадцятьма роками раніше він разом з іншими євреями Сігета був заарештований і відправлений до концтабору. Візель вжахнувся, коли виявив, що сучасні жителі міста просто викреслили тих євреїв зі своєї пам’яті. Його уразила раптова думка, що, забуваючи чиїсь гріхи, ми скоюємо не менше зло, ніж ті, хто згрішив, тому що забуте не може бути зцілене.
Читаючи про великих духовних осіб, я звернув увагу, що люди, яких ми зараз називаємо святими, були дуже чутливими до гріха. Знаючи Божий ідеал, прагнучи до святості, і будучи вільними від марнославства і бажання захистити себе, що засліплюють більшість людей, вони жили повністю усвідомлюючи свої недоліки.
Справжні святі не впадають у смуток через свою провину, оскільки вони знають, що людина, яка не відчуває провини, ніколи не зможе набути зцілення. Парадокс, але цього не зможе і той, хто тішиться відчуттям провини. Це почуття служить своєму призначенню тільки в тому випадку, якщо воно спрямовує нас до Бога, Який обіцяє прощення і відновлення.
Авторська колонка в журналі «Християнство сьогодні», 18 листопада 2002 року
