Коли Христос закликав учнів, Він нерідко вихоплював їх прямо з повсякденності: от сидять рибалки, лагодять сіті після нічного лову, Він кличе їх за собою – і вони йдуть, кинувши все своє колишнє життя разом з цими самими сітями (Мф. 4:18-22). Але один подібний випадок просто вражає: “Інший же з учеників Його сказав Йому: Господи! Дозволь мені перше піти і поховати батька мого. Але Ісус сказав йому: іди за Мною і залиш мертвим ховати своїх мерців” (Мф 8:21,22, пор. з Лк. 9:59,60, де учень відповідає так на прямий заклик слідувати за Христом). Так і бачиш цю картину: щойно помер батько, сьогодні-завтра його поховають, і учень хоче віддати йому останню шану синівської любові в оточенні скорботних рідних… але Христос відмовляє йому в цьому, та ще і називає мерцями всю його рідню! Якось зовсім не по-доброму звучить.
Це місце завжди викликало багато суперечок і породжувало багато тлумачень. Зазвичай проповідники і богослови прагнули як би виправдати Христа: нібито, так Він у різкій формі пояснював, що навіть природна турбота про батьків не має бути перешкодою в слідуванні за Христом. Ну, а що стосується мерців, вони зазвичай розуміються як духовно мертві люди, від яких все одно чекати нічого, так нехай, принаймні, потурбуються про похорони. Але боюся, що таке тлумачення може тільки підігріти ревнощі запеклих християн, які вважають себе вже духовно досконалими, а всіх своїх близьких – мерцями, і тому ставляться до них відповідно. Не так поводився Христос, він із турботою і любов’ю приймав усіх, не виключаючи найбільш “бездуховних” митарів і блудниць.
По-перше, абсолютно не обов’язково, що батько учня до того моменту вже помер. Можливо, вираз “раніше поховати батька” означало “прожити з ним, скільки йому ще залишилося, і так виконати свій синівський борг”. Так би мовити, зараз у мене ще є зобов’язання перед рідними (можливо, батько був старий і важко хворий), але от коли я їх виконаю, то прийду до Учителя. Звичайно ж, у нього не було жодної можливості так поступити: земне служіння Христа тривало дуже недовго, і учень повинен був вирішувати відразу: слідувати за Ним тут і зараз або залишитися із сім’єю. Про те, що любов до Господа стоїть вище за любов між батьками і дітьми, Христос попереджав і в других місцях (наприклад, Мф. 10:37).
Але справа навіть не лише в цьому. Наскільки взагалі буквально слід розуміти ці слова Христові? Очевидно, що мерці самі один одного ховати не можуть, так що це вже примушує нас замислитися про переносне значення цього мовного звороту. Подивимося і на ті слова, які йдуть перед цією фразою: “Тоді один книжник, підійшовши, сказав Йому: Учителю, я піду за Тобою, куди б Ти не пішов. І каже йому Ісус: лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити” (Мф. 8:19,20).
Невже Йому в буквальному розумінні слова ніде було ночувати? Але ми бачимо з Євангелій, як часто Його приймали найрізноманітніші люди в себе вдома, і приймали як почесного гостя! Очевидно, “не має де голови прихилити” – перебільшення, образний мовний зворот. Книжники були шанованими людьми із стабільним доходом і становищем у суспільстві, і порівняно з цим життя бродячого проповідника, звичайно ж, було сповнене небезпеками і поневіряннями – Христос про це і попереджає книжника.
Більше того, у Луки після слів про похорони батька наводиться ще один діалог: “І ще інший сказав: я піду за Тобою, Господи, тільки дозволь перше мені попрощатися з домашніми моїми. Але Ісус сказав йому: жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого” (9:61,62). Отже, перед нами не історія якогось одного учня та його сім’ї, а швидше три приклади, три покликання – і три перешкоди, по одній для кожного з них. Книжникові ніде буде голову прихилити, одному учню не вдасться поховати батька, другому – навіть ніколи буде попрощатися із сім’єю.
Звернемо увагу на перебільшення, яке знаходимо в Луки: “Залиш мертвим ховати своїх мерців; а ти йди, благовісти Царство Боже” (Лк. 9:60). Сенс тут зовсім не в тому, щоб відмовитися ховати батька (неважливо, чи призначені ці похорони на завтра чи йому ще належить дожити залишок життя). Єдине, що слід робити – сповіщати Царство тут і зараз, незалежно від подій сімейного життя. Як часто і в наші дні люди звертаються до Бога тільки тоді, коли їм треба поховати рідних, і тільки для того, щоб поховати – тобто потрібний їм не Бог, а лише гідні похорони!
Христос, як ми знаємо, зовсім не ставився зі зневагою до рідних – з хреста Він доручив Свою Матір турботам апостола Іоанна (Ін. 19:27). Не був Він байдужим і до смерті Свого друга Лазаря – не лише прийшов до його могили, але навіть воскресив померлого, про що Його і не просили (Ін. 11 розділ). Але якби головною справою для Нього була турбота про рідних і близьких, не варто було сходити на хрест. Він би, безумовно, ніколи не сказав Отцю: “Знаєш, я виконаю Твою волю якось потім, а зараз Мені потрібно потурбуватися про Матір, поховати друга, та й взагалі багато невідкладних справ накопичилося”. Він виконував волю Отця безумовно і негайно – а вже все інше робив, як виходило, і при цьому решта дійсно виходила добре. Про це Він, мабуть, говорив і учневі.
А хто ж такі ці мерці, які хоронять мерців? Важко сказати напевно. Можливо, це щось подібне до верблюда, який намагається пролізти у вушко голки (Мф. 19:24), – яскравий, парадоксальний образ, який напевно запам’ятається слухачам, хоча, звичайно, у реальному житті такого не побачиш. Можливо, це взагалі щось подібне до приказки тих часів, на кшталт “смерть своє візьме”. Так, вона своє візьме, каже Він учневі, але перед тобою відкривається Життя, йди його дорогою, сповіщай про нього іншим людям. Живи не сімейною історією, а Вічністю, живи нею тут і зараз – от що, мабуть, Він хотів сказати цими словами тому учневі і всім нам.
