У Євангелії від Матфея (23:29-32) є дуже дивне викриття: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і оздоблюєте пам’ятники праведникам, і говорите: якби ми були у дні батьків наших, то не були б спільниками їхніми у проливанні крови пророків. Тим ви самі свідчите проти себе, що ви сини тих, які вбивали пророків. І ви доповнюєте міру зла батьків ваших“.
Що ж поганого в тому, щоб будувати гробниці шанованим пророкам? І яким саме чином ці люди можуть нести відповідальність за вчинки їхніх предків, з якими вони до того ж не згодні?
Ці слова наводяться також в Євангелії від Луки (11:47,48), але в коротшому вигляді, так що і паралельне місце особливо не прояснює такого несподіваного викриття.
Проте нам допоможе, як і в багатьох інших випадках, контекст. У зв’язку з чим каже ці слова Ісус? І в Матфея, і в Луки вони йдуть серед інших викриттів книжників і фарисеїв. Але в чому саме Христос так суворо докоряє їм?
У Матфея спочатку мова йде про те, як ретельно ці люди піклуються про дотримання зовнішніх правил: дають десятину з кмину і анісу (спробуйте відокремити рівно десяту частину від усіх приправ, які стоять у вас на кухні, і пожертвувати її в храм – напевно, півдня піде на таке зайняття!) Вони піклуються майже виключно про зовнішній вигляд, витрачають на нього практично всі свої сили, увесь свій час – їм вже не до справжньої праведності. Їм важливо виглядати, а не бути.
А далі Матфей наводить ці слова про гробниці для пророків і робить висновок: ці люди понесуть відповідальність за всіх убитих праведників, починаючи з Авеля, якого на самій зорі людства вбив його брат Каїн. “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли!” – сумно проголошує Ісус (Мф. 23:37).
У Луки контекст на перший погляд дещо інший, у його тексті викриття виглядають м’якше, ніж у Матфея. Але загальний сенс їх приблизно той самий: фарисеї піклуються про зовнішнє, при цьому накладають на інших людей важкий тягар, який самі нести не хочуть. Це теж звучить трохи дивно: вже хто-хто, а фарисеї особливо строго дотримувалися всіх правил, які самі і ввели. Лука повторює попередження про відповідальність за вбивства праведників, додавши до них: “Премудрість Божа сказала: пошлю до них пророків і апостолів, і декого з них уб’ють, а декого виженуть” (Лк. 11:49).
З року в рік, віками повторюється одна й та сама історія. Люди живуть, як вони хочуть, і не помічають, що їхнє життя неугодне Богові. Навпаки, вони виконують усілякі обряди і дотримуються правил – згадаємо, що той же Каїн убив свого брата відразу після того, як здійснив жертвопринесення. Воно, правда, виявилося неугодним Богові. Що робити в таких випадках? Людина завжди знайде вихід: наприклад, віддасть десятину ще і з ароматичних трав. Зробить більш суворими правила поведінки, збільшить жертви. І так чомусь виходить, що такий ревнитель утрудняє своїми ревнощами життя швидше іншим, ніж самому собі.
Бог посилає до людей пророків, щоб нагадати: Він чекає від них зовсім іншого. Йому важливі не десятина і не жертвопринесення самі по собі, а діяльна любов до Бога і до ближнього, яка в цій десятині і жертвах виражається, але виражається вона далеко не лише в них і зовсім не автоматично.
Пророки нагадують: потрібно змінити своє життя! Їх не слухають, вони нагадують ще і ще раз, все наполегливіше. Щоб не заважали, їх вбивають. Врешті-решт, і Каїн убив Авеля, тому що той виявився більш угодним Богові, ніж сам Каїн. Коли усунено джерело роздратування, жити ніби як легше стало. А совість? Ну, принесемо ще одну жертву, дамо ще одну десятину, дивишся, якось і заспокоїться.
А потім з’ясовується, що правим був усе-таки вбитий пророк, що праведником був саме він, а не ті, кого він викривав. Нове покоління визнає цей факт, але… продовжує жити як і раніше. А пророкові будує пишну гробницю. Як колись батьки чи діди вбили цього пророка, щоб закінчити його проповідь, щоб закрити цю справу – так і будівельники гробниці цим актом зовнішньої поваги хочуть позбутися від сказаного пророком. Жити по-новому ми все рівно не почнемо, але от золотом і мармуром гробницю прикрасимо, і таким чином звершимо всі відповідні обряди.
Усі ті самі жертви і десятина – по суті такі шанувальники мало чим відрізняються від минулих гонителів. Вони висловлюють повагу до мертвого тіла, але нехтують словом пророчим – от і виходить, що для них, як і для гонителів, куди краще, щоб пророк залишався мертвим. Важкий мармур гробниці неначе для того і потрібний, щоб він випадково не повстав, не продовжив свою проповідь.
Але чи не поступаємо ми точно так само, намагаючись відкупитися від колишніх гріхів і пов’язаних з ними докорів сумління, жертвуючи на храми і подаючи убогим милостиню? Одним словом, чи мають ці євангельські слова відношення до нас самих, кожен може вирішити сам для себе.
