17:1-22:5 – Боже правосуддя
Глава 17 розпочинається фразою: «І прийшов один із семи Анголів, що мають сім чаш», адже події, описані далі – це деталізація подій, пов’язаних із сьомою чашею. Існує дві сторони монети, що символізує Боже правосуддя (різноманітні прояви одного, чи більше аспектів реальности): покарання і спасення. «Жінка» – це пророчий символ, який трапляється упродовж усього наративу (пор. Єр. 51:9,13,45; Іс. 23:17; Єз. 22). Жінка – це місто, або навіть цілий народ, який може виступати в ролі блудниці чи дружини. Глави 17- 18 розповідають нам про блудницю (Вавилон-Рим), а глава 21 буде присвячена подружжю (Єрусалиму). Текст 19:1-20:15, розміщений між цими двома секціями, розповідає про остаточну перемогу Агнця над звіриною, змієм і над самою смертю. Отже, ми можемо говорити про грандіозний фінал, який відбувається в трьох сценах:
- Суд 17:1-19:10
- Перемога 19:11-20:15
- Спасення 21:1-22:5.
17:1-19:10 – Божий Суд
Божий Суд показаний у двох частинах: суд над жінкою (глава 17) та падіння міста (глава 18). Ангел показує нам «засудження великої розпусниці» (17:1), що символічно називається: «Великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі» (17:5) і названа «місто велике, що панує над царями земними» (17:18). Вона сиділа на «семи горах», але також на «народах та людях, і племенах та язиках» (17:9,15). Цей опис належить до Риму, столиці світу, центру економічної влади, що спокушає і ловить у пастку кожного. Автор має на увазі не статеву розпусту в межах міста, а тотальну корупцію й абсолютизацію влади, що перетворилася на ідолопоклонство. Цей текст – це серйозне політичне звинувачення. Ключові фрагменти, що оповідають про суд, такі: жінка п’яна «від крови святих і від крови мучеників Ісусових» (17:6) та в ній «знайдена кров пророків, і святих, і побитих усіх на землі» (18:24). Розкішне і безпечне життя держави ґрунтується на злочинах і кровопролитті. Благополуччя імперії побудоване за дуже високу ціну, бо воно вимагає жертви. Пияцтво та розпуста – це два руйнівні гріхи імперії: страждання людей, які впали в ці гріхи, дуже сильні (через хіть отримати владу чи задоволення), адже вони настільки легко можуть отримати владу, що вважають себе панами над усіма іншими людьми. Імперський культ вимагає жертви у всіх сферах, разом із життями людей (18:13).
«Таємниця жінки» (17:7), яку автор намагається пояснити як єдине ціле, стає зрозумілою, та все ще залишається загадковою в деяких деталях, незважаючи на всі наші зусилля застосувати «мудрість» (17:9), щоб дати пояснення. Саме тому різні автори звертаються до різних джерел і беруть до уваги різні ступені редакції тексту, викладаючи власні аргументи на основі тих протиріч, які вони відкривають: голови звірини – це поперемінно сім гір, чи сім царів; жінка сидить на «багатьма водами», у великій кількості (17:1,15), на звірині (17:3) чи семи горах (17:9). Автор застосовує подібні символічні образи, описуючи імперію, імператора чи місто. Ми, однак, уважаємо, що раціональний підхід та логіка – це не ті інструменти, які тут можна застосовувати, щоби зрозуміти текст Книги Об’явлення. Ліпше бути відкритим до полівалентности символізму і майстерного використання різних символів у вигляді шарів, за допомогою яких автор розгортає своє пророче звинувачення в ідолопоклонстві імперській владі. Отже, ми коротко виклали головний сенс висловлювання ангела про «таємницю жінки й звірини, яка носить її, яка має сім голів і десять рогів» (17:7).
Ця глава пропонує віртуальне ототожнення жінки зі звіриною (17:8) і цієї звірини з попередньою, про яку йшлося в 13:1 із смертельною раною, що загоїлась. Можливо, автор звертається до поширеного вірування про Nero redіvivus, згідно з яким повернення Нерона, що воскрес із мертвих, очікувалося до кінця І ст. по Р. Хр. Алюзія до цього вірування також може бути поясненням особливостей опису звірини, яка «була і нема, і має вийти з безодні» (17:8), що певною мірою нагадує опис Ісуса. Імперія, що є уособленням сатанинського духу Нерона, це ворог Бога, але насправді це лише дешева пародія на воскресення, бо звірина повертається лише для того, щоб піти «на погибіль» (17:8). Слова Божі здійсняться (17:17).
Однак, найважчими для тлумачення є вірші «Сім голів – це сім гір… сім царів, п’ять їх упало, один є, другий іще не прийшов… І звірина, що була і нема, і вона сама восьма й з сімох…» (17:9-11). Фігура жінки на семи горах добре зрозуміла: вона символізує Рим як центр імперії. Звірина є уособленням демонічних сил, які приводять її в рух, а імператори, що змінюють один одного, є його втіленням. Якщо розглядатимемо події під таким кутом зору, зрозуміємо, що існує радикальне протистояння між Богом і звіриною, про яку автор тричі стверджує, «була і нема» (17:8,11) і вийти має (автор навмисне тут робить протиставлення), щоби піти «на погибіль» (17:8). Водночас Бог – це той, «що є й що був» (11:17), і хто залишається (живе) повік. Імперія, звірина, столичне місто (жінка) та її «розкіш» (що уособлюють усі ці символи) мають обмежену тривалість життя і мають піти «на погибіль» (17:8).
Проблема, котра тут виникає – це питання визначення особи імператорів, на які натякає текст. «Чого ти дивуєшся?», звертається ангел-провідник до свідка видіння, адже звірина «була і нема» і ще не прийшла, і також вона – восьмий цар, і водночас, вона – одна із сімох. У парадоксі звірини, яка була і нема, але вийти має, знову можемо прослідкувати підтекст, який натякає на поширену легенду про Nero redіvivus, згідно з якою світ очікував повернення Нерона, воскреслого із мертвих. Доміцій, сучасник автора Книги Об’явлення, вважався реінкарнацією Нерона. Та деякі автори, що не надають важливого значення символам й іншим прийомам, які використовували автори апокаліптичних творів, вони піддають сумніву твердження, чи дійсно ці обставини могли бути можливими за часів життя автора, коли він говорить про звірину, «що вийти має». Вважаємо, що такий спосіб висловлювання виконує певну літературну функцію, за допомогою якої події, що відбуваються в теперішньому часі, описані так, ніби вони вже відбулися в минулому, або належать до майбутнього (наприклад, Даниїл пише так, ніби він жив за часів Навуходоносора, коли насправді жив в епоху Макавеїв).
Якщо пригадаємо, що для Івана остаточна поразка сатани відбулася під час пасхальних подій, то саме вони мають бути точкою відліку для переліку імператорів, які перебували на службі сатани, починаючи від Августа, чи Тиберія, і продовживши цей список іменами Калігули, Клавдія, Нерона, Веспасіяна, Тита та Доміція (пропустивши трьох царів: Гальбу, Отона і Вітеллія). Доміцій – восьмий у переліку, але він також є одним із сімох, бо є реінкарнацією Нерона. В юдейському апокаліпсисі досить багато йдеться про повернення Нерона. Оракул Сивіли говорить, що він не становитиме небезпеки після своєї смерти, оскільки повернеться і буде подібний до Бога (Оракул Сивіли 5:33-34). Християни у своїх відносинах з імперією мають спільність із пасхальною тайною Ісуса, тайною боротьби та витривалости, але понад усе – тайною перемоги.
Суд над диктаторським імперським режимом безперечно відбувся в падінні Вавилона (глава 18), опис якого перегукується із текстом Єз. 27-28. Ангел стрімким голосом проголошує новину на початку глави, інший ангел драматизує події в кінці, кинувши в море «великого каменя, як жорно» (18:21). Плач лунає з уст царів, купців і моряків тричі в цій главі: «Горе, горе, о місто велике» (18:10,16,19), означає, що ті, котрі погрузли в розкошах, «збагатіли всі» за рахунок торгівлі та експлуатації (18:19) додали до своїх надбань не лише предмети розкоші, а й перш за все, «рабів, і душ людських» (18:13). Так у них знайдена кров «побитих усіх на землі» (18:24), а також кров Агнця, всіх, які убиті ідолопоклонством владі та грошам.
Християни не можуть бути громадянами того міста. А отже, лунає наказ: «Вийдіть із нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його» (18:4). Вони живуть у світі, як диваки, як вигнанці, бо вони не мають знамена ймення звірини (13:17), але водночас вони солідарні з мучениками та переможцями. «Бо Бог виконав суд ваш над ним» (18:20).
У 19:1 відбувається зміна декорацій (місце подій – небеса), адже це логічне завершення суду, що відбувся. Юдейський вислів «алілуя», повторений чотири рази (19:1,3,4,6) – це запрошення «славити Господа», що побудоване на 18:20. Небесна свита і Церква, що здобула перемогу, співають пісню перемоги. Перший вигук «алілуя» нагадує нам і робить підсумок суду над Вавилоном. У цьому співі Бог не лише вшановує Боже ім’я, адже Його суди «правдиві бо та справедливі» (19:2 та 16:7), а й виконує правосуддя щодо Божих слуг, котрі благають про те, щоби Господь помстився за кров слуг Своїх (19:3,6,9; 18:20). Корупція і кровопролиття – це гріхи Вавилона. Остання пісня звернена в майбутнє, вона запрошує нас до радісного святкування, бо «запанував Господь» (19:6 і 11:17) бо «весілля Агнця настало» (19:7). Це тріюмф Месії і всіх, що мають спільність із Ним: Його народ і його дружина, зодягнулися «в чистий та світлий вісон» (19:8), вибілений «в крові Агнця» (7:14).
