Розділ 3

3:1-7 – Доступність і взаємоповага в шлюбі

Далекі від того, щоби намагатися легітимізувати вищість чоловіка над жінкою та підпорядкування жінки чоловіку, потрапляємо в парадигму ще одного заклику, котрий виражає християнське покликання. Тут особливо наголошено на порівнянні гідного статусу чоловіка й жінки та різного стилю поведінки, що вимагається від обох. Вислів «так само» з’являється в 3:1 та 3:7 і дає нам змогу зрозуміти концепт доступности і взаємоповаги між чоловіком і жінкою як незамінних і тотожних елементів у стосунках взаємної любови. Як і в 1Пет. 2:13-17 доступність і повага в ставленні до всіх людей – це основні риси характеру християнина, відповідно до його покликання, отже, тут ці риси є предметом дискурсу і про життя в шлюбі.

Жінка посідає особливе місце в сім’ї та християнському житті. Її поведінка має бути прикладом. Вона також має проявляти співчуття, як і ті, що отримали благодать життя, щоб і чоловік був співучасником такого життя в благодаті. Автентичність і прозорість служіння та добре серце – це ті риси, що є найціннішими в очах Господа. Ці заклики в посланні адресовані передусім жінкам, але вони звернені не лише до жінок, а стосуються всіх християн. Автор зосереджується на цих конкретних, особливих, і досить часто складних людських стосунках, щоб підкреслити особливу поведінку вірних послідовників Христа, чиї життя позначені благодаттю, породженою хресними муками Ісуса Христа. Отже, можемо сказати, що після прочитання 1Пет. усі християни, як чоловіки, так і жінки, пани, як їхні раби, юнаки й люди старшого віку покликані демонструвати добру поведінку в служінні з повагою до інших людей із відкритим і скрушеним серцем, готові пожертвувати собою заради блага інших.

3:8-12 – Покликані, щоби чинити добро як спадкоємці Божої благодаті

Ця перикопа розпочинає третю й останню літературну секцію основної частини листа. Це загальний заклик, із яким автор звертається до кожного християнина, і його тема – чинити добро. Автор розвиває її за допомогою серії прикметників і дієприкметників з відтінком наказового способу, що вказують на внутрішні та зовнішні риси стосунків між членами християнської спільноти. Автор наполягає, щоб усі спадкоємці, котрі отримали благословення Господа, поділяли спільні погляди. Ці основоположні критерії поведінки не передбачають жодних розходжень у думках вірних. Взаємодопомога і взаємна любов між членами спільноти життєво необхідні. Співчуття та покора в ставленні до інших передбачає, як про це сказано у Фил. 2:3, щоби вважати в покорі одне одного за більшого від себе, як це робив Христос, принизивши Себе навіть до смерти на Хресті. Але кульмінаційною точкою християнської моралі, безперечно, є ставлення, котре кожен християнин має виявляти до ворогів, суперників і тих, хто спричиняє шкоду: просто твори добро, навіть ліпше, плати добром за зло. Шкода, спричинена під час суперечки – це здебільшого зло, спричинене словами. У посланні йдеться про образи, наклепи, плітки, брехню й обман. Тут автор детально аргументує своє ставлення, використовуючи цитату зі Септуагінти 33:13-17, яка розвиває цю тему. Природна реакція справжніх християн у ворожому оточенні, в якому вони перебувають і в наш час, не може зводитися лише до того, що потрібно уникати зла, котре відбувається як на словах, так і в ділах (3:10-11а), але більшість убачають конструктивніший план, який полягає в тому, щоби бажати добра іншим (3:9б) і справді чинити добро (3:11б). Головна причина такої поведінки полягає в тому, що всі вірні є спадкоємцями благословення й оновлювального слова життя, слова, що проголошує народження нового життя через воскресення Ісуса Христа. Спадщина – це милість, отримана як благодать для грішників, для неправедних і тих, які ображали Ісуса на хресті, яким Ісус також відповів благословенням, бажаючи їм добра і наділяючи їх добром.

3:13-16 – Страждання за добрі вчинки та праведність у надії

У контексті страждань від ран та образ, на які приречені вірні послідовники Христа, автор 1Пет. проводить паралель зі словами Євангелія. Проголошення благословення в 3:14 відповідає восьмому благословенню (Мт. 5:10а) та відповіді в 1Пет. 4:14. У цих текстах ідеться про страждання, чи переслідування, заради праведности, інакше кажучи, потрібно демонструвати вірність і добру поведінку згідно з волею Божою, навіть якщо людина знає, що вона терпітиме незаслужені страждання. Три головні накази в цій перикопі (3:14б-15) взяті майже буквально із Іс. 8:12-13, які автор цього послання перефразовує, щоб визнати Ісуса Господом життя, що є в основі цього заклику. Визнання – це дія, що виходить від людини, з її серця, але воно має бути відкрите і публічно проголошене як справжнє свідчення надії, що живе в нас.

Вірш 1Пет. 3:15 присвячений надії, що має доказове значення та цінність. Це фундаментальний богословський текст, який дає підстави для надії з мудрими словами й учинками, шанобливо і покірно. Причастя із Христом, щира любов до Нього та віра в Нього як у свого Господа приводить кожного християнина до публічного визнання цієї надії, щоб могти дати відповідь кожному, хто запитає рахунку про вашу надію (3:15б), так само і доброю поведінкою (3:16).

3:17-22 – Страждання за добрі вчинки за прикладом Христа, що приносить спасення через хрещення

Два свідчення про хресні муки Христа в 1Пет. 3:18 закладають христологічну основу для дискурсу, присвяченого темі доброчинства. Це характеристика всієї частини (пор. 3:10-11,13,16,21), котра свідчить про богословську послідовність про заклик християн до страждань (3:14,17). Ба більше, цей текст має посилання на доктрину, які деталізують теми надії та освячення (3:15), як і теми спасення, відповідно до тематичного плану, подібного до того, що є в основі першої частини послання (пор. 1:13,21; 1:15-16; 2:2).

Як і в 1Пет. 2:21, у 3:18а ми також сприймаємо вимір спасення та надзвичайну природу хресних мук Христа. Унікальність дії спасення проявляється у вислові «за гріхи», саме тоді, як ми можемо збагнути цю унікальну природу, розглядаючи взаємозв’язок між 3:18 та 3:17, звернувши увагу на сполучник «бо» (в. 18). Страждання Христа відбувалося par excellence страждань заради блага і, навіть більше, це були страждання праведника, котрий досягнув найвищого блага спасення для грішників. Христос у Своїх муках є спасителем і прикладом для християн; саме Він приводить нас до спільности із Богом (3:18), і демонструє нам усю глибину любови, до якої християни покликані волею Бога: Він полюбив, незважаючи на Його хресні муки, та завжди творив добро.

Тема страждань Христа набуває унікального формулювання в антитетичному паралелізмі в. 3:18б: Христос, підпорядкувавши Себе всьому людству, переживає жахливу смерть; у цьому процесі Він також відчуває життєдайну силу Духа, що перебуває на Ньому і веде Його до життя та слави. Це саме та подія, що є в основі спасення, вираженому і проявленому в хрещенні християн (пор. 3:21) як джерело життя, що відроджене Господом, щоб ми могли пережити Божу доброту, праведність і надію.

Наступний рівень цієї дії спасення воскреслого Христа показаний у 3:19-20, де Христос звертається навіть у світ духовний. Цей текст є джерелом христологічної теми про descensus ad inferos, яка є в основі християнського символу віри. Леонард Ґоппельт (A Commentary on І Peter, ред. Ferdinand Hahn; пер. і комент. John E. Alsup [Grand Rapids: Eerdmans:1993] ad loc) має рацію, стверджуючи, що духи – це померлі люди, а не грішні ангели (пор. Бут. 6:1-4). Автор послання опирається на містично-апокаліптичний образ, коли Енох звертається до ув’язнених духів (1Енох 21:10), щоби представити фігуру Христа не лише як другого Еноха, а й як посланця та виконавця плану спасення. Складається враження, що цей текст є перспективою спасення, що виходить поза межі часу, простору та має владу над життям і смертю. Воскреслий Христос – це той, хто мав проголосити послання про спасення, звертаючись до грішників, якими вони були в минулому, разом із тими, для кого частина рабіністичної традиції заперечувала всю надію на спасення (пор. т. Sanh. 10:3). Автор 1Пет. звертається до історії Ноя – інакше кажучи, до тих далеких часів, коли відбулася перша спасительна подія, про яку говорить Біблія — щоби встановити зв’язок між беззаперечним спасенням у Христі (1Пет. 3:18) і першою спасительною подією в історії людства, яку виконав Бог (Бут. 7-8). Традиційніша інтерпретація розглядає дію Христа, коли Він зійшов до аду між смертю та воскресенням. Однак, посилаючись на 1Пет. 3:19, ми передусім, стверджуємо, разом із В. Відером, що Христос стає надлюдиною, а не Божою границею задля того, щоби проголоситися безперечним переможцем над смертю та гріхом через смерть і воскресення. Це слово спасення, звернене не лише до тих, які отримали це послання, а й до тих бунтівників, які в минулому відділили себе від Бога (пор. 3:19-20). Терпіння і великодушність Христа очікують на них, адже Він є каменем спасення ще з часів Ноя і продовжує бути фундаментом для спасення вірних у наш час.

Автор говорить про хрещення в 1Пет. 3:21, не намагаючись дати визначення цьому поняттю, а щоби продемонструвати внутрішній вимір у ньому та реальності спасення, які він веде за собою. Хрещення тут розуміємо як добровільну відповідь вірного послідовника Христа на спасительну дію Господа. Подібна орієнтація вже була в практиці хрещення в першій половині II ст., і відштовхуючись від цього, маємо змогу твердити про характер хрещення як про обов’язкову дію перед Господом, скріплену клятвою, як про це свідчать Пліній і Юстин.

Попередній запис

Розділ 2

2:1-10 – Вибрані, разом із живим каменем, зростати в спасенні Третя частина (2:1-10) цього повчального тексту та секція, що висвітлює ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 4

4:1-6 – Хресні муки Христа – джерело нової християнської ментальности Заключний фрагмент (4:1-11) цієї першої частини центральної секції послання розпочинається ... Читати далі