2:1-10 – Благочестивий характер і обов’язки в церковній громаді
У фрагменті 2:1-10 автор послання повертається до образу домогосподарства, продовжуючи повчати 1:5-9. Останній фрагмент описував роль єпископа як управителя домогосподарства і так автор звертається із повчаннями до інших членів домогосподарства. Які моральні якості характеру очікувалися від членів різних груп у межах домогосподарства і які функції вони виконували? У відповідь на це запитання, у 2:2-10 автор пропонує правила співжиття в домогосподарстві, що вміщують практичні поради для виконання різних функцій у спільноті. Більш важлива мета полягала в тому, щоб забезпечити ідеальний порядок у житті спільноти.
У греко-римську епоху домогосподарство було комплексною структурою, що складалася не лише із власне членів сім’ї господаря, а й слуг, рабів і найманих працівників. Воно було набагато складнішою соціяльною одиницею, ніж це типово для сучасного західного суспільства. Традиційні правила поведінки в домогосподарстві установлювалися завдяки філософським ученням, які пропагували ідеали порядку та стабільности в родині. Подібні погляди висвітлені в працях Платона й Аристотеля, які вірили в те, що правильне управління домогосподарством, яке виконував, як правило, батько родини, вважалося справою політичної та соціяльної важливости. Ідеал доброго громадянина мав у своїй основі міцне домогосподарство. У НЗ наведені правила співжиття в домогосподарстві були корисними із двох причин: по-перше, вони змальовували ідеальні умови для соціяльного розвитку християнських громад, які переживали стадію формування, чиї різноманітні групи могли відчувати певний тиск одна від одної; по-друге, правила могли виконувати апологетичну функцію, щоби протидіяти підозрам сторонніх людей, які вважали, що діяльність християн була руйнівною в політичному та соціяльному сенсах.
У фрагменті Тит. 2:2-10 автор намагається адаптувати власне бачення цих правил до особливих потреб спільноти та звертається до певних груп, відповідно до їхнього віку та статі: старших чоловіків, старших жінок, молодших одружених жінок, молодших чоловіків. Раби є винятком у цій класифікації та становлять окрему соціяльну групу. Кожна група отримала повчання дотримуватися певних чеснот і виконувати функції, що найкраще відповідають вимогам спільноти. Варто звернути увагу, що важливість однієї з чеснот постійно підкреслюється і заохочується у всіх соціяльних групах: стриманість чи поміркованість (грецькою мовою sōphrosyne). Цей термін можна інтерпретувати як скромність чи розсудливість, що підкреслює такі якості як самодисципліна та усвідомлення власних обмежень. Серед грецьких філософів ця чеснота була передумовою для отримання громадянства в грецькому полісі, що визначало таку позитивну рису як усвідомлення власного місця в соціяльному та політичному устрої. Автор описує цю рису на прикладах бажаної поведінки для чотирьох груп у 2:2,4-6, а також нагадує чесноту, споріднену з рисою, що є обов’язковою для характеру єпископа в 1:8. У християнському світогляді життя має бути сформоване за правилами sōphrosyne, що означало розуміння власного місця у створеному порядку та спільноті, стримане ставлення до всіх речей та уникнення екстремального аскетизму, який сповідували єретики. Згідно з 2:12, чеснота поміркованої самодисципліни – саме та риса, що має уніфікувати світогляд усіх християн.
Можемо зробити ще одне спостереження щодо правил співжиття в домогосподарстві в 2:1-10. Сучасні читачі Послання до Тита можуть сприймати певні настанови як досить важкі для розуміння. Особливо ті, що стосуються тези про підвладну роль жінки (2:4-5) та передумови співжиття для класу рабів (2:9-10). Не існує однозначних відповідей на ці запитання, але іноді сучасні тлумачі застосовують ось який підхід. Більшість інтерпретаторів підкреслюють обумовлений часовими рамками характер правил співжиття в домогосподарстві, які відображають патріярхальну структуру, прийняту в греко-римському світі, та які вже перестали існувати. Жоден серйозний тлумач Біблії не сприйняв би сьогодні подібну інтерпретацію, наприклад, зміст Тит. 2:9-10 як Боже схвалення інституції рабства. Натомість значення цього фрагмента полягає в занепокоєнні про дотримання стабільности і порядку в Божій родині, виражене в застосуванні сімейного кодексу.
2:11-15 – Богословські передумови: Божий народ ревний до добрих справ
У контексті послання цей фрагмент функціонує як своєрідна кульмінація, котра служить для забезпечення христологічної основи для прописаних раніше настанов. Тит. 2:11-14 пояснює, чому ці настанови, викладені в 2:2-10, узгоджуються зі здоровим вченням (2:1). Шляхом самопожертви на хресті Ісус Христос «викупив» Свій народ, у тому розумінні, що «вибрав» його і створив його (1:1). Цей Божий народ створений і сформований Христом і Ним «очищений» від зла, ревний до добродійства (2:14). Так практичні та моральні аспекти церковного життя добре вписуються в дію Христа і, що важливіше в 2:11, з появою Божої благодати. Відповідно до цього вірша, благодать «з’явилася», що грецькою мовою споріднене зі словом «епіфанія», й означає «маніфестація» чи «Богоявлення». Божа благодать стосується Його втілення, першої появи Христа, що нам не слід плутати із майбутньою есхатологічною появою Христа в 2:13.
Як Божа благодать є основою для морального життя в Божій родині? Тит. 2:12 говорить про «навчання» жити в благодаті. Тут автор має на увазі приклад життя втіленого Христа, щоби жити благочестиво. Поява Христа надихнула вірних жити таким життям, сповненим чеснотами поміркованости, справедливости й побожности. Божа благодать дала можливість кожному християнину мати благочестиве життя. Іван Золотоустий у праці «Перша проповідь до Послання до Тита» досить гарно підсумовує цю думку на основі спостереження, що у своєму посланні апостол Павло «постійно перебуває в Божій благодаті, що є достатнім заохоченням вірним, щоб вони дотримувалися благочестивого життя». Отже, основою для таких настанов у Тит. 2:2-10 є втілення Христа, що виражене в понятті його «появи» як Божої благодати (2:11).
Іще одна важлива риса цього фрагмента варта нашої уваги. Тит. 2:13 свідчить про те, що сам Ісус є «Великий Бог й Спас». Існує єдине посилання на божественність Ісуса в Пастирських посланнях. Деякі перекладачі, однак, уникають цієї вражаючої заяви про божественне походження Ісуса, пояснюючи це, як подвійне свідчення про Бога й Ісуса; наприклад, NAB говорить «з’явилася слава нашого великого Бога і нашого Спасителя Ісуса Христа», що показує відмінність між Богом і Христом. Однак грецький текст 2:13 висловлюється на користь появи Христа як Господа і Спасителя (пор. NRSV, «маніфестація слави нашого великого Бога та Спасителя Ісуса Христа») і більшість Учителів Церкви беруть це до уваги, цитуючи 2:13 як доказ божества Христа (наприклад, Григорій Ниський у Adv. Еипот. 6).
