“Діти – єдиний привілейований клас у СРСР” – так казали в радянські часи. Сьогодні дітей можна було б назвати “головною цільовою аудиторією” реклами, та і взагалі, опорою нинішнього суспільства споживання. Дорослі люди все більш охоче і частіше дивляться пригодницькі фільми і носять одяг, який начебто спочатку призначався для дітей. Та і “у житті” люди все більш охоче залишаються підлітками до самої старості: веселі, не пов’язані зобов’язаннями, у міру пустотливі.
Наші далекі предки нас би не зрозуміли – не в тому сенсі, що не схвалили, а саме б не зрозуміли, що це таке, “культура дитинства” і орієнтоване на дітей суспільство споживання. І, навпаки, ми, дивлячись на їх життя, дивуємося тому, як жорстоко, на наш погляд, вони поводилися зі своїми дітьми. Усі, напевно, знають про спартанський звичай скидати не вподобаних новонароджених зі скелі, але спартанці зовсім не були якимись жорстокими оригіналами. Так само і за ранніми законами Римської республіки батько сімейства мав практично необмежені права над усіма, хто в сімейство входив, і різниця між рабами і дітьми була тут не такою вже і великою. Він, наприклад, міг продати своїх домочадців у рабство і навіть стратити.
Притому сина можна було продати навіть три рази – тільки після третього продажу батько втрачав на нього права (з дочкою це відбувалося після першого продажу). І це не дикі устої первісного племені, а знамените римське право! Втім, слід сказати, що в пізніший час влада батька сімейства була обмежена: наприклад, дітям у ІІ ст. дозволили офіційно скаржитися на батьків. Причому йшлося не лише про малюків, але і про цілком дорослих синів і незаміжніх дочок. Тому і апостол Павло пише: “Доки спадкоємець – дитина, він нічим не відрізняється від раба, хоч і є господарем усього‚ а перебуває під опікунами і домоправителями” (Гал. 4:1,2). Відповідно, щоб стати повноправним хазяїном, синові належало отримати батьківський спадок – але за життя батька син залишався в нього в повному підпорядкуванні.
Чим глибше ми занурюємося в історію, тим менше схоже відношення до дітей на наше нинішнє. У корінних жителів Ханаана, так само як і в їх родичів карфагенян, найдієвішим жертвопринесенням вважалося… принесення в жертву первістка. Цьому звичаю жахалися навіть древні римляни, хоча сентиментальності, як ми бачимо, у них було небагато.
А у вавилонських законах Хаммурапі (XVІІІ ст. до Р.Х.) знаходиться така норма: якщо з вини будівельника будинок рухнув і убив хазяїна, слід убити будівельника. Це цілком зрозумілий принцип “око за око”. Але що робити, якщо будинок рухнув і придавив не самого хазяїна, а його сина? Слід убити сина будівельника, відповідає закон.
Усе це показує нам: життя і благополуччя дитини зовсім не мали такої безумовної цінності, як сьогодні. Можливо, частково причиною тому була висока дитяча смертність: дітей тоді помирало більше, ніж людей похилого віку, до старості просто доживали небагато. Старик, що зумів пройти свій життєвий шлях і набрався мудрості, володів куди більшою цінністю в очах суспільства, ніж дитина, з якої ще не відомо, що вийде. Така властивість практично всіх архаїчних суспільств, і подібні звичаї ми бачимо, наприклад, у гірських аулах Кавказу.
Дитину в давнину не сприймали як самостійну особу, а швидше як продовження особи батька, його вкладення у власне майбутнє – навіть, можна сказати, особливо цінне майно. Відповідно, батько мав право розпоряджатися їм, як завгодно – продати, знищити, пожертвувати богам. Але, з іншого боку, хіба нинішня свобода абортів не практикує таке саме відношення до зачатих, але ще не народжених немовлят? Спартанці скидали зі скелі тих, хто ще не набув свідомості, не став частиною суспільства. Сьогодні в медичних установах викидають тих, хто навіть ще не народився, але принципової різниці між двома нормами я не бачу. Питання тільки в одному: до якого етапу унікальний людський організм не вважається особою, яка має права?
Втім, у давнину права мали і не всі дорослі особи, а, по суті, тільки ті самі голови сімейств і, у меншій мірі, їх дружини. Та і говорити про права особистості в тому суспільстві нікому б не спало на думку: первинним була не особа, а рід. Той, хто його очолював, мав безумовну владу саме тому, що рід повинен був зберігати свою єдність. Діти – це майбутнє роду, а зовсім не індивідуальності, тому голова роду сам вибирає, як поступати з кожним з них. Йому видніше.
Старий Завіт, здавалося б, цілком вписувався в цю схему: Бог уклав союз з одним-єдиним головою роду, Авраамом. З книги Буття ми дізнаємося, що в нього були сотні слуг, але їх ніхто ні про що і не запитував. Але, з іншого боку, Бог обіцяв, що цей союз передаватиметься від одного покоління до другого. Отже дитина Авраама, народжена від його дружини Сарри, – Ісаак – був не просто “резервним фондом”, але єдиним і неповторним спадкоємцем Божих обіцянь. Не випадково та ж книга Буття описує, як Господь зажадав від Авраама принести його в жертву, як робили тоді, втім і через багато віків, язичники. Авраам був готовий без коливань виконати це веління, але Господь Сам відмінив жертву. Так Авраам дізнався, що він не в меншій мірі відданий Господу, ніж язичники – своїм божествам, але, на відміну від ідолів, Господь не хоче крові дитини.
Згодом, при виході ізраїльтян з Єгипту, Господь ще раз нагадає їм у святкуванні Пасхи, що кожен первісток належить по праву Йому, але при цьому Він зовсім не бажає смерті цього первістка – Він бажає, щоб через них віра в Єдиного передавалася наступним поколінням. Старий Завіт погодився, здавалося б, з цією родовою структурою суспільства, але він перетворював її зсередини. Це стосувалося і дитячо-батьківських стосунків: від дітей як і раніше вимагалася беззаперечний послух, але одночасно встановлювалися високі норми для самих батьків. Власне, і в Новому Завіті ми бачимо продовження тієї ж самої лінії. Павло пише: “Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. І ви, батьки, не роздратовуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні і наставлянні Господньому” (Еф.6:1,4).
Слова “не роздратовуйте” можуть зрозуміти сьогодні так, що батьки в жодному разі не повинні викликати незадоволення своїх дітей (і схоже, що скоро держава і справді почне цього вимагати від них). Але в тих умовах, коли батьки юридично мали повноту влади над своїми дітьми, це розумілося, звичайно, зовсім інакше, як заборона на непотрібну жорстокість. Але головне навіть не це: апостол вказує на щось куди вище, ніж батьківська влада і авторитет; він показує, що і вони мають свій початок у волі Божій і повинні тому з нею завжди узгоджуватися.
З іншого боку, як пише Павло, у Христі ми всі стали дітьми Божими, а в Його хресній смерті – і співспадкоємцями, тобто повноправними громадянами Царства. Соціальні відмінності не скасовані, але в християнстві більше не повинно бути ні всесильних тиранів, ні безправних домочадців. Ну, а наскільки виконується цей заповіт – це вже окрема історія.
Історія християнства.
