Сумно бачити, як мало читають люди Євангеліє – але от Послання читають зовсім вже небагато цінителів (а послань у Новому Завіті двадцять одне, і це з двадцяти семи книг!). Здавалося б, навіщо вони потрібні? У Євангеліях сказане все найголовніше, любителі містики можуть відкрити Одкровення Іоанна Богослова, ну ще в Діяннях розповіді про апостолів прочитати.
А ці книги, послання, були звернені до громад і людей, яких давно немає на землі. Хто, наприклад, чув про церкву в Галатії? Чи в Ефесі (пиво є таке турецьке)? Де це взагалі: Колоси, Филипи? Хто такі були ці Тит і Тимофій? До чого це нам тепер?
Але саме в Посланнях, особливо Павлових, говориться про те, що таке Церква, як і чим вона живе. І не дивно, що люди, які давно не розкривали цих книг Нового Завіту, легко можуть переплутати її чи то з комерційною корпорацією, чи то з політичною партією, чи то з клубом за інтересами.
Послання говорять в основному про конкретні проблеми і ситуації, з якими стикалися перші християни, але є в них і кілька загальних визначень. І що характерно, ці визначення не виглядають як якісь формулювання зі статуту – апостол Павло, який писав про Церкву напрочуд багато і детально, говорив майже виключно метафорами. Але ці метафори здатні навчити нас більшому, ніж велика кількість параграфів з точними формулюваннями.
Таких метафор дві: Церква як наречена Христова і як тіло Христове. Вони здаються не пов’язаними між собою, на перший погляд навіть у чомусь суперечать одне одному, але насправді вони розкривають дві сторони однієї і тієї ж реальності.
“Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слова; щоб поставити її перед Собою славною Церквою, яка не має плями‚ чи вади, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна” (Еф. 5:25-27). Строго кажучи, тут Церква – дружина, але коли читаєш ці рядки, бачиш швидше наречену, ту дівчину, яка щойно стала дружиною, вона сидить поряд зі своїм коханим на шлюбному бенкеті, на очах у всіх, і люди милуються її красою і чистотою. Але вона віддана тільки одному і зберігатиме йому вірність, не розмінюючись на гостей, які можуть бути на цьому шлюбному бенкеті, – а серед них і славні правителі, і заможні пани, і законодавці мод. Але це вони прийшли до неї, а не вона побігла за ними в пошуках чогось важливого і потрібного особисто для себе. Та й що треба нареченій на весіллі, окрім свого Чоловіка?
Вона ще зовсім юна і недосвідчена, ця дівчина. Вона заздалегідь готова слідувати за Коханим куди завгодно і витерпіти за нього все, але немає в неї цього досвіду, не знає вона, що чекає на неї в житті, з чим їй доведеться мати справу. Але Коханий підкаже і допоможе, головне – бути разом з Ним. Усе найголовніше – у майбутньому, все обов’язково станеться.
А от зовсім інший образ: “Бо, як тіло одне, але має багато членів, усі члени одного тіла, хоч їх багато, утворюють одне тіло, – так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи елліни, раби чи вільні, і всі єдиним Духом напоєні… Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а нарізно – члени” (1 Кор. 12:12-27). Тут, звичайно, говориться про єдність і взаємозалежність усіх, хто входить у Церкву, про те, що відмінності потрібні, і що неможливо відмовитися нехай навіть від найслабкішого і найпомітнішого члена єдиного Тіла (адже він анітрохи не менш важливий, ніж інші).
Але спробуємо розширити цю метафору, подумати, що говорить вона про саму Церкву. Тут, навпаки, все неначе залежить від нас самих. Христос довірив діяти в цьому світі від Свого імені – але не за власним розумінням. А от коли тіло починає рухатися у власному режимі, причому руки і ноги окремо одне від одного – це вже виходить епілептичний припадок…
Хотілося б сидіти і чекати, поки Він все зробить за нас, але не вийде. Ну немає в Христа в цьому світі Вознесіння інших рук, окрім наших. Так, він створив Всесвіт ні з чого і може створити так само ні з чого хліб для голодного і одяг для того, хто замерзає, але чогось Він довірив саме нам нагодувати і зігріти їх. І влаштувати своє власне життя можемо тільки самі – аби тільки руки і ноги були слухняні своїй Голові.
Одна метафора говорить про надію і очікування, про терпіння і готовність – а друга про дію тут і зараз, про єдність і взаємозв’язок усіх і кожного. Два образи Церкви, якими вона жива. От, власне, і все, що я хотів сказати цього разу. Жодних далекосяжних висновків, жодних великих відкриттів або закликів. Просто привід замислитися.
А можливо, я щось упустив? Можливо, у Посланнях є якісь інші дуже важливі слова про те, що є Церква і чим вона жива в цьому світі? Перечитайте, будь ласка, і підкажіть, що я упустив.
