У християн завжди були два головні свята – Пасха і Різдво.
Але якщо Пасха, воскресіння Христове – подія, аналогів якої не було у світовій історії, то Різдво виглядає чимось абсолютно рядовим: народилося на світ Дитятко. Так, це було особливе Дитятко, але тоді ще ніхто цього не знав, Воно ще нічого не зробило. Звідки така увага до народження людини? Чи дійсно воно займає в Біблії таке важливе місце?
Дарунок від Бога
“Іов жив сто сорок років, і бачив синів своїх і синів синів до четвертого роду; і помер Іов у старості, насичений днями“. Так описує Біблія благополучний результат людського життя (Іов 42:16,17). Довголіття – це зрозуміло, але що ще включає біблійний текст у цю “насиченість днями”? Багатство, успішну кар’єру, популярність, творчі успіхи, любовні пригоди, цікаву роботу, вірних друзів? Так, мабуть, багатство; але передусім – численне потомство, а от усе інше – це вже як вийде. Щоб, подібно до героїв реклами, сказати “життя вдалося”, біблійним героям можна було показати не чорну ікру, густо намазану на хліб, а невипрані пелюшки праправнуків.
Чому? Звичайно, діти цінуються в будь-якому традиційному, патріархальному суспільстві. Часто говорять, що причини тут чисто економічні: пенсій тоді не було, і єдиним надійним “вкладенням коштів” на старість були діти. Та і брати посильну участь у селянській або ремісничій роботі вони починали дуже рано, тому чим більше дітей, тим більше робітників у полі. Власне, так і до цього дня живе значна частина людства, не замислюючись, що поняття “Забезпечити своїх дітей” може включати такі компоненти, як окрема кімната і хай-тековські іграшки для кожної дитини, не кажучи вже про місце в приватній школі. Для них у це поняття входить усього лише простий одяг і миска юшки, а на них заробити зовсім неважко.
Але, з іншого боку, ми бачимо, що навіть цілком забезпечені біблійні персонажі, замість того, щоб насолоджуватися статусом chіldfree (“нема дітей”), сприймали свою бездітність як справжню трагедію. Так плакала про відсутність дітей Анна, майбутня мати пророка Самуїла (1Цар. 1), а пізніше – Елисавета, майбутня мати Іоанна Хрестителя. Про свою вагітність вона сказала: “Так сотворив мені Господь у ті дні, коли зглянувся на мене, щоб зняти з мене ганьбу перед людьми” (Лк 1:25), – тобто бездітність була найбільшою ганьбою, вона частенько розумілася як покарання Боже. Це було свого роду тавро. Чому?
Бо найбільшим земним благом для старозавітної людини було “залишити собі ім’я на землі”. Про загробне життя Старий Завіт, на відміну від Нового, нічого доброго не каже: мертві “сходять у Шеол”, таємничий і похмурий світ, де їм вже не доведеться нічому радіти і звідки вони вже ніколи не повернуться. Уся нагорода за праведність давалася старозавітній людині поки вона була жива – тут і зараз. І бачити, як росте і множиться її потомство, було для неї головною радістю.
Віра, яку передають у спадок
“Зроблю нащадків твоїх, як пісок земний“, – обіцяв Бог Авраму, укладаючи з ним завіт (Бут. 13:16). Але ще раніше Він заповідав Адаму і Єві: “Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею” (Бут. 1:28); а потім повторив ті ж слова Ною (Бут 9:1). Із самого моменту створення в людини є певне завдання в цьому світі: заселити його своїми дітьми. Зверніть увагу, Адаму і Єві заповідь про розмноження була дана ще до гріхопадіння, тобто до того, як смерть стала для них неминучістю. Отже народження дітей – зовсім не вимушений захід, покликаний заповнювати смертність, але щось самоцінне, необхідне за задумом Божим, іншими словами, це – абсолютна цінність.
Біблія не роз’яснює детально, чому це так. Але ми можемо самостійно зробити висновки, дивлячись на історію патріархів, починаючи від того ж Авраама. Бог укладає завіт не з однією людиною, а з цілим родом, що походить від неї: Авраам передасть своє благословення синові від улюбленої дружини, Ісааку (хоча в нього були й інші діти – Ізмаїл від Агарі і шість синів від Хеттури). Ісаак – Якову (хоча спочатку старшим вважався його близнюк Ісав). І тільки сини Якова отримають благословення в рівній мірі. Тобто завіт з Богом – не просто однократний дар, але якесь насіння, яке падає в ґрунт і поступово проростає в ньому, розкриваючи в кожному новому поколінні якісь нові грані. Так, Він міг би домовлятися особисто з кожною людиною, але Він вважав за краще діяти в історії багатьох поколінь.
Старий Завіт, тобто договір Бога з Ізраїльським народом, став продовженням договору з Авраамом. Це не просто колективна відповідальність, до певної міри природна в нашому світі (нові покоління живуть в умовах, створених їх батьками і дідами), але саме договір Бога і цілого народу. Сенс цього договору повинен був розкриватися в громадському, політичному і релігійному житті Ізраїлю, стаючи уроком для всього людства.
Звідси витікала і особлива увага до продовження роду. Приміром, ізраїльтяни не знали приватної власності на землю в повному розумінні цього слова: земля належала сім’ї, роду, племені, нарешті – народу Ізраїльському, але не окремим ізраїльтянам. Кожен селянин був усього лише тимчасовим хранителем свого наділу, який він отримував від предків і залишав нащадкам; строго кажучи, він не мав права продавати свій наділ назовсім, а лише віддавав його в оренду до наступного ювілейного року (хоча це правило, звичайно, частенько порушувалося).
Приблизно так само йшла справа і з сім’єю. Родоводи велись по чоловічій лінії, тому кожен чоловік повинен був залишити спадкоємця. Якщо в нього народжувалися тільки дочки, спадок переходив до них, але їм слід було вийти заміж за людей з того ж коліна (племені), щоб їх наділ не дістався стороннім. А якщо одружений чоловік помирав бездітним, то його молодший брат повинен був узяти собі його дружину, і перша дитина, яка народилася в них, вважалася сином покійного – так тривав їх рід. Цей звичай називається “Левіратним шлюбом”. З одного боку, так забезпечувалася допомога овдовілим жінкам, а з другого – зберігалася родова структура суспільства.
Біблійна книга Руф розповідає саме про такий шлюб – у Руфі помер чоловік, і вона, молода бездітна жінка, не стала шукати собі нового жениха, а пішла до Вооза, найближчого родича свого чоловіка, щоб передати йому наділ покійного – і одружитися з ним. До речі, Овид, що народився від цього шлюбу, став дідом царя Давида а, значить, предком Самого Христа.
Так само і релігія Старого Завіту була релігією народу, а не окремих осіб. Так, пророки постійно підкреслювали особисту відповідальність перед Богом кожної окремої людини, але сама ця відповідальність будувалася на головному: “Бо ти народ святий у Господа Бога твого, і тебе обрав Господь, щоб ти був власним Його народом із усіх народів, які на землі” (Втор. 14:2). Дні свят і дні трауру завжди залишалися днями, коли народ з’являвся перед Богом як єдине ціле.
Замислимося над найголовнішим святом Старого Завіту – Пасхою. Що відзначалося в цю ніч? Вихід ізраїльського народу з Єгипту. У ту ніч Господь погубив усіх первістків єгиптян, але пощадив дітей Свого народу, Свого первістка – Ізраїль, і звільнив його. І не випадково до цього дня в єврейських сім’ях прийнято, щоб наймолодший запитував найстаршого про сенс свята, а той розповідав йому історію Виходу. Свято в біблійному розумінні цього слова – день зустрічі різних поколінь одне з одним і з Богом, а не просто привід для богослужіння чи випивки (дивлячись за звичками і настроєм).
Культура дитинства чи культура особистості?
Сьогодні багато говорять про “культуру дитинства”: вивчають ігри, фольклор, звички дітей; існує ціла індустрія дитячих розваг (до речі, дорослі теж не гидують користуватися тим, що вона пропонує). Але що ми знаємо про дитинство людей тих далеких часів? Та практично нічого.
Втім, у Біблії, особливо в Старому Завіті, можна знайти певні рекомендації з виховання дітей. В основному вони зводяться до заклику бути з ними суворіше, адже це з книги Притч узятий безсмертний афоризм: “Хто шкодує різки своєї, той ненавидить сина; а хто любить, той з дитинства карає його” (Притч 13:25). Втім, це не зовсім про дитинство і вже зовсім не про вічне наше питання “бити чи не бити”. Використане тут староєврейське слово (шевет) не обов’язково означає інструмент покарання, швидше, символ влади: палиця пастуха чи жезл царя. Це слово часто використовується в суто позитивному значенні, наприклад: “Коли піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла, бо Ти зі мною; жезл Твій і палиця Твоя – вони потішили мене” (Пс. 22:4).
Та і під сином тут абсолютно не обов’язково мається на увазі дитина, швидше, молодий парубок, який багато що може натворити. Про таких ще жорсткіше сказано в книзі Второзаконня: “Якщо в кого буде син буйний і непокірливий, який не підкорюється голосу батька свого і голосу матері своєї, і вони карали його, але він не слухав їх, – то батько його і матір його нехай візьмуть його і приведуть його до старійшин міста свого і до воріт свого місцеперебування і скажуть старійшинам міста свого: “цей син наш буйний і непокірливий, не слухає слів наших, марнотратник і п’яниця”; тоді всі жителі міста його нехай поб’ють його камінням до смерти; і так знищи зло із середовища свого, і всі ізраїльтяни почують і убояться” (Втор. 21:18-21). Читати таке, звичайно, моторошно, але в давнину право голови сімейства карати своїх домочадців будь-яким способом, не виключаючи страти, мало де ставилося під сумнів. Його, приміром, визнає без обмежень римське право. А Старий Завіт, варто зауважити, пов’язує сімейні справи з благополуччям усього народу: публічна страта буйного і п’яниці проводиться не просто за ініціативою батьків, але перед старійшинами (значить, вони можуть її скасувати) і силами усіх жителів селища (значить, вони можуть просто не кидати каміння і залишити його в живих).
Отже знаменитий вірш із книги Притч, швидше, варто розуміти так: батьківська влада над сином і його обов’язок виховувати свого нащадка і спадкоємця не підлягають ні сумніву, ні скасуванню. Так, у ті часи ця влада здійснювалася не без допомоги різок, а то і радикальніших заходів, але Біблія говорить тут про принцип, а не про технологію.
А от “культури дитинства” у Біблії не видно. Дітей там багато, вони частенько грають важливу роль, але окремо про них не говориться. Які їм співали колискові, коли починали привчати до праці, які ігри вони любили, – ми можемо про це тільки здогадуватися. Втім. Є, мабуть, одне виключення – розповідь про примітний епізод з дитинства Самого Ісуса.
“І коли було Йому дванадцять років, прийшли вони також за звичаєм до Єрусалима на свято. Як скінчилися дні свята, вони повертались, а Отрок Ісус залишився в Єрусалимі; і не помітили того Йосиф і Мати Його. Думали, що Він іде з іншими; пройшовши ж день дороги, почали шукати Його серед родичів та знайомих. І, не знайшовши Його, повернулись до Єрусалима, шукаючи Його. Через три дні знайшли Його в храмі, де Він сидів серед учителів, слухав їх і розпитував; усі, хто слухав Його, дивувалися розуму і відповідям Його. І, побачивши Його, здивувалися; і Мати Його сказала Йому: Чадо! Що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я, вболіваючи, шукали Тебе. Він сказав їм: навіщо вам було шукати Мене? Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму? Але вони не зрозуміли сказаних Ним слів. І Він пішов з ними, і прийшов у Назарет, і корився їм. І Мати Його зберігала всі слова ці в серці Своєму. Ісус же зростав у премудрості і віком, в любові у Бога і людей” (Лк. 2:42-52).
А тепер уявимо собі цю картинку з боку. Дванадцятирічний хлопчисько (адже ще ніхто, крім батьків, не знав, хто Він насправді) заходить у храм і починає розмовляти зі священиками і духовними наставниками. І вони не лише не проганяють його, але шанобливо вислуховують, вступають у розмову і дають похвальну оцінку. А батьки, виявивши його триденну відсутність, не стали сварити його, а всього лише “здивувалися”. Хіба не важко уявити собі таку сцену в наші дні?
Щось подібне, до речі, ми зустрінемо і в Старому Завіті: пророк Самуїл ще в дитинстві отримав від Господа одкровення про долю не когось, а самого первосвященика Ілія, і первосвященик вислухав його з глибокою пошаною (1Цар: 3).
Мабуть, річ у тому, що в древньому Ізраїлі, принаймні, серед його кращих представників, існувала не культура дитинства, а культура особистості. Діти не сприймалися як якась особлива категорія людей, чий світ відокремлений від світу дорослих, але це означало, що і ставитися до них слід було цілком серйозно. Повноліття мало на увазі не досягнення визначеного законом віку, а можливість людини справою довести свою здатність мислити і поступати самостійно. І за цією ознакою навіть дванадцятирічний міг бесідувати на рівних з храмовими священиками, але, з іншого боку, і двадцятип’ятирічний міг отримати виховних різок. І, чесне слово, іноді шкодуєш, що пройшли ті часи.
