15:6-12 – «Єрусалимський собор»
За описом Луки, на цьому етапі апостоли й старші зустрічаються на урочистому зібранні, яке часто називають першим Вселенським собором. За спогадами Павла, він відбувався у формі зустрічі посланців із Антіохії і тих людей, яких він називає «стовпами» єрусалимської Церкви, – Якова, Кифи (Петра) та Івана (пор. Гал. 2:2,9). Усі погодилися, що Павло та його товариші повинні взяти відповідальність за місію до поган, тоді як інші мають здійснювати місію до юдеїв. Ця угода започаткувала партнерські стосунки між Петром і Павлом і була запечатана їхньою кров’ю. Їхнє партнерство є центральною темою послання, яке Лука прагне розкрити в Діях апостолів. Такі партнерські стосунки згодом надали форми апостольському християнству, Новому Заповітові та Церкві.
Згідно з повідомленням Луки про зібрання в Єрусалимі, Петро встав і виголосив промову (вв. 7-11), в якій він не торкається питання обрізання чоловіків із поган, що увірували в Христа, але яка в цьому контексті доводить, що цей акт накине на них ярмо, якого вони не здолають нести. Слухачі замовкають, почувши його промову (в. 12), і про обрізання фактично далі мова не йде. Разом із тим Павло свідчить, що його товариша Тита, хоч він був наверненим поганином, «стовпи» єрусалимської Церкви не змушували обрізатися, і що він сам повинен був протистояти тим, хто прагнув «нас поневолити» (Гал. 2:3-4).
Детальніше вивчаючи промову Петра, ми бачимо, що вона дійсно спирається на попередній фрагмент, який стосується навернення Корнилія та суперечки, що виникла по поверненні Петра в 11:1-18. Петро пригадує (в. 7), що саме завдяки йому погани вперше почули слово Євангелія та увірували (пор. 10:36-43). Він також нагадує своїм слухачам (в. 8) про те, як Бог уділив Святого Духа поганам, так само «на всіх» (пор. 10:44-45). Він знову (в. 9) заявляє, що Бог не робить жодної різниці між юдеями та поганами (пор. 10:34-35), і додає, що Господь очистив серця поган завдяки їхній вірі. Він завершує свою промову словами: «Та ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони» (в. 11). Тут Петро говорить так само, як Павло (пор. Гал. 2:16). У читачів, безперечно, складається остаточне враженням про єдність вчення, яке проголошували обидва апостоли. Далі вони слухають Варнаву й Павла, які розповідають їм про знаки та чуда, що їх Бог учинив був через них між поганами (в. 12).
16:13-21 – Пропозиція Якова
На цьому етапі промовив Яків, «брат Господній» і перший із «стовпів», якого згадує Павло (Гал. 1:19; 2:9). Він непрямо підтримав слова Петра і навів цитату з Амоса (9:11-12) на підтвердження того, що в Божому плані, як тільки Ізраїль буде відновлений, інші народи також шукатимуть Господа (вв. 13-16).
Яків також несхвально ставиться до того, щоб «турбувати» тих поган, які навернулися до Бога (в. 19). З іншого боку, він проти того, щоб дозволити їм жити так, як вони жили раніше. Він пропонує приписати їм стримуватися «від занечищення ідольського, та від блуду, і задушенини, і від крови» (в. 20; західний текст не містить згадки про м’ясо задушеної тварини). Заключний коментар Якова, в якому він покликається на Мойсея (в. 21), засвідчує джерело його пропозиції.
Книга Левит містить певну кількість приписів, яких повинен дотримуватися не лише «дім Ізраїля», але й чужоземці, приходні серед ізраїльтян для того, щоб зберегти Ізраїль священним. Головна заповідь серед усіх інших така: жертва має бути призначена лише YHWH і ніколи іншим богам (Лев. 17:1-9). Наступна заповідь полягала в тому, щоб не їсти крови будь-якої тварини, оскільки кров – це джерело життя, яке належить Дателю життя (Лев. 17:15-16). Крім того, як ізраїльтяни, так і приходні стануть нечистими, якщо їстимуть падаль тварин чи тварин, розірваних диким звіром (Лев. 17:15-16). Щодо «розпусти», цей термін охоплює всі форми статевих стосунків, не схвалених законом і заборонених у Лев. 18 як для ізраїльтян, так і для приходнів.
Зазначені приписи та інші, подібні до них, були відомі в більш пізній юдейській традиції як «заповіді Ноя», що вважалися Божими заповідями синам Ноя (пор. Бут. 8:20; 9:4-5) і, таким чином, охоплювали все людство. Накладаючи ці заповіді на членів Церкви, що вийшли з поган, Яків непрямо надає їм статус «постійних мешканців, що походять із чужинців», які не є ізраїльтянами, і тому не зобов’язані дотримуватися Закону Мойсея в повному обсязі. Проте вони, бажаючи асоціюватися з домом Ізраїля, мають обов’язок дотримуватися певних заповідей, що не є просто «моральними» чи лише «ритуальними» принципами. Особливо важливо, що, утримуючись від статевої нечистоти та нечистої їжі, погани будуть уникати головного джерела нечистоти, якою вони можуть заразити юдеїв. Таким чином буде усунуто те, що в очах юдеїв було перешкодою для спільного прийняття їжі, у тому числі і Євхаристії. Від поган вимагалося дотримання певних приписів відповідно до юдейських законів, але чоловіки не були зобов’язані проходити обряд обрізання.
15:22-35 – «Єрусалимський декрет»
Тоді апостоли й старші «з цілою Церквою» вирішили обрати представників – Юду, названого Варсавою, і Силу – та послати їх до Антіохії разом із Павлом і Варнавою з листом (вв. 22-23). Вірш (вв. 23-29) містить звертання від «апостолів і старших братів» до «братів, що з поган в Антіохії, і Сирії, і Кілікії». Церква в Єрусалимі спершу не визнає тих, хто непокоїв людей в Антіохії: вони не мали доручення з Єрусалима. Далі автор описує зібрання в Єрусалимі, де було прийнято рішення послати Юду та Силу разом із Варнавою та Павлом передати від єрусалимських релігійних лідерів таке послання: «Бо зволилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного: стримуватися від ідольських жертов та крови, і задушенини, та від блуду» (вв. 28-29). Якщо вони будуть дотримуватися цих настанов, з ними все буде гаразд.
«Єрусалимський декрет» свідчить про абсолютну впевненість у тому, що релігійні лідери Церкви діяли згідно з волею Святого Духа (пор. Мт. 18:18). Перша заборона – стримуватися від ідоложертвенного м’яса – більше конкретизована, ніж попередня пропозиція Якова. Ситуація, передбачена в декреті, стосувалась щоденних практичних дій: переважна більшість м’яса, яке продавали в стародавніх містах, походило від тварин, забитих біля храмів під час обряду жертвоприношення. Єрусалимський декрет забороняє його споживання для християн, що походять із поган, тому що це означало б участь в ідолопоклонстві. Західний текст у в. 29 знову опускає згадку про душенину, але додає: «не чиніть іншим того, чого ви не бажаєте, щоб робили вам». Ця версія пояснює декрет в етичному, а не в ритуальному значенні, адже забороняє три основні гріхи: ідолопоклонство, вбивство («кров») та розпусту і підсумовує «Закон і Пророків» у вигляді золотого правила (пор. Мт. 7:12).
Можливо, викликає здивування той факт, що, згідно з Лукою, цей декрет був прийнятий усіма, хто брав участь у цьому зібранні, очевидно, разом із Павлом, про якого автор чітко згадує разом з іменем Варнави (в. 22). Він також описує Павла дещо пізніше, коли той розбудовує Церкви в Сирії та Кілікії разом із Силою (16:4). Послання до ефесян (2:11-22) заперечує думку про те, що погани в Церкві мають статус «постійних мешканців, що походять з чужинців» (так, як про це говорить декрет), але наполягає на тому, що вони є повноправними громадянами. Знову ж таки підтекст про те, що погани повинні вживати особливих заходів, щоб уникати нечистоти, не дуже добре узгоджується з твердженням Петра (в. 9) про те, що Господь очистив серця поган вірою, чи з твердженням Павла (Гал. 2:16) про те, що людина буде виправдана «не ділами Закону», а через віру в Ісуса Христа. У своєму звіті про зібрання в Єрусалимі Павло не згадує про цей декрет, і, згідно з Гал. 2:11-14, виступає проти спроб змусити поган із Антіохії «жити як юдеї».
З іншого боку, Павло мав перейматися проблемами, розглянутими в Єрусалимському декреті. У Першому посланні до коринтян він торкається проблеми споживання ідоложертовного м’яса (1Кор. 8:1-13) і в тому ж самому посланні викриває випадок кровозмішення (1Кор. 5:1-13), категорично заборонений у Книзі Левит (Лев. 18:8). Деякі ранні християнські писання, включно з Об. 2:14 та 20, демонструють, що окремі норми Єрусалимського декрету були широко прийняті й дотримувалися Церквою.
Делегати належним чином передали послання «Єрусалимського собору» Антіохійській Церкві під час урочистого засідання. Вони зачитали листа, який вважали джерелом заохочення й радости (вв. 30-31). Юда й Сила виконували пророче служіння, укріпляючи та підбадьорюючи тих, які перебували в Антіохії, аж допоки не прийшов час для Юди повернутися до Єрусалима, тоді як Сила залишався там (вв. 32-33). Тим часом Павло та Варнава разом з іншими повчали й звіщали Слово Господнє (в. 35).
* * *
Друга місіонерська подорож Павла описана в Діях 15:36-18:22. Спершу Павло і Варнава здійснюють своє служіння окремо один від одного; Павло вирушає з Антіохії разом із Силою (15:36-40). Разом вони мандрують через Сирію та Кілікію, відтак ще раз відвідують місця в Малій Азії, в яких Павло проводив євангелізацію з Варнавою під час своєї попередньої подорожі (15:41-16:5). Однак місіонери, замість того щоб продовжувати звіщати Євангеліє в Малій Азії, ведені Святим Духом, вирішують просуватися вздовж узбережжя та перейти до Македонії (16:6-10). Більша частина цього фрагменту Дій апостолів охоплює місіонерську кампанію Павла на теренах сучасної Греції: міста Филипи (16:11-40), Солунь (17:1-9) Верія (17:10-15), Атени (17:16-34) та Коринт (18:1-17). З Коринту Павло швидко йде до Ефесу на зворотному шляху до Антіохії (18:18-22).
