15:36-16:10 – Нова подорож
Після служіння протягом певного часу Павло запропонував Варнаві ще раз відвідати християнські громади в Антіохії, які вони започаткували під час попередніх місіонерських подорожей. Варнава погодився, але хотів узяти з собою «Івана, що званий був Марком». Павло відмовився від його пропозиції, оскільки залишив Марка в Памфілії (15:36-38; пор. 13:13). Їхні думки настільки відрізнялися, що, однодумці в минулому, вони вирішили подорожувати різними шляхами (розділення, яке може нагадувати те, про що Павло згадував у Гал. 2:13). Варнава повернувся на Кіпр, взявши з собою Марка, який був його небожем (пор. Кол. 4:10), тоді як Павло вирушив із Силою, що раніше прибув до Антіохії з Єрусалима (вв. 39-40; пор. 15:22).
Павло та Сила пройшли через Сирію й сусідню Кілікію, посилюючи Церкви, проголошуючи декрет «Єрусалимського собору» (15:41 у «західному тексті»). Вони вирушають у Дервію та Лістру, де зустрічаються з Тимофієм, чия матір була юдейкою, яка увірувала в Ісуса, а батько греком. Сам Тимофій мав гарну репутацію серед християн Лістри та Іконії (16:1-3). Павло вирішив, що Тимофій надається на роль члена місіонерської команди, та, оскільки той, як і його батько, був поганином, Павло обрізав Тимофія, щоб він міг бути прийнятий до юдейських спільнот, в яких вони звіщали Євангеліє (правило, згідно з яким дитину, народжену від матері-юдейки, вважали юдеєм, мабуть, не діяло в той період). З іншого боку, Павло не піддавався тиску, щоб обрізати Тита, що вважалося умовою його приналежности до Церкви (пор. Гал. 2:3-5). Як читаємо, місіонери зверталися до християнських спільнот, що зростали у вірі й кількості, аби ті дотримувалися Єрусалимського декрету (вв. 4-5), що його Лука показує як основу для єдности між юдеями і поганами.
Павло та його товариші пройшли через Фрігію і країну галатську (в. 6). Цей вираз стосується, можливо, тих місць, де відбувалися перші місіонерські діяння, як наприклад, Іконія та Антіохія Пісідійська, що належали до мовного регіону Фрігії, але були частиною провінції під назвою Галатія. (Інші вважають, що вона вже належала до самої Галатії, розташованої далі на півночі). У всякому разі Павло, без сумніву, мав намір розширити свою діяльність, звіщаючи Євангеліє в інших частинах Малої Азії, та особливо в найзахіднішій частині, що історично носила назву Азія, де знаходилися великі міста Ефес, Пергам та Смирна. Але Святий Дух мав інші плани і заборонив Павлові поширювати Слово Боже в Азії (в. 6). Місіонери повернули на північ, у напрямку до Вітінії, розташованої на південному узбережжі Чорного моря, але знову ж таки «Дух Ісусів» не дозволив подіям так розвиватися (в. 7). Єдиний шлях, відкритий для Павла, пролягав на захід, через Місію до Егейського узбережжя і Троади – жвавого портового міста на перехресті торгівельних шляхів між Азією та Європою. Тут він побачив видіння, яке пояснило йому, що Бог хотів, аби він проповідував Євангеліє в Македонії (вв. 8-10).
16:11-15 – Щаслива зустріч
На цьому етапі автор будує розповідь у першій особі множини («ми»), і в читача складається враження, що вона пов’язана з кимось, хто був супутником Павла під час подорожі. Група відпливла з Троади, вирушивши до острова під назвою Самотракія, і через два дні місіонери прибули до порту Неаполь (неподалік від Кавальї). Звідти вони продовжили свій шлях до міста Филипи (вв. 1-12). Филипи досить точно описані в західному тексті у в. 12 як «перше місто-осада в тій частині Македонії (римської колонії)». Це не була столиця провінції, але місто дійсно мало статус поселення римських громадян. Важливо те, що Филипи були важливим пунктом наземного сполучення між Європою та Егейським регіоном і досить відомим шляхом, який називався Via Egnatia. У 42 р. до Р. Хр. це місто було полем вирішальної битви за панування Римської імперії.
У шабат Павло та його товариші вирушили в місце, відведене для єврейських молитов поза межами міста над річкою, де перебувала група жінок, серед яких була Лідія, «купчиха кармазином» з міста Тіятир, торгівельного центру в Малій Азії. Вона була побожною, і Господь відкрив її серце, щоб вона зрозуміла послання, яке проголосив Павло. Коли вона охрестилася з усіма своїми домашніми, то запропонувала місіонерам свою гостинність (вв. 13-15).
16:16-40 – Екзорцизм та його наслідки
Наступна зустріч місіонерів із служницею у Филипах спричинила неприємності. Їх зустріла одна служниця, що мала віщунського духа, який міг відкривати таємниці та передбачати майбутнє через вуста цієї дівчини, з чого отримували заробіток її пани. Павло звільнив дівчину від злого духа, і її пани, зрозуміло, були незадоволені цим. Вони схопили Павла й Силу – з цього місця автор перестає вживати займенник «ми» – і потягнули їх на майдан до влади, називаючи їх юдеями, що намагаються збурити старі добрі римські звичаї того міста. Начальники звеліли застосувати звичне покарання для порушників миру: вони наказали висікти Павла та Силу різками і кинути їх на ніч до в’язниці (вв. 16-24).
Складається враження, що ця розповідь мала продовження у вв. 35-40. Наступного ранку начальники прислали слуг поліційних («лікторів»), які виконали наказ побиття різками, відтак відпустили порушників спокою, наказавши їм залишити місто. Однак Павло здивував їх (і читачів Дій апостолів). Він проголосив, що він та Сила є римськими громадянами, яких побито різками і вкинуто до в’язниці без відповідного судового рішення. Усе це означало несправедливе поводження з римськими громадянами, і з огляду на це вони не збираються покидати Филипи безславно. Місіонери висунули вимоги, щоб начальники особисто прийшли і випустили їх із в’язниці. Почувши, що ув’язнені є римськими громадянами, які можуть поскаржитися вищій владі, начальники попросили пробачення, але ввічливо попросили місіонерів залишити місто. Павло та Сила погодилися виконати їхні умови і швидко повернулися до Лідії.
Якщо так первісно виглядала розповідь у джерелі, що його використав Лука, то саме Лука долучив цей проміжний епізод (вв. 25-34) про те, що відбувалося тієї ночі, коли Павло та Сила перебували у в’язниці у Филипах. Коли апостоли молилися та співали гимни, раптом зчинився землетрус, і підвалини в’язниці затряслися, розчинилися всі двері, і кайдани на всіх в’язнях розв’язалися. Так само все відбувалося в інших відомих описах звільнень, наприклад, у трагедії Вакханки стародавнього грецького драматурга Евріпіда і в оповіді про звільнення Петра з в’язниці (пор. 12:6-19). Цей епізод також має багато спільних прикмет із описом воскресення Ісуса Христа. Тюремник, гадаючи, що в’язні втекли, хотів себе вбити, але Павло спинив його, запевнивши, що він перебуває у в’язниці. Тюремника так вразила ця подія, що він виводить Павла і Силу з в’язниці та запитує їх, що має зробити, аби спастися. На це вони відповідають йому: «Віруй в Господа Ісуса». Апостоли користуються нагодою проповідувати слово Боже тюремникові і всім його домашнім. Тієї ночі тюремник обмив їхні рани; він та увесь його дім охрестилися, і був накритий стіл (євхаристійний?). Ніч, яку апостоли провели у в’язниці, нагадувала пасхальне навечір’я.
