17:1-15 – Заворушення та вигнання
Із міста Филипи Павло та Сила продовжують свій шлях Егнатієвою дорогою через Амфіполь до Солуні, столиці римської провінції Македонії. У місті була синагога, і впродовж трьох субот поспіль Павло на підставі Писання намагався переконати юдеїв, що Месія повинен був постраждати й воскреснути з мертвих і що Ісус є Месія (вв. 1-3; пор. Лк. 24:45-46). Деякі люди увірували та приєдналися до Павла й Сили, це також зробили багато побожних поган та окремі знатні жінки (в. 4).
Юдеї, які протистояли Павлові, підбурили інших, щоб ті спричинили заколот у натовпі, який вирушив до дому новонаверненого Ясона, щоб знайти там місіонерів. Не знайшовши їх там, вони потягнули Ясона та інших до «начальників міста» (вв. 5-6). Місіонерів вважають заколотниками, революціонерами (що «світ сколотили»), виступаючи проти імператора, проголошуючи іншого царя – Месію Ісуса (в. 7; пор. Лк. 23:2).
Це дуже серйозні звинувачення, які, коли будуть доведені, потягнуть за собою смертну кару, але, незважаючи на серйозне занепокоєння, міські урядники взяли лише грошову заставу від Ясона як гарантію за належну поведінку його гостей (вв. 8-9). Можливо, Лука поєднав дві оповіді: одну про закиди юдеїв щодо Павла, а іншу – про переслідування новонавернених їхніми земляками (1Сол. 2:14).
Згідно з нашим наративом, брати негайно вислали Павла й Силу вночі із Солуні. Вони прямують до міста Верії, до якого не вела Егнатійська дорога, але це було важливе місто, головне в союзі грецьких міст у Македонії. Вони знову навідуються до синагог, і цього разу їх очікує чудовий прийом юдейської спільноти, члени якої радо сприймають слово місіонерів та щоденно досліджують Писання, щоб знайти докази про Месію. Багато з них увірували, як також і жінки та чоловіки з богобоязливих греків (вв. 10-12).
Справи йшли занадто добре, щоб це тривало довго. Юдеї з Солуня, які почули, що Павло проповідував у Верії, прийшли туди, щоб підбурювати народ (в. 13). Тоді його учні відпустили Павла з міста в напрямку до узбережжя, а Сила й Тимофій залишилися там (в. 14). Ті, що проводжали Павла морем, нарешті привели його аж до Атен; відтак повернулися з повідомленням про те, що Сила й Тимофій якомога швидше мають приєднатися до Павла (в. 15).
17:16-34 – Привабливість грецької філософії
Місто Атени, що його відвідав Павло, жило славними спогадами про політику й культуру минувшини. Лука, згадуючи цей епізод, змушує думати, що його з Атенами єднають особливі зв’язки і він добре орієнтується в місті. Лука описує Атени як місто «повне ідолів» (в. 16), а атенян як тих, що «нічим іншим радніш не займалися, як аби щось нове говорити чи слухати» (в. 21), і були «дуже побожними», оскільки мали багато жертовників для різних божків (в. 22). При цьому він повторює те, що раніше писали інші стародавні автори. Переважна більшість подій могли відбуватися у великому громадському місці в центрі міста, що було відоме під назвою агора, особливо в його північно-східній частині, де могла знаходитися «Розмальована стоя» (Stoa Роikile) – улюблене місце зустрічі для філософських дискусій, і «Царська стоя», де відбувалися регулярні зібрання ради Ареопагу. З іншого боку, ми досі не маємо точних доказів існування жертовника з написом «невідомому богові», навіть якщо існували жертовники «невідомим богам» в самому місті Атени й поблизу.
Лука змальовує портрет Павла, у певному сенсі порівнюючи його із Сократом, який жив, провадив свою діяльність і помер в Атенах у V ст. до Р. Хр. Як Сократ, Павло вступає в дискусію з усіма тими, хто перебував на Агорі, в тому числі з юдеями і «богобійними» в синагозі. Він привертає увагу філософів, представників двох шкіл, які домінували в той час, – епікурейців та стоїків (назва останніх походить від «Розмальованої стої»). Деякі звинувачують його в тому, що він переказує чужі думки, тоді як інші стверджують, що він говорить про нових богів (Ісус та нове народження чи «воскресення»), що було одним із звинувачень, висунутих Сократові (в. 18). Вони приводять його в атенський трибунал, раду під назвою Ареопаг («пагорб Ареса, чи Марса»), щоб дізнатися щось більше.
Павло користується нагодою представити своє вчення філософам та провідним політикам Атен (вв. 22-31). Це друга з його найбільших промов у Діях апостолів, з якою цього разу він звертається до грецької авдиторії. Слово, яке він має донести до греків, – це те, що існує лише один Бог і цей Бог воскресив Ісуса з мертвих та призначив Його судити світ, щоб усі відвернулися від своїх старих вірувань. Глупство служіння природі чи ідолопоклонство – це головна тема Книги Мудрости (напр., гл. 13; див. також Іс. 44:9-20). Грецька філософія також доходить до висновку, що може існувати лише один справжній Бог, тому в першій частині своєї промови Павло, як це уже було, проповідував новонаверненим. Греки реагують на слова Павла про воскресення померлих реготом, адже на їхню думку цього не могло статися. Одні сміються, інші говорять: «Про це будемо слухати тебе іншим разом», і лише кілька людей увірували. Серед них був Діонисій Ареопагіт та жінка на ім’я Дамар (32-34).
У своїй промові Павло дуже добре врахував очікування авдиторії та обставини, в яких вони перебували. Незважаючи на те що промова була відносно короткою, вона побудована згідно з правилами грецької риторики. Оратор спершу завойовує авдиторію, показуючи, що Бог, Якого він проповідував, не є новим божеством, але це той Бог, Якому атеняни, не відаючи про те, поклонялися весь час (вв. 22-23). Далі він викладає факти, які його слухачі швидше за все визнають (вв. 24-26): Бог, про Якого він говорить, – творець всесвіту та всього людства – не перебуває в храмах (пор. Іс. 66:1-2; Дії 7:48-49) і не потребує жертвоприношення (пор. Пс. 51:10-13). Далі він висуває основний аргумент (вв. 27-28): людські істоти потребують шукати і знайти Бога, в Якому ми «живемо, і рухаємось, і існуємо». Далі автор говорить про моральні наслідки прийняття Христа (в. 29): відмова від ідолопоклонства. Нарешті Павло вказує на практичні дії і закликає своїх слухачів виконувати їх (вв. 30-31): «щоб скрізь каялися». Павло не цитує Писань, наводячи свої докази, як він це міг би робити з юдейською авдиторією та «богобійними» людьми, але згадує слова грецького поета Арата: «Навіть рід ми Його!» (в. 28). Ця промова демонструє подиву гідну відкритість Павла до своїх слухачів та його готовність сприйняти найкраще в їхній культурі та філософії як «підготовку до поширення Євангелія».
