13:1-3 – Варнава та Савло вирушають в апостольську подорож
Лука наводить короткий огляд життя Церкви в Антіохії, де Варнаву, Савла та ще трьох названо «пророками та вчителями». Вони, постячи й молячись, сповнилися Святим Духом, очевидно, через одного з пророків, який просить Варнаву й Савла розділитися для звершення справи, «до якої покликав Я їх». Це здійснено після посту й молитви через покладання рук, після чого місіонери вирушають у подорож. Антіохія демонструє, що не лише є Церквою, яка отримала Євангеліє, але також відіграє певну роль у поширенні Слова Божого.
13:4-12 – Змагання та конфлікт
Новопризначені місіонери вирушають із Селевкії, порту, розташованого найближче до Антіохії, і морем прямують на Кіпр, прибувши спочатку в Саламіну, що знаходиться в східній частині острова (вв. 4-5). Вибір Кіпру як першочергової мети місіонерської діяльности Антіохійської Церкви можна легко пояснити. Це країна, де народився Варнава (пор. 4:36); крім того, серед тих, хто приніс Добру Новину до Антіохії і навіть поширив її серед язичників, були люди з Кіпру (пор. 11:20). Церква в Антіохії відтепер задіяна у «зворотній місії» – допомагати тим, хто уже навернувся до Бога, продовжувати євангелізацію їхньої країни.
Фактично, принаймні так нам повідомляє автор, Варнава й Савло, яким допомагав Іван, що звався Марком, проповідували лише в юдейських спільнотах (в. 5), численних на тому острові. Їхнє завдання виявилося непростим. Вони не лише повинні були переконати своїх юдейських друзів, що Ісус – це Месія, але також подолати суперників серед «ворожбитів».
Словом «magos» (похідні від нього «магія» та «маг») спершу називали священика перської релігії зороастризму, але в час написання Дій апостолів це слово могло означати будь-яку людину, що практикувала східну релігію, поєднану з псевдонаукою астрологією. Багато «ворожбитів» були шарлатанами, хоч окремі з них виявилися вченими людьми. Кіпр вважали однією з твердинь ворожбитства, проте юдейські ворожбити також були популярні в тих місцях. Варнава й Савло зустрічають одного з них на ім’я Вар-Ісус, коли прибувають у столицю Патос у західній частині острова (в. 6). Ще один, що звався Еліма (хоч текст Дій, яким ми користуємося тепер, мабуть, ідентифікує цих двох ворожбитів як одну особу), протистоїть місіонерам, що прибули до римського проконсула Сергія Павла, бо той хотів почути Слово Боже (вв. 7-8). Павло – римське ім’я, яким згодом названо Савла, – докоряє лжепророкові і вражає його тимчасовою сліпотою, демонструючи таким чином свою особливу силу (вв. 9-11). Автор стверджує, що проконсул «увірував» (в. 12), хоч далі ми нічого не дізнаємося про його навернення.
13:13-14:6 – Євангеліє для юдеїв та поган
З острова Пафос група, яку тепер очолює Павло, вирушає морем до Пергії Памфілійської, яка розташована на південному узбережжі сучасної Туреччини. У місті Пергія Іван відлучився від них і вирушив до Єрусалима (в. 13). Фактично місіонери не були зацікавлені у відвідинах міста Памфілія, принаймні на цьому етапі, а натомість вирішили пробиратися крізь гористу важкодоступну місцевість, аж поки не досягли іншого міста – Антіохії (в. 14). Це місто зазвичай називали Антіохією Пісідійською, щоб відрізнити його від інших з такою самою назвою. Антіохія була головною серед поселень та гарнізонних містечок, де проживали військові, які тримали оборону римських кордонів, захищаючи їх від ворожих племен, присутніх у горах Пісідії. Тут та в інших місцях цього віддаленого регіону, охоплюючи Іконію, Лістру та Дервію, Павло реалізовував свої перші місіонерські завдання.
Ми можемо поцікавитися, чому він спочатку пішов у ці міста, які переважно мали регіональне значення, замість того, щоб одразу відвідати великі населені пункти, розташовані на узбережжі Егейського моря, такі як Ефес, Смирна чи Пергам. Частковою відповіддю на це запитання є Павлова зустріч із римським проконсулом Кіпру. Хоч особа Сергія Павла ще не до кінця ідентифікована, проте його родина була добре відома в Італії, звідки походила, з міста і регіону Антіохії Пісідійської, де вони володіли маєтками й належали до місцевої еліти. Цілком імовірно, що проконсул Кіпру скерував туди Павла до своїх родичів. Але в будь-якому разі ці місця виявилися важливими в системі доріг, що забезпечували пересування через Малу Азію. Антіохія Пісідійська була дуже важливим містом на шляху під назвою Via Sebaste, яку римляни побудували для військових цілей, щоб з’єднати свої форпости в цій частині Малої Азії. Мандрівники зазвичай користувалися згаданою дорогою, бо вона була відносно безпечною та зручною. Павло розумів стратегічну роль, яку християнські спільноти могли відігравати в забезпеченні спілкування між його базою в Антіохії Сирійській та місцями, розташованими далі на захід, що були кінцевою метою його подорожі.
В Антіохії Пісідійській Павло насамперед переймався проблемами юдейської спільноти. Він та його товариші йдуть у синагогу в суботу. Після читання Закону та Пророків Павла запрошують виголосити «слово потіхи» для народу (вв. 14-15). Він проголошує промову (вв. 16-41), яку вважають однією з найважливіших промов Павла за всю його місіонерську діяльність, описану в Діях апостолів. Безперечно, цю промову можна вважати типовою для його проповідування перед юдейською авдиторією. Фактично в синагозі Антіохії Пісідійської Павла слухали не лише юдеї за народженням («мужі ізраїльтяни», «сини роду Авраамового), але також і інші, яких він називає «богобійні» (вв. 16 та 26). Це були погани, яких приваблював юдаїзм і які практикували юдейські традиції, хоча ще не вповні навернулися до юдаїзму.
Його промова складається з трьох частин. Перша частина (вв. 17-25) нагадує нам історію Ізраїля від Виходу до Самуїла, Саула та Давида, далі переходить до Давидового нащадка Ісуса, чий прихід приготував Іван Христитель (вв. 24-25). Друга частина урочисто розпочинається з в. 26 із проголошення значення, що його має «для вас» слово про спасення (чи «для нас», як написано в деяких стародавніх рукописах). У цьому слові про спасення йдеться про смерть і воскресення Христа (вв. 27-31), оскільки воскресення Христа підтверджує, що Він є Месія; це Добра Новина, що обітниця, яку Господь дав предкам, сповнилася (вв. 32-37). У третій частині промови (вв. 38-41) Павло описує практичні наслідки віри в Ісуса для своїх слухачів: прощення гріхів приходить через Христа (вв. 38-39). Водночас Павло попереджає своїх слухачів, щоб вони не були серед «погордющих» (насмішників), які заперечуватимуть Божі діла (вв. 40-41).
Промова Павла пов’язана з попередніми промовами в Діях апостолів. У ній Павло коротко викладає історію Ізраїля, яку Петро вже почав оповідати в промові після зцілення кривого чоловіка біля Красних дверей Храму (3:25-26), і далі цю тему продовжив Степан у своєму слові перед синедріоном (7:1-53), а тепер вона досягає кульмінації, коли Павло проголошує Ісуса як нащадка Давида. Павло доводить, що розіп’ятий і воскреслий Христос – це Месія, і наполягає на тому, щоб ті, хто чує його, покаялися. Ця теза перегукується з промовою Петра, виголошеною в День П’ятдесятниці (2:22-36,37-40), та з промовою в Храмі (3:13-26).
Тема смерти й воскресення Христа посідає центральне місце в промові Павла в Антіохії Пісідійській, так само як і в більш ранніх промовах Петра в Діях апостолів. Відповідні факти детально описані (з певними варіаціями, викладеними в різних Євангеліях) у вв. 27-31. Цей фрагмент відповідає твердженню про «традицію», що була передана Павлові, згідно з 1Кор. 15:3-5: Христос помер, був похований, воскрес із мертвих – разом із апостольським Символом віри, де згадано ім’я Пилата. Подальші вірші, 32-37, стверджують, що воскресення Христа доводить, що Він є Месія. Цей аргумент ґрунтується на відповідних біблійних текстах. Пс. 2:7 – «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив» – Павло тлумачить (в. 33) як пророцтво про воскресення Ісуса. У Пс. 16:10 (за давнім грецьким перекладом) Бог пообіцяв, що Його «святий» не зазнає «тління»; це обітниця, що не була виконана для Давида особисто, але сповнилася для його нащадка, адже Ісус є цим «святим», про якого йдеться в Псалмі (пор. 2:31-32).
Заключний вірш (в. 38) проголошує, що прощення гріхів приходить через Ісуса; далі автор розвиває твердження про виправдання завдяки вірі: через Ісуса кожен, хто увірує, буде звільнений від гріхів, від яких не можна звільнитися через Закон Мойсея (в. 39). Спасення дається не лише юдейському народові, але й усім – включно з поганами, які увірували. Цю тезу можна порівняти з твердженнями Павла в Гал. 2:16; 3:6-7 та з багатьма ін.
Епізод, в якому описано перебування Павла в Антіохії Пісідійській, завершується низкою подій, що за подібним алгоритмом повторюються декілька разів у Діях апостолів. Проповідь Павла серед юдеїв має успіх і завершується наверненням певної кількости людей (як серед «богобійних», так і з-поміж юдеїв), але переважна більшість юдеїв не сприймають слово Павла про те, що Ісус є Месією, і розпочинають кампанію спротиву в місті, що призводить до вигнання Павла та його товаришів (вв. 42-51). Оскільки юдеї не вірують, апостоли повертаються до поган, які радо сприймають нове вчення (вв. 46-49). Павло підкріплює свої дії цитатою з Іс. 49:6, яку ми вже зустрічаємо у вигляді алюзії в Дії 1:8. Фактично «звернувшись до поган», Павло не полишає своєї місії до юдеїв. У Діях апостолів він неодмінно спочатку відвідує синагогу; у двох випадках у подальшому він повторюватиме свій намір «піти між поган» (пор. 18:6; 28:28).
Після вигнання з Антіохії Павло та Варнава вирушили по Via Sebaste до Іконії (сучасна Конія). Це стародавнє місто на сході від Антіохії було культурним та релігійним центром Фрігії. Хоч автор не наводить деталей щодо їхнього служіння в тих місцях, ми, однак, дізнаємось, що там «безліч юдеїв й огречених увірували» (14:1). Такий самий розвиток подій повторився і в Іконії: як попередньо в Антіохії, місіонерів знову виганяють із міста (вв. 2-6).
