4:32,34-5:11 – Єдність єрусалимської Церкви
У цьому фрагменті автор змальовує єрусалимську Церкву, звертаючи особливу увагу на єдність і на те, як вони проводили час громадою, і що все в них було спільне. Саме це впродовж століть приваблювало багатьох християн і надихало тих, хто намагався відтворити стиль життя, притаманний першим послідовникам Христа. Зокрема, це були засновники монашества та анабаптисти XVI ст. Дії 4:32,34-35 (ми читаємо у в. 33 у попередньому фрагменті) дійсно пов’язане із 2:44-45. Далі 4:32 свідчить, що «люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу». Вже не виникає запитання про життя громади у фізичному вимірі ведення спільного життя; ймовірно, тепер це коло людей стало набагато більшим, що утруднювало таке співіснування. Натомість вони практикують духовну й психічну єдність «одного серця й однієї душі», що в ранніх рукописах особливо наголошує фраза «і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє». Фраза «одне серце й одна душа» означала спільне джерело людської поведінки у Втор. 6:5; словосполучення «одне серце» перекладено на грецьку мову як «одна душа» у значені тілесної єдности в 1Хр. 12:38; обітниця про «серце», коли Господь відновить Божий народ, наведена в Єр. 32:39; Єз. 11:19. Вислів «одна душа» також зустрічається в язичницькій грецькій літературі, особливо коли мова йде про дружбу (напр., Арістотель, Nic. Еth 9. 8, 1168; Діоген Лаертський, Життя Арістотеля: друзі – «це одна душа, яка живе в двох тілах»). Отже, вірні – це оновлений Божий народ, про який говорили біблійні пророки і який також відповідає грецьким ідеалам дружби.
Обидва фрагменти – 2:44 та 4:32 – містять описи того, як християни користувалися спільним майном; автор уживає тут майже однакові лексичні засоби: «мали все спільним» та «в них усе спільним було». Однак у різних ситуаціях ті самі слова фактично описують різні шляхи користування спільними ресурсами. У другому випадку пояснення, що саме означає громада, де все було спільним, міститься в попередній фразі «жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє». Вони залишалися законними власниками свого майна, так як це пояснено в 5:4. Але замість того щоб ставитись до свого майна як до приватної власності, яку використовують лише для особистого вжитку, вони віддають її на спільне користування. Ще раз вислів, який отримав буквальний переклад: «в них усе спільним було», нагадує нам добре відоме грецьке прислів’я про дружбу (напр., «для друзів усе є спільним» і навіть «речі друзів є спільними»). Друзі мають бути готовими до того, щоб усім ділитися і щоб зробити особисту власність доступною для інших (див. також Платон Rep. 3, 416; 5, 462).
Вислів у 4:34 «жаден із них не терпів недостачі» нагадує Втор. 15:4: «та тільки не буде серед тебе вбогого». Цей наказ ми зустрічаємо у фрагменті, де йдеться про виконання правил суботнього року, коли всі борги, які мали ізраїльтяни, скасовувалися. І далі в. 11 закликає: «Конче відкривай руку свою для брата свого, і вбогого свого, і для незаможного свого в Краї своїм». Отже, громада вірних показана як Божий народ, що дотримується Божого закону й радісно приймає всі благословення, які Господь пообіцяв тим, хто виконує Божі накази. У Діях 4:34-35 Лука пояснює, як так сталося, що «жаден із них не терпів недостачі»: ті, хто були власниками земель чи мали будинки, продавали їх і віддавали гроші за продане апостолам та кожному за потребою. Якщо ми порівняємо цей фрагмент із Діями 2:45, то відразу помітимо різницю. У попередньому уривку учні просто виконують наказ продати все, що вони мали, і роздати виручені кошти бідним, ким би вони не були. Тепер усе це відбувається в межах однієї спільноти. Розподіл майна організований для потребуючих зі спільноти (хоч очевидно давання милостині бідним поза межами групи все ще існувало). Щоб допомогти бідним своєї спільноти, тепер там створено фонд, до якого вносять внески заможніші члени. Усі ці кошти зосереджені в руках апостолів, які здійснюють розподіл ресурсів серед потребуючих. Раніше ті, хто продали свої статки, роздавали своє майно бідним безпосередньо. Відтепер вони приносять гроші від продажу апостолам. Зростаюча спільнота потребує більш визначеної структури: апостоли беруть на себе нові завдання, що нагадує episkopoi (буквально «той, хто здійснює нагляд», звідси наші єпископи; пор. 1Тим. 3:1-7) у ранній Церкві, які наглядали за майном спільноти та піклувалися про потреби вдів і сиріт.
Лука змальовує ідеальну картину. Але наскільки вона є реалістичною? Фактично він за допомогою двох протилежних прикладів демонструє, що дійсність була не такою вже бездоганною. У 4:36-37 Варнава реалізує те, що було сказано про громаду як єдине ціле: «мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів». Одразу ж після цього фрагмента (5:1-11) Лука переказує історію Ананії та Сапфіри, яка дає нам зрозуміти, що утопічна картина, яку ми щойно прочитали, не враховує певні недоліки спільноти. Це подружжя сказало неправду про ціну, яку вони отримали за продану власність, і таємно утримали частину коштів. Слова, якими Петро звертається до Ананії (5:4), вказують на те, що члени спільноти не мали жодних зобов’язань щодо продажу свого майна і навіть після продажу не були зобов’язані віддавати всі отримані гроші. Гріх Ананії та Сапфіри – це їхня брехня, спричинена бажанням прославитися тим, що вони віддали всі кошти, хоча насправді утримали частину для власних потреб (щодо їхнього покарання, пор. 1Кор. 5:5).
5:12-42 – Апостоли перед синедріоном
Підсумок вв. 12-16 розвиває тезу 4:33, детально змальовуючи всі знаки й чуда, які робили апостоли, а також реакцію людей на їхні дії. Первосвященик та саддукеї, що підтримували його, будучи заздрісними, посадили «апостолів» до в’язниці, звідки їх уночі звільнив ангел, який сказав: «Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя» (вв. 17-21). Далі слідує іронічний епізод-вставка (вв. 22-26), в якому йдеться про те, як апостоли, зникнувши з в’язниці, опиняються в Храмі, де проповідують. Їх приводять до синедріону й нагадують їм, що вони вже отримали попередження не проповідувати іменем Ісуса (вв. 27-28; пор. 4:18,21). Цей епізод можна розглядати як паралельний до фрагмента, в якому Петро та Іван з’являються перед синедріоном.
Відповідь Петра й апостолів (вв. 29-32) є підсумком до тем, висвітлених у 4:8-12 та 19-20. «Бога повинно слухатися більш, як людей!» (в. 29; пор. Лк. 20:20-25; також Платон, Ароі. 29d; Софокл, Антігона). Ісус та Його учні принципово не протиставлені законній владі, але їхнє почуття лояльности має інший вимір. Таким чином, імовірно, вони будуть перебувати в конфлікті з тими, хто наділений владою, чи то релігійною, чи світською, і вимагає повної лояльности й абсолютного послуху. Петро повторює керигму (вв. 30-32): Бог воскресив Ісуса, «Якому ви смерть були заподіяли», щоб він став «Начальником й Спасом», від кого Ізраїль отримає прощення гріхів через покаяння. «А тих справ Йому свідками ми й Святий Дух, що Його Бог дав тим, хто слухняний Йому».
Почувши це, члени синедріону розлютилися так, що задумали вбити апостолів (в. 33). Проте одному з провідних фарисеїв (Гамаліїл І, якого вважають учителем св. Павла: пор. 22:3) вдалося переконати синедріон зачекати, щоб перевірити, чи цей рух походить від людей, і в такому разі він зійде нанівець, як то багато разів було в минулому, або ж від Бога, і в такому разі це б означало, що вони стануть противниками Бога (вв. 34-39). Апостоли після ще одного попередження отримують звільнення та полишають синедріон, «радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса» (вв. 40-41).
Ця частина Дій завершується підсумком про те, як апостоли звіщали Ісуса Христа в Храмі та по домівках (в. 42).
