Зростання спільноти вірних – це головна тема першої частини Дій апостолів, що обрамлює картину життя єрусалимської Церкви. Щойно ми зазначили, як «пристало до них того дня душ тисяч зо три» (в. 41). Наприкінці (в. 47) ми читаємо «щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися». За масштабами свого зростання християнська спільнота нагадує зростання спільноти Ізраїля (пор. Втор. 1:11; див. також Дії 4:4; 6:7).
У Дії 1:14 Лука написав про те, що учні «були на невпинній молитві». У 2:42 він робить це твердження розгорнутішим, пишучи, що «вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Ці чотири елементи узагальнюють головні риси життя, притаманні новоствореній Церкві. Згідно з Діями 5:42, апостоли проповідували в Храмі, де вони зверталися до інших юдеїв, а також у приватних домівках, щоб повчати новонавернених (пор. як проповідував Ісус, Мр. 10:1,10). У фрагменті Дій 2:42 «наука апостолів» не означає публічного проголошення Доброї Новини; вони проводять час, навчаючи новонавернених в особистих бесідах, під час яких пояснюють Писання через призму вчення Христа і, крім того, нагадують слухачам про те, чого їх навчав Ісус. Лука міг мати на увазі також релігійних провідників і церковних катехитів, що існували в його часи.
Грецьке слово koinonia, яке означає «сопричастя», Павло також використовує в значенні ділення матеріяльними добрами (Рим. 12:12-13). Особливо це стосується збирання грошей на потреби бідних Єрусалима (Рим. 15:26). Ці два значення дуже тісно пов’язані, оскільки фінансові внески були вираженням братерських стосунків (пор. Дії 4:34-35). Щодо «ламання хліба», можна порівняти фрагмент Лк. 24:35, де цей вислів швидше за все стосується таїнства Пресвятої Євхаристії (пор. також 1Кор. 10:16). Учні виконували те, що робив їхній Учитель «ночі тієї, як виданий був» (1Кор. 11:23). Щодо «молитви» – це були переважно співи псалмів, величні біблійні молитви, які християнство успадкувало від юдаїзму.
Навчання апостолів та братерське сопричастя, а також збирання коштів на потреби бідних; радість, яку переживали вірні, приймаючи Пресвяту Євхаристію, спільні молитви – всі ці дії творили внутрішнє життя новонародженої Церкви. Ці чотири елементи є також чотирма частинами первісного християнського богослуження: «літургія Слова», збирання коштів для бідних, євхаристійна літургія, а також подячні молитви. Отже, літургія – це мініятюрний образ усього життя спільноти.
Перші християни переймалися не лише власним життям. Вони впливали на тих людей, які перебували поряд із ними: в. 43 говорить про те, що «багато чинили апостоли чуд та знамен». Ці «чуда і знамення» були видимим доказом того, що Святий Дух діяв через апостолів. Страх людей, які бачили ці чуда, – це реакція на дію Божої сили (пор. Дії 5:12-16).
Короткий підсумок (вв. 44-45) щодо визначальних рис єрусалимської спільноти, мабуть, переносить нас ще до періоду, який передував Луці. Принаймні таке враження справляє західний текст (олександрійський текст, найімовірніше, гармонізовано (узгоджено) з картиною, змальованою пізніше в Дії 4:32-37).
Згідно з в. 44, «всі віруючі були вкупі» (також 1:15; 2:1). Очевидно, їх було менше, ніж три тисячі, що фігурують у 2:41, – найбільше їх могло бути 120, про які йшлося в 1:15. Ми також дізнаємося про те, що вони «мали все спільним». Перебуваючи разом, перші християни жили спільнотою й ділилися всім, що в них було. Ніщо не належало комусь окремо (пор. 3:6). Вірш 45 у західному тексті свідчить, що «вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було». Учні втілювали в життя Ісусову заповідь про те, що потрібно роздавати свої скарби на користь бідних (Лк. 12:33-34).
Учні продовжують дотримуватися тих правил життя у спільноті, які запровадив Ісус під час Свого служіння. Вони утворили спільноту вірних, разом подорожували, якщо це було можливо, та разом мешкали (Лк. 9:57-58). Вони залишили власні маєтки, щоб іти за Ісусом (Лк. 18:28), хоча отримували певне забезпечення своїх матеріяльних потреб (Лк. 8:1-3). Один із членів спільноти був відповідальний за використання спільних коштів, щоб придбати те, чого потребували члени спільноти, і роздавати милостиню від імени спільноти (Ів. 12:6; 13:29). Як тільки Ісус полишив їх, щоб відійти до Отця, учні продовжують життя в спільноті в Єрусалимі за тими самими правилами. Вони перебувають разом, мають спільні кошти, дають милостиню, продавши майно, яким володіли.
Як довго тривало таке життя? Скільки членів спільноти прийняли цей спосіб життя? Можливо, ситуація досить швидко змінювалася, коли перші учні продовжували вести той спосіб життя, який вони вели разом з Ісусом, тоді як новонавернені мали вибір: приєднатися до них чи продовжувати жити звично для себе. У будь-якому разі навіть у часи Ісуса не всі Його учні постійно подорожували разом із Ним, як ми дізнаємося про це з історії про Марту й Марію (Лк. 10:38-42). Зростання кількости вірних у спільноті врешті-решт зробило неможливим проживання всіх в одному місці.
Наприкінці свого Євангелія Лука показує нам поведінку учнів після вознесення: «постійно вони перебували в храмі, переславляючи й хвалячи Бога» (24:53). У Дії 2:46-47 він повторює це твердження, але розширює його: «Кожного дня перебували вони однодушно у храмі… вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу». У цьому описі про перших християн, які брали участь у загальному богослуженні в Храмі, Лука додає опис їхнього літургійного життя поза святинею: «ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті». Разом із згадкою про Євхаристію («ламання хліба») Лука мабуть має на увазі те, як вони великодушно ділилися звичайною їжею. Мабуть, він говорить про «трапезу любови» («agape»), під час якої перші християни спільно споживали поживу, звершуючи таким чином Євхаристію (пор. 1Кор. 11:20-34). Лука дає зрозуміти що в Єрусалимі та Коринті існувало кілька домів, в яких вони збиралися; із Дій апостолів ми дізнаємося, що один із таких домів належав Марії, матері Івана та Марка.
