Царство Небесне. Що це і де? У філософських і релігійних книгах, уяві чи взагалі на тому світі? Відповісти на такі питання з точки зору Церкви може не кожна навіть віруюча людина. При цьому Господь згадує п’ятдесят п’ять разів (не мало не багато!) Царство Небесне і тридцять два – Царство Боже. А в Євангелії кожне слово на вагу золота.
Про що б не говорив у Своїх проповідях Христос, Він говорив про Царство Боже. Сьогодні цей вираз звучить для нас абсолютно звично, але як розуміли його юдеї того часу? Чи бачили вони в Богу свого Царя?
Творець і Його намісники
Здавалося б, це очевидно: Бог-творець має вищу владу у всесвіті і може бути названий її Царем. Але як же поєднати цю думку з тим простим фактом, що Бога ніхто не бачить, а народом править людина-цар?
Почнемо дещо здалека. На древньому Близькому Сході практично в будь-якій країні і в будь-якому народі існували уявлення про глибоку внутрішню єдність двох початків: божественного і царського. Власне, це майже одне і те ж, тільки божество править на небі, а цар – на землі, але правлять вони обоє в згоді чи навіть єдності один з одним. І в Єгипті, і в Месопотамії, і в багатьох інших місцях цар вважався намісником богів, посередником між богами і людьми і навіть безпосередньо богом. Земний порядок в ідеалі був покликаний стати проекцією порядку небесного, і цар був посередником між двома світами, представляючи свій народ перед небом, і виявляючи небо на землі.
Щось схоже бачимо ми і в Ізраїлі, але схожість лише часткова. “Господь запанував”, або, точніше, “Бог став Царем” – ми зустрічаємо цей вираз у Книзі Псалмів (напр. 46:9). Звучить він начебто просто і зрозуміло, але тільки що він насправді означає?
Господь створив цей світ ні з чого і править їм, але ж світ повний зла, у ньому занадто часто твориться воля не Божа, а зовсім іншої особи – сатани, якого Євангеліє не випадково називає “князем світу цього”. І тому Господь обирає один народ, Ізраїль, який Він теж у певному значенні слова створює ні з чого, вивівши його з єгипетського рабства і дарував цьому натовпу минулих рабів Закон і людей, здатних навчити цьому Закону. Обирає, щоб царювати в цьому народі і так явити світу Свою волю, так повернути до Себе занепале людство. Тому для ізраїльтян Господь є цар в абсолютно особливому сенсі. “Господь буде царювати повіки й у вічність” (Вих. 15:18) – так закінчується гімн ізраїльтян після їх переходу через Червоне море, у той самий момент, коли цей народ дійсно стає народом.
Народом Ізраїлю, звичайно, правили люди, але це були обрані Господом пророки (Мойсей) або судді – харизматичні вожді. По суті, Бог закликав їх як “кризових керівників”, щоб врятувати народ від чергового лиха. Народ, правда, з часом став цим невдоволений і побажав встановити в себе звичайну монархію, як у всіх інших народів. Відповідь Господа пророкові Самуїлу, який тоді правив Ізраїлем, ясно показує, що насправді тоді сталося: “Не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними” (1 Сам. (1Цар.) 8:7). Народ обирає монархічну форму правління, відступаючи від ідеалу теократії, але далі сам Господь обирає угодного Йому царя – спочатку Саула, потім і Давида, за потомством якого ізраїльський престол мав залишатися назавжди.
Фактично Бог, як Цар, призначає Свого намісника. Це в ідеалі, але ж на практиці далеко не кожен цар прагнув до такого ідеалу (починаючи з найпершого, Саула), і вже абсолютно точно ніхто з них не був гідним представником Бога на землі, залишаючись грішною людиною. В Ізраїлі міг правити ідолопоклонник або злочинець, але ізраїльтяни ніколи не забували про те, що насправді їх справжній Цар – Господь.
Царі і священики
Характерно, що в Ізраїлі були чітко розділені два громадські інститути, які зазвичай змішувалися в язичницьких народів: царство і священство. Власне, перший цар Ізраїлю, Саул, і був остаточно відкинутий Богом, коли узяв на себе священицькі повноваження і сам приніс жертву, не дочекавшись пророка Самуїла. У виняткових випадках таке могло відбуватися і потім, але всі випадки, коли виконання царем священицьких обов’язків не викликало нарікання в біблійних авторів, пов’язані з Давидом і Соломоном, царями-пророками, з яких один замислив, а другий збудував Храм. Але от про Ахаза, який підійшов до жертовника і приніс на ньому жертву (2 Царів (4 Царств) 16:12-15) Біблія говорить як про царя нечестивого і самовільного, і в широкому контексті таке жертвопринесення явно виглядає як чергова зухвалість. У 2 Літ. 26:16-20 розповідається, як цар Озія був покараний проказою за спробу всього лише покадити в Храмі.
У завершальних розділах книги Єзекиїля детально описується ідеальний розподіл ролей священиків і правителя-князя, які повинні діяти разом, але не один замість одного. Розподіл повноважень священика і світського правителя, яке в дні Давида і Соломона здавалося нормою земного життя (а всяка норма допускає існування виключень), Єзекиїлю бачилося вже як безумовний припис зверху. Зауважимо, що Єзекиїль навіть не називає такого правителя царем – адже в Ізраїлі є інший Цар.
Більше того, священство передавалося виключно в спадок, тоді як царя обирав і відкидав Бог через пророків – нехай навіть, починаючи з Соломона, царська влада передавалася в спадок, але лише через те, що так обіцяв Господь його батькові Давиду. Усе це підкреслювало тимчасовий і відносний характер політичної влади, її несамодостатність, на відміну, наприклад від влади фараона: царя, жерця і бога в одній особі.
Втім, у короткий період ізраїльської незалежності за Хасмонеїв (104-63 рр. до Р. Х.) Аристовул І, а за ним і Аристовул ІІ, ставши первосвящениками, проголосили себе і царями. Але династія ця правила недовго і була зміщена римлянами, які посадили на єрусалимський престол молодого і перспективного політика, який не мав на нього зовсім жодних прав. Юнака звали Ірод, і хтозна, якби Хасмонеї у своїй політиці керувалися біблійними принципами, можливо, їх правління не кінчилося б так сумно.
Не можна тут не згадати про загадкового Мелхиседека, який виступає в 14-му розділі Буття одночасно як цар і як священик, а в Посланні до Євреїв – як прообраз Христовий (7:1-17). Йому приніс десятину і прийняв від нього благословення сам Аврам, визнавши тим самим його перевагу над собою. Але в Ізраїлі, та і серед інших народів ніхто ніколи не намагався побудувати за тією же моделлю державну владу – особа, що поєднувала в собі священика і царя, сприймалася швидше як пророцтво про прийдешнього Месію.
Царство Небесне вже тут
Про Месію, Помазаника Господнього (а грецькою – Христа) у Старому Завіті сказано дуже багато на рівні припущень і прозрінь – і практично нічого конкретного, на що можна було б послатися як на ясні вказівки про часи, терміни і подробиці. Не випадково багато фраз з так званих “царських” псалмів (наприклад, “Сказав Господь Господу моєму” – Пс. 109:1) здавна одні тлумачі відносять до Месії, а другі – до історичних ізраїльських царів. Притому тлумачення, швидше за все, не суперечать одне одному, у цих пророчих слів міг бути конкретний історичний сенс і разом з ним глибший пророчий.
Хто ж такий Месія? Отже, справжній Цар в Ізраїлі тільки Господь, а на землі є тільки Його намісники, як правило, негідні – читаючи історичні книги, диву даєшся, як відверто критикували їх автори своїх власних правителів. При цьому Господь обіцяв Своєму народові одного дня дарувати йому благословення і процвітання – а як це може статися при таких негідних правителях?
Значить, одного дня з’явиться Праведний Цар, обраний і помазаний Господом, і от він-то і встановить на землі владу, про яку можна буде сказати: “Господь царює повіки”. По суті, затвердить на землі Царство Небесне. Як саме це станеться, ніхто достеменно не знав, але це мало бути прекрасним і чудовим, і це буде назавжди: “Очі твої побачать Єрусалим, житло мирне, непохитну скинію; стовпи її ніколи не викоріняться, і жоден шнур її не порветься. Там у нас великий Господь буде замість рік, замість широких каналів; туди не ввійде жодне веслове судно, і не пройде великий корабель. Бо Господь – суддя наш, Господь – законодавець наш, Господь – цар наш; Він спасе нас” (Іс. 33:20-22).
У той час, як пророкував Захарія (14:20), навіть на кінській збруї буде накреслене “Святиня Господу” – ці слова писалися на одіянні первосвящеників. Тобто не буде більше ділення на сакральне і профане, священне і повсякденне, царство Боже буде скрізь і в усьому, і буденне людське життя стане настільки ж чистим, як і служіння первосвященика в храмі.
Причому це стосуватиметься не лише Ізраїлю: “Сповіщайте народам, що Господь царює, що Він утвердив вселенну і не захитається вона. Він буде судити народи за правдою” (Пс. 95:10). Час, коли це збудеться, пророки іноді називали “Днем Господнім”, терміном для суду і подяки. Пізніше з пророцтва з 2-го розділу Іоїля про настання цього дня апостоли, по суті, почнуть свою проповідь у день П’ятидесятниці, вони оголосять усім присутнім, що саме така подія і відбулася.
Саме до народу, що знаходився в напруженому очікуванні цього Дня, звернув свою проповідь Іоанн Хреститель: “Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне” (Мф. 3:2). Він не каже людям більше нічого: саме по собі наближення Царства вже служить єдиною і достатньою причиною покаяння (староєврейською – “навернення, повернення”).
Для когось це звучало як заклик до революції в країні, яка, втративши свою незалежність, знаходилася під римською окупацією, і цар якої, Ірод, не був законним Давидовим спадкоємцем і очевидно не відповідав займаній посаді.
Люди починають задавати Іоанну питання, що ж їм робити у зв’язку з цим – і відповіді напрочуд прості. Виявляється, людям не потрібно робити нічого особливого – тільки відмовитися від гріха, вибачитися в Господа і постаратися жити чесно, чисто. Навіть ті, хто служив ненависним римським окупантам – збирачі податків і солдати, – не повинні були залишати своїх колишніх занять, а тільки відмовитися від утиску інших людей (Лк. 3:12-14). Це вже було щось несподіване: якщо в країну приходить новий цар, хіба не зажадає він, щоб йому негайно присягнули військові і чиновники, відмовившись від всяких зобов’язань перед колишньою владою?
Як мало вимагав Іоанн від присутніх, як мало їм пояснював. І от в один із днів він просто показав їм на Людину, Яка прийшла до нього хреститися, – і сказав, що саме Її прихід і передбачали пророки. І більше жодних деталей: хочете – дивіться самі, слухайте, прагніть зрозуміти, а я відійду убік, щоб не заважати. Як несхоже все це було на опис Дня Господнього в пророків, як важко було помітити в такому малому таке велике.
От з цього, власне, і починається Євангеліє – звістка про Царство Небесне, яке вже тут, про День Господній, який вже наступив.
