Віра в обітниці (Лк. 1:57-66,80)

По всіх верховинах юдейських пронеслася чутка про це все.

Віра – це впевненість у тому, що дістанемо те, про що просимо, навіть якщо за людськими мірками це неможливо. Підставою для такої впевнености є факт, що цю річ обіцяв нам Бог. Саме так переживала свою віру Єлизавета. За людськими мірками було неможливо, щоб ця стара жінка стала матір’ю, але якщо Бог обіцяв це, то неможливе стає реальністю, неможливе дістає ім’я Іван.

У нашому житті ми часто прагнемо чогось, що перевищує людські надії та сподівання. Якщо, однак, наші прагнення відповідають Божим обітницям, то можемо очікувати, що вони здійсняться. На практиці важко точно пізнати Божі плани, але завжди можемо вірити обітницям, які містяться в Біблії. Якщо читаємо там, що Бог хоче відпускати гріхи людям, які визнають свої провини, то, визнаючи їх, можемо бути впевнені, що їх нам буде відпущено. Якщо читаємо, що Бог дає Свого Духа тим, хто про Нього просить, то матимемо Його, якщо щиро про це просили.

Віримо в це все не тому, що легко почуваємося після відпущення гріхів, бо деколи можемо почуватися й збентежено. Підставою цієї віри не є і відчутний приплив сили, бо часом ми її відчуватимемо, а часом ні. Основою цієї віри має бути довіра, що Бог дає те, що обіцяв. Якщо, отже, я просив, то маю – і крапка.

Попередній запис

Тужитимемо за цим (Лк. 1:57-66)

І страх обгорнув. «І страх обгорнув усіх їхніх сусідів» (Лк. 1:65). Це дивно – відбуваються чуда, Бог виявляє Свою велику ... Читати далі

Наступний запис

Час запалити Ліхтар (Лк. 1:67-79)

Схід із висоти нас відвідав, щоб світити всім тим, хто перебуває в темряві й тіні смертельній, щоб спрямувати наші ноги ... Читати далі