ТРИ ВЕЛИКІ ПРИТЧІ З ЄВАНГЕЛІЯ ЗА ЛУКОЮ
Бажання викласти більшу частину притч Ісуса не відповідало б можливостям цієї книги. Тому я хотів би обмежитися лише трьома великими притчами з Євангелія за Лукою, краса і глибина яких знову й знову несамохіть зворушують і невіруючих: історією про самарянина; притчею про двох братів та розповіддю про багатого марнотратника і вбогого Лазаря.
Притча про милосердного самарянина (Лк. 10:25-37)
В історії про милосердного самарянина йдеться про головне питання людини. Книжник, тобто вчений, знавець екзегези, ставить його Господу: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» (Лк. 10:25). Лука додає, що вчений поставив Ісусові запитання, щоб Його випробувати. Сам він, будучи знавцем Біблії, знає відповідь на це запитання, але він хоче бачити, що на це скаже цей пророк без біблійних студій. Господь дуже просто вказує йому на слова Святого Письма, які той знає, і змушує дати відповідь його самого. Книжник дає: її дуже влучно, поєднуючи Втор. 6:5 та Лев. 19:18: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого» (Лк. 10:27). Ісус вчить того самого, що й Тора, весь смисл якої об’єднаний у цій подвійній заповіді. Але тепер вчений чоловік, що сам дуже точно знає відповідь на своє запитання, мусить виправдовуватися: слова Писання, мовляв, беззаперечні, але у школі (та й у самому житті) виникають проблеми з їх застосуванням на практиці.
Інше запитання прозвучало про те, хто такий «ближній». Загальноприйнята відповідь, що могла спертися й на Святе Письмо, свідчила б, що під «ближнім» розуміється співвітчизник. Народ творив спільноту солідарності, в якій кожен підтримувався всіма, тож мав вважати іншого «таким, як і він сам», частиною того цілого, що надало йому простір життя. Отже, чужі люди, що належали до іншого народу, не були «ближніми»? Це, знову ж таки, суперечило Писанню, що закликало і до любові до чужинців на згадку про те, що Ізраїль у Єгипті сам був чужоземцем. Все ж залишалося спірним, де слід провести межі; загалом приналежним до спільноти солідарності і тому «ближнім» вважався лише той переселенець, що належав до свого народу. Поширеними були й інші обмеження поняття «ближній»; побутувало раввинівське повчання, що ближніми не треба вважати єретиків, донощиків і відступників (Єреміас, цит. вид., с. 170). Було також чітко прийнято, що самаряни, які незадовго до того, між 6 і 9 роками, якраз у дні Пасхи «збезчестили розсипанням людських костей» площу перед Єрусалимським храмом (там само, с. 171), ближніми не були.
Тепер на конкретизоване таким чином запитання Ісус відповідає притчею про людину, на яку дорогою від Єрусалима до Єрихону напали розбійники і полишили її пограбованою та напівмертвою на узбіччі. Це була дуже реалістична історія, бо на цьому шляху такі напади траплялися регулярно. Священик і левіт[1] – знавці Закону, що знають про спасіння і цьому професійно служать – проходять дорогою і йдуть далі. Це не означає, що вони безсердечні; можливо, їм страшно й самим – вони намагаються якомога швидше прибути до міста; можливо, вони і не уявляли собі, чим можуть допомогти – тим більше, що виглядало так, ніби допомога вже була зайвою. Та ось іде дорогою самарянин, ймовірно торговець, якому часто доводиться проходити цим шляхом і, очевидно, знайомий з господарем найближчого заїжджого двору; через те, що він є самарянином, він не належить до солідарної спільноти Ізраїля, тож не мусить в потерпілій від нападу людині вбачати свого «ближнього».
При цьому слід згадати про те, що кількома розділами раніше євангеліст розповів, що Ісус на шляху до Єрусалима висилав перед Собою посланців, які прийшли в самарянське село і хотіли приготувати Йому ночівлю. «Та самаряни Його не прийняли, бо Він подорожував до Єрусалима» (Лк. 9:52-53). У відповідь на це роздратовані «Сини грому» – Яків і Йоан – сказали Господу: «Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і пожер їх?» Господь це їм заборонив. Притулок знайшли в іншому селі.
І ось перед нами самарянин. Що він чинить? Він не думає про свої зобов’язання солідарності ані про заслуги задля вічного життя. Відбувається щось інше – відкривається його серце; Євангеліє вживає слово, що єврейською мовою колись означало лоно матері та материнську увагу. Вигляд потерпілого зворушив його «нутро», його душу. «Він змилосердився», – перекладаємо ми сьогодні, послаблюючи первісну життєву силу тексту. Завдяки миті милосердя, що вразила його душу, він сам стає тепер ближнім, полишаючи всі запитання і загрози. Тому тут значеннєвий центр ваги переміщується. Йдеться вже не про те, хто з інших людей є мені ближнім, чи ним не є? Йдеться про мене самого. Я маю стати ближнім, тоді інший буде для мене «таким, як і я сам».
Якщо б запитання звучало так: «Чи й самарянин є моїм ближнім?», то відповідь була б досить однозначною: «Ні». Але Ісус ставить усе з ніг на голову: самарянин, чужий, сам себе чинить ближнім і показує мені, що я сам мушу стати ближнім всередині себе, і що відповідь криється у мені самому. Я мушу стати люблячим, моє серце має відкритися на біду іншого. Тоді я знайду свого ближнього, або краще: тоді він мене знайде.
Гельмут Кун у своєму поясненні притчі свідомо виходить поза межі буквальності тексту, зазначаючи радикальність його значення: «Політична любов до друга базується на рівності партнерів. А символічна притча про самарянина наголошує на радикальній нерівності: самарянин як чужинець протистоїть незнайомцеві, помічник – безпорадній жертві нападу злочинців. Притча дає нам зрозуміти, що любов «αγαπη» перекреслює всі політичні правила з їхнім панівним принципом «do ut des» [я даю, щоб ти дав], характеризуючи себе як надприродна. Згідно зі своїм принципом, вона не лише стоїть по той бік цих правил, а й розуміє себе як їхнє обернення: останні мають стати першими (Мт. 19:30), і милосердні успадкують землю (Мт. 5:4)» (цит. вид., с. 88-89). Зрозуміло одне: з’являється нова універсальність, що базується на тому, що я зсередини вже стаю братом усіх тих, кого я зустрічаю і кому потрібна моя допомога.
Актуальність притчі очевидна. Якщо перенести її у вимір світового суспільства, то побачимо, як ми ставимося до народів Африки, пограбованих і упосліджених. Побачимо, наскільки вони є нам «ближніми»; що й наш стиль життя, наша історія пограбувала їх і продовжує грабувати. До того ж, ми їх глибоко образили. Замість того, щоб дати їм Бога, близького нам у Христі, сприйнявши та вдосконаливши все цінне й велике з їхньої власної традиції, ми принесли їм цинізм світу без Бога, в якому важлива лише влада і прибуток; який знищує моральні критерії, так що корупція і безсоромне прагнення влади стали самозрозумілими. І це стосується не лише Африки.
Так, ми повинні надати потребуючим матеріальну допомогу і проаналізувати свою власну життєву позицію. Але, віддаючи лише матеріальне, ми віддаємо занадто мало. І чи не знаходимо ми біля себе пограбовану і побиту людину? Чи не бачимо ми поруч жертви наркотиків, торгівлі людьми, секс-туризму, знищених зсередини, спустошених людей, порожніх посеред матеріального багатства. Все це стосується і нас: закликає нас мати очі та серце ближнього, а також мужність любові до нього. Тому що, як було уже сказано, священик і левіт пройшли повз, мабуть, радше зі страху, ніж із байдужості. Ми мусимо наново пізнати зсередини ризик доброти; а зможемо це вчинити, лише коли самі зсередини станемо «добрими», коли ми в душі є «ближніми» і бачимо те, який спосіб служіння, можливий для мене, вимагається, а тому й доручений мені у моєму оточенні та в більшому радіусі мого життя.
Отці Церкви розуміли притчу христологічно. Можна було б сказати: це алегорія, тобто тлумачення, що виходить за межі буквального розуміння тексту. Але коли зважити, що в усіх притчах щоразу по-іншому Господь нас все ж хоче запросити до віри в Царство Боже, котрим є Він сам, то христологічне тлумачення ніколи не є хибним. Воно в особливий спосіб відповідає внутрішньому потенціалу тексту і може бути плодом, що виростає з його зерна. Отці бачать притчу в масштабі світової історії: чоловік, що лежить на узбіччі шляху напівмертвий і пограбований, – чи не є він образом «Адама», людини загалом, який справді «потрапив розбійникам у руки»? Хіба не правда, що людина, це створіння, протягом усієї своєї історії відчужена, знесилена, зґвалтована? Велика частина людства майже завжди жила під гнітом; і навпаки: гнобителі – хіба вони є справжнім образом людини, хіба насправді вони не є її викривленням, збезчещенням? «Відчуження» людини яскраво зобразив Карл Маркс; навіть коли він не виміряв його справжньої глибини, тому що мислив лише матеріальними категоріями, все ж він явив наш реальний образ людини, що потрапила в руки розбійників.
Середньовічне богослов’я зрозуміло дві обставини притчі щодо стану потерпілої людини як принципові антропологічні[2] вислови. Жертва нападу, – наголошувало воно, – по-перше, пограбована (spoliatus), а по-друге – побита й напівмертва (vulneratus: 10,30). Схоластики[3] пов’язували це з подвійним виміром відчуження людини. Вона є spoliatus supernaturalis та vulneratus іn naturalibus, – казали вони: в неї вкрадено дарований їй блиск надприродної благодаті та поранено в її природі. Звичайно, це алегорія, яка далеко перевищує буквальний сенс, але все-таки це спроба уточнити подвійний вид ушкоджень, що обтяжують історію людства.
Отже, дорога від Єрусалима до Єрихону є образом світової історії; напівмертвий на її узбіччі – образом людства. Священик і левіт, що проходять повз нього – власна історія, людські культури та релігії, що не приносять спасіння. Якщо той, що зазнав нападу, є образом людини, то самарянин може бути тільки образом Ісуса Христа. Сам Бог, для нас чужий і далекий, відкрився, щоб потурбуватися про Своє потерпіле створіння. Бог, далекий, учинив Себе в Ісусі Христі близьким. Він обмиває наші рани оливою і вином, в чому Отці Церкви вбачали символи святих Таїнств, і веде нас до заїзду, до Церкви, в якій нас залишає, щоб за нами доглядали, даруючи і гроші, що треба заплатити за догляд.
Окремі моменти цього алегоричного тлумачення, які різняться в Отців Церкви, ми можемо не брати до уваги. Але його центральний образ – образ людини, «відчуженої» від усього, яка безпорадно лежить на узбіччі історії, поки Сам Бог в Ісусі Христі не стає її ближнім, цей образ задля загального розуміння притчі має важливе значення, тому що просвітлює її глибинний зміст і при цьому нітрохи не послаблює закладений в ній потужний імпульс, а, навпаки, тільки посилює його, перетворюючи у великий імператив. Тема любові, яка, власне, становить головний мотив тексту, розвивається у всій своїй повноті. Адже завдяки цьому образу ми починаємо розуміти, що всі ми є «відчужені», всі потребуємо спасіння. Усім нам потрібна дарована і спасенна любов Самого Бога, щоб і ми змогли стати люблячими нам завжди потрібен Бог, Який чинить Себе нашим ближнім, щоб і ми могли стати ближніми.
Обидві дійові особи притчі стосуються кожної людини. Кожен є «відчуженим», якраз від любові (адже вона є суттю «надприродного блиску», з якого нас окрадено); кожного треба спочатку зцілити і обдарувати. Але потім кожен має стати і самарянином – наслідувати Христа і ставати таким, як Він. Тоді ми живемо правильно. Тоді ми любимо правильно, коли стаємо схожими на Нього, що полюбив усіх нас першим (1 Йо. 4:19).
[1] Левіт – левіти перейняли в Ізраїлі священичі функції; назва походить від Леві, сина Якова та Лії.
[2] Антропологія – біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток.
[3] Схоластики – (лат. «scholasticus»: «вчитель»): група богословів, які в середні віки заснували і розбудували видатну богословсько-філософську течію. Схоластика застосовувала суворий метод і систематику; у своєму розквіті вона пов’язала спадщину Августина з філософією Арістотеля.
