Якщо отак прийняти всі притчі за приховані і багатопланові запрошення до віри в Нього як у «Царство Боже в особі», то на перешкоді стає Ісусовий вислів про притчі, що збиває нас із пантелику. Всі три синоптики розповідають нам, що Ісус на запитання учнів про значення притчі про сіяча спочатку дав загальну відповідь про значення проповідування в притчах. В центрі цієї відповіді Ісуса містяться слова з Іс. 6:9-10, які синоптики передають по-різному. Текст у Марка (Мр. 4:12) у старанно обґрунтованому перекладі Єреміаса звучить так: «Вам [тобто, гурту учнів] дана тайна Божого Царства; для тих, що осторонь, все загадкове, щоб вони (як написано) ‘дивилися, і все ж не бачили, чули, та все ж не розуміли, щоб бува не навернулися, і Бог їм не простив’» (цит. вид., с. 11), Що це означає? Чи притчі Господа служать для того, щоб учинити Його Благовість недоступною для загалу, а лише для малого кола вибраних, яким Він сам їх пояснює? Притчі мають намір не відкрити, а закрити? Бог є партійним, бажаючи спасти зовсім не всіх, а лише еліту?
Щоб зрозуміти таємничі слова Господа, нам слід прочитати їх у Ісаї, якого Він цитує, і на основі Його власного шляху, про кінець якого Він знає. Цими словами Ісус ставить Себе в ряд пророків – Його доля є долею пророка. Слова Ісаї взагалі є ще суворішими і страшнішими, ніж цитата, яку наводить Ісус. У книзі Ісаї написано: «Зроби затверділими серце цього люду, затули його вуха, закрий його очі, щоб він не бачив своїми очима, щоб він не чув своїми вухами, щоб його серце не зрозуміло, щоб не вилікувався знову» (Іс. 6:10). Пророк зазнає поразки: його благовість надто суперечить загальноприйнятій думці, життєвим звичаям. Щойно завдяки поразці його слова стають діяльними. Ця невдача пророка залишається темним питанням усієї історії Ізраїля, і вона постійно якось повторюється в історії людства. Насамперед, це – доля Ісуса Христа: Він завершує Своє земне життя на Хресті. Але саме з Хреста походять великі плоди.
І тут несподівано виявляється й взаємозв’язок із притчею про зерно, в контексті якого знаходяться Ісусові слова в синоптиків. Впадає у вічі, яке значення займає образ зерна в цілій Благовісті Ісуса. Пора Ісуса, пора учнів – це пора сівби і зерна. «Царство Боже» присутнє як зерно. Зерно ззовні виглядає чимось незначним. Можна його прогледіти. Зернятко гірчиці – образ Божого Царства – є найменшим серед зерен, а все ж містить у собі ціле дерево. Зерно є присутністю майбутнього. В зерні вже тут приховане майбутнє. Воно є присутністю обітниці. Господь у день Свого в’їзду в Єрусалим підсумував різноманітні притчі про зерно і відкрив весь їхній сенс: «Істинно, істинно говорю вам: пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йо. 12:24). Він Сам є пшеничним зерном. Його «поразка» на Хресті є саме шляхом пришестя від небагатьох до багатьох, до всіх: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до Себе» (Йо. 12:32).
Поразка пророка, Його поразка, постає тепер в іншому світлі. Ось яким є шлях до того, «щоб вони навернулися і Бог їм пробачив». Ось яким є спосіб відкриття всіх очей та вух. Притчі розшифровуються на Хресті. У прощальній промові Господь каже про це: «Оповідав Я вам про те притчами (прихованою мовою). Надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас, лише одверто про Отця звістую вам» (Йо. 16:25). Так, притчі приховано говорять про таїнство Хреста; вони не лише говорять про це – вони йому належать. Тому що саме через те, що вони дають змогу просвічуватися таїнству божественності Ісуса, вони ведуть до суперечності. Саме тоді, коли вони сягають найбільшої виразності, як у притчі про зрадливих орендаторів виноградника (Мр. 12:1-12), вони стають етапами шляху до Хреста. У притчах Ісус є не лише сіячем, що розкидає зерно Божого Слова, а зерном, що падає в землю, щоб померти і так принести плід.
Саме так тривожне пояснення Ісуса про сенс Своїх притч підводить нас до їх найглибшого значення, якщо ми лиш – що відповідає суті написаного Божого Слова – читаємо Біблію, і зокрема Євангелія, в їх єдності та цілісності, що при всіх їх історичних нашаруваннях все ж виражають одну, внутрішньо зв’язану, Благовість. Але після цього, цілковито богословського, пояснення, отриманого зсередини Біблії, мабуть варто поглянути на притчі ще й у суто людському аспекті. Що це таке – притча? І чого хоче той, хто її розповідає?
Кожен вихователь, кожен вчитель, що хоче своїм слухачам подати нові знання, постійно послуговуватиметься і прикладами, притчами. З допомогою прикладу він наближає до їхнього мислення дійсність, що досі знаходилася поза їхнім полем зору. Він хоче показати, як у дійсності, що належить досвіду, просвічує дещо таке, на що вони досі не звертали уваги. Шляхом використання притчі він наближає до них далеке, так що вони через «мости» притчі доходять до раніше незнаного. При цьому йдеться про подвійний рух: з одного боку, притча наближає до слухачів віддалене; з іншого, вибирається в дорогу сам слухач. Внутрішня динаміка притчі, її здатність виходити і виводити за межі вибраного образу нібито запрошує довіритися цьому рухові і намагатись вийти за межі власного горизонту, щоби відкрити для себе дещо нове і навчитись його розуміти. Це, однак, означає, що притча вимагає зусиль від того, хто вчиться, кому не просто подається щось готове, але від кого водночас вимагається, щоб він сам сприйняв закладений у притчі імпульс і підкорився йому. І тут виникає проблема: адже людина може бути нездатною розпізнати цей імпульс і підкоритись йому. Може виявитись і таке – особливо коли йдеться про притчі, що стосуються самої суті людського буття і спонукають до внутрішніх перемін, що людина вчинить опір і не захоче рухатись у потрібному напрямку.
Так ми знову дійшли до Господніх слів про споглядання і небачення, про слухання і нерозуміння. Адже Ісус хоче нам повідомити не якісь абстрактні знання, які нас у душі не стосуватимуться. Він веде нас до таїнства Бога – до того світла, яке наші очі не можуть витримати і якого ми через те уникаємо. Щоб воно стало для нас доступним, Він показує прозорість божественного світла у речах цього світу та справах нашого повсякдення. Він хоче нам через буденне показати істинну підставу всіх речей і у такий спосіб справжній напрям, яким ми повинні щодня торувати шлях, щоб іти вперед. Він показує нам Бога, – не абстрактного, а діяльного, – що входить у наше життя і хоче узяти нас за руку. Він через буденне показує нам, ким ми є і, відповідно, як нам слід чинити. Він відкриває нам непросту істину, яка не тільки і не стільки збагачує нас новими знаннями, а цілком змінює наше життя. Ця істина дарує нам знання: Бог іде тобі назустріч. Але воно й ставить вимогу: вір і дай себе вести вірі. Тому можливість відмови надзвичайно актуальна: притчі бракує потрібної очевидності.
Можлива тисяча розумних заперечень – не лише за часів Ісуса, а в усі часи, і сьогодні, мабуть, більш ніж коли-небудь. Тому що ми створили таке поняття реальності, що виключає її прозорість щодо Бога. Дійсним вважається тільки таке, що можна експериментально перевірити. Над Богом експерименту здійснити не можна. Саме це Він закинув пустельному поколінню: «Спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене [змушували Мене до участі в експерименті], хоча й бачили Моє діло» (Пс. 95:9). Бога неможливо побачити – каже сучасне поняття реальності. І тому справді неможливо прийняти вимогу, яку Він нам ставить; вірити Йому як Богові і відповідно жити видається зовсім неприйнятним. За цієї ситуації притчі справді ведуть до небачення і нерозуміння, до «затвердіння сердець».
Але у такий спосіб притчі є, зрештою, вираженням прихованості Бога в цьому світі і того, що пізнання Бога завжди є викликом для людини – що це пізнання є невіддільним від самого життя; це пізнання неможливе без «навернення». Бо у світі, позначеному печаттю гріха, центр тяжіння, вісь гравітації нашого життя держиться виключно на «я» і безособовому «вони», на двох складових, які треба замінити, змістивши центр тяжіння до нової любові, здатної створити для нас інше гравітаційне поле, щоб ми змогли почати нове життя. У цьому значенні пізнання Бога неможливе без дару зримої Його любові; але й всякий дар дається для того, щоб бути прийнятим. І в цьому значенні притчі виражають саму суть послання Ісуса, вбираючи в себе і тайну Хреста.
