Притча про двох братів (блудного і того, що залишився вдома) та милосердного батька (Лк. 15:11-32)
Ця, мабуть, найгарніша притча Ісуса відома під назвою «Притча про блудного сина»; справді, постать і блудного сина змальована так вражаюче, а його доля як у доброму, так і у злому, так зворушує, що її можна вважати істинним центром тексту. Але притча має три дійові особи. Йоахим Єреміас та інші запропонували називати її краще «Притчею про милосердного батька» – він, мовляв, є справжнім центром притчі.
На противагу цьому П’єр Ґрело вказав на важливість постаті другого брата, тож вважає, – справедливо як на мене, – що найвлучніше було б її називати «Притчею про двох братів». Це випливає насамперед уже з ситуації, на яку притча відповідає. У Лк. 15:1-2 вона зображена так: «Усі митарі й грішники приходили до Нього, щоб Його почути. А фарисеї з книжниками нарікали: ‘Цей грішників приймає і їсть разом з ними’». Ми стикаємося тут із двома групами, двома «братами»: митарі і грішники; фарисеї і книжники. Ісус відповідає на це трьома притчами: притчею про 99 овець, що залишилися вдома, й загублену вівцю; про загублену драхму; і нарешті Він починає знову й каже: «В одного чоловіка було два сини» (Лк. 15:11). Мова йде про обох.
Отак Господь підхоплює дуже давню традицію: теми про двох братів пронизує весь Старий Завіт; починаючи від Каїна й Авеля, через Ізмаїла й Ісаака, до Ісава і Якова, та відображається ще раз у ставленні одинадцяти синів Якова до Йосифа. В історії вибору між двома братами панує дивна діалектика, що в Старому Завіті залишається немов нерозв’язаним питанням. Ісус торкнувся цієї тематики в нову пору дії Бога в історії та задав їй нового напряму. У Матея є текст про двох братів, споріднений з цією притчею: один заявляє про бажання чинити волю свого батька, але її не сповняє; другий волю батька відкидає, але потім кається і виконує йому доручене (Мт. 21:28-32). Тут теж ідеться про стосунки між грішниками і фарисеями; врешті-решт текст теж є закликом до нового прийняття волі Бога.
Але спробуймо все ж, крок за кроком, розглянути притчу. Тут насамперед з’являється постать блудного сина, але вже на самому початку ми стаємо свідками і великодушності батька. Він задовольняє прохання молодшого сина отримати його частину маєтку і розподіляє спадщину. Він дає свободу. Він може собі уявити, що чинитиме молодший син, але дозволяє йому йти своєю дорогою.
Син іде «в далекий край». Отці Церкви вбачали тут насамперед внутрішнє віддалення від світу Отця – світу Бога, внутрішній розрив стосунків, віддалення від власного дому та втрату безпосереднього зв’язку. Син розтринькав свою спадщину. Він хоче просто насолоджуватися. Він хоче вичерпати життя аж до краю, мати «життя в повноті», як він гадає. Він не хоче більше підкорятися жодній заповіді, жодному авторитету: він шукає радикальної свободи; він хоче жити лише сам, не підпорядкований ніякій іншій вимозі. Він насолоджується життям; почуває себе цілком автономно.
Невже так важко побачити в цьому якраз дух новітнього бунту проти Бога та Божого закону? Відхід від усього основоположного та прагнення безмежної свободи? Грецьке слово, що в притчі означає прогайноване майно, мовою грецької філософії означає «суть». Блудний розтрачує «свою суть», самого себе.
І на кінець все зужите. Той, що колись був цілком вільним, тепер стає справжнім рабом – пастухом свиней, що радий би їсти свинячий корм. Людина, що вважає свободу радикальним свавіллям вибору власної дороги, живе оманою, бо за своєю суттю вона належить спільноті, її свобода є поділеною; сама її суть містить у собі напрям і норму, тож свобода означає внутрішню єдність людини. Отак фальшива автономія веде до рабства: історія тим часом чітко це нам довела. Для юдеїв свиня є нечистою твариною; отже, слуга свиней є виявом найбільшого відчуження і зубожіння людини. Цілковито вільний став нещасним рабом.
Тут відбувається «навернення». Блудний зрозумів, що чинив неправильно. Що він вдома був вільним, і що слуги його батька мають більше свободи, ніж він, який вважав себе цілковито вільним. Він «опам’ятався», – каже Євангеліє (Лк. 15:17), знову пригадуючи нам філософські думки Отців про далекий край: живучи далеко від дому, від свого походження, ця людина віддалилася і від себе самої. Вона жила далеко від правди свого буття.
Його повернення, його «навернення» полягає в тому, що він це визнає, розуміє себе відчуженим, який справді відійшов «на чужину», а тепер повертається до себе самого. А в собі самому він знаходить дороговказ до батька, до справжньої свободи «сина». Слова, які він підготував собі на час свого повернення додому, дають нам пізнати дистанцію його внутрішньої мандрівки, яку він тепер здійснює. Вона є мандрівкою істоти, що тепер знову – через усі пустелі – вирушає в дорогу «додому», до себе самого і до батька. Він подорожує до істини своєї екзистенції, і тому – «додому». Цим «екзистенційним» тлумаченням повернення додому Отці нам водночас пояснюють, чим є «навернення», які болі і внутрішні очищення воно охоплює. Отож вони правильно зрозуміли суть притчі та допомагають нам пізнати її актуальність.
Батько «бачить сина здалека» і виходить йому назустріч. Він слухає визнання сина і бачить у ньому пройдений ним внутрішній шлях, бачить, що він віднайшов шлях до справжньої свободи. Тому він не дає навіть йому договорити, обіймає його, цілує і наказує організувати велику радісну учту. Радість панує, тому що син, що «був мертвим», покинувши дім, ожив, воскрес; тому що він був заблуканим і «знайшовся» (Лк. 15:32).
Отці Церкви вклали у тлумачення цієї сцени всю свою любов. Блудний син став для них образом людини загалом, «Адамом», яким є всі ми – тим Адамом, якому тепер виходить назустріч Бог і якого Він знову приймає до Свого дому. У притчі батько наказує слугам мерщій принести «найкращий одяг». Для Отців цей «найкращий одяг» є вказівкою на втрачений одяг благодаті, в який людина була вдягнута на початку і який вона втратила в гріху. Тепер цей «найкращий одяг» – одяг сина – знову йому дарується. У святі, що тепер влаштовується, ми вбачаємо образ свята віри, святкову Євхаристію, в якій передчувається вічна святкова трапеза. Дослівно, згідно з грецьким текстом, перший брат після свого повернення додому чує «музику і спів» – знову для Отців Церкви образ симфонії віри, що чинить християнство радістю і святом.
Але головна суть притчі, звісно, полягає не в цих деталях; найголовніше тепер – це постать батька. Чи він зрозумів? Чи батько може, має право так чинити? П’єр Ґрело звернув увагу на те, що Ісус тут використовує цілковито старозавітну основу: прообраз цього бачення Бога, Батька, знаходиться в Ос. 11:1-9. Тут спочатку йдеться про обрання Ізраїля та зраду ним своєї присяги: «Що більше Я їх кликав, то більш вони відходили від Мене. Вони ваалам жертви приносили, кадили перед різьбленими бовванами» (Ос. 11:2). Але Бог бачить, який цей народ розбитий, як лютує меч у його містах (Ос. 11:6). І ось із Ним стається те саме, що зображено в нашій притчі: «І як Мені тебе лишити, Ефраїме? Як Мені видати тебе на поталу, Ізраїлю? … Серце Моє в Мені обернулось, зворушився весь жаль Мій. Не виконаю палаючого гніву Мого, не буду нищити більш Ефраїма, бо Я – Бог, не людина; Святий посеред тебе…» (Ос. 11:8-9). Через те, що Бог є Богом, Святим, Він чинить так, як не під силу вчинити жодній людині. У Бога є серце, і це серце, так би мовити, повстає проти Нього самого: тут ми в пророка, як у Євангелії, знову натрапляємо на слово «жаль», що виражається образом материнського лона. Боже серце перетворює гнів і обертає покарання на прощення.
Тепер для християнина постає запитання: де тут місце для Ісуса Христа? У притчі являється лише Батько. У ній бракує христології? Августин спробував додати христологію в тому місці, де говориться, що батько обійняв сина (Лк. 15:20). «Рука Отця – це Син», – каже він. І при цьому він міг би послатися на Іринея, який Сина і Духа називав двома руками Отця. «Рука Отця – це Син»: коли Він цю руку кладе на наше плече як «Своє солодке ярмо», то йдеться зовсім не про тягар, який Він на нас накладає, а про жест люб’язного прийняття. «Ярмо» цієї руки є не тягарем, який ми мусимо носити, а даром любові, що є нашою основою і нас самих чинить синами. Це дужо гарне тлумачення, але все ж «алегорія», яка очевидно виходить поза межі буквального розуміння тексту.
П’єр Ґрело знайшов тлумачення, що відповідає тексту і веде ще глибше. Він звертає увагу на те, що Ісус цією притчею, як і попередніми, Свою власну доброту стосовно грішників, Своє прийняття їх аргументує поведінкою Отця в притчі. Так Ісус «Своєю поведінкою Сам стає об’явленням Того, Кого Він називав Своїм Отцем». Тому погляд на історичний контекст притчі сам собою приводить до виявлення «імпліцитної[1] христології». «Його страждання і Воскресіння ще більше посилюють цей аспект: як Бог показав Свою милосердну любов до грішників? Тим, що ‘Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками’ (Рим. 5:8)». «Ісус зовсім не може увійти в рамки розповіді притчі, тому що Він живе, ототожнюючи Себе з Небесним Отцем, Його поведінка пов’язана з поведінкою Отця. Воскреслий Христос залишається сьогодні, в цю мить, у тій самій ситуації, що й Ісус із Назарету під час Свого земного служіння» (цит. вид., с. 228-229). Справді, Ісус аргументує в цій притчі Свою поведінку тим, що зводить її до поведінки Отця, ототожнюється з нею: так саме через особу Отця Христос постає в центрі притчі як конкретне здійснення діяння Отця.
Тепер на сцену виходить старший брат. Він повертається додому з праці в полі, чує святкування вдома, дізнається про причину і вибухає гнівом. Він просто не може вважати справедливим, що цьому неробі, який усе своє майно – майно батька – розтринькав із повіями, тепер без випробовування, без тривалого каяття негайно дарується урочисте святкування. Це суперечить його поняттю справедливості: життя в праці, яке він провів, виглядає неважливим у порівнянні з брудним минулим іншого. У ньому здіймається почуття гіркоти: «Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї», – каже він батькові, – «і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб із друзями моїми повеселитись» (Лк. 15:29). Батько виходить назустріч і йому, і тепер звертається до нього. Старшому братові нічого невідомо про внутрішні перетворення й блукання іншого, про дорогу в чужину, про його сходження на дно і нове віднайдення себе. Він бачить лише несправедливість. І тут, мабуть, виявляється, що й він потайки мріяв про безмежну свободу, що він у душі згірк у своїй слухняності та не знає благодаті від перебування вдома, справжньої свободи, якою він володіє, будучи сином. «Ти завжди при мені, дитино», – каже йому батько, – «і все моє – твоє» (Лк. 15:31). Так він йому пояснює велич буття дитиною. Це ті самі слова, якими Ісус описує в архієрейській молитві Свої стосунки з Отцем: «Все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє» (Йо. 17:10).
Тут притча обривається; вона не каже нам нічого про реакцію старшого брата. Та цього й не могло бути, бо в цьому місці притча переходить безпосередньо в дійсність: цими словами батька Ісус промовляє до сердець фарисеїв і книжників, що нарікають, обурюючись добротою Ісуса до грішників (Лк. 15:2). Тепер стає у всій повноті зрозуміло, що Ісус Свою доброту до грішників ототожнює з добротою батька в притчі, і що всі слова, які вкладені в уста батькові, Він Сам говорить благочестивим. Притча розповідає не про якісь далекі справи, а про те, що відбувається тут і тепер через Нього. Вона домагається серця Його супротивників. Він їх просить увійти і радіти разом цієї миті повернення та примирення. Ці слова залишаються в Євангелії як прохальне запрошення. Павло підхоплює його, кажучи: «Ми вас благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (2 Кор. 5:20).
Ця притча дуже реалістично пов’язана з тим історичним моментом, коли Христос її розповів; але водночас вона сягає понад історичну мить, тому що прохання-домагання Бога продовжує звучати й далі. Але до кого воно тепер спрямоване? Переважна більшість Отців Церкви пов’язували тему двох братів зі співіснуванням юдеїв та поган. У порочному синові, що віддалився від Бога і від себе самого, їм було не важко розпізнати світ поганства, якому тепер Ісус відкрив двері до Божої спільноти благодаті і для якого Він тепер влаштовує свято Своєї любові. Не було й важко у синові, що залишився вдома, розпізнати народ Ізраїля, який справедливо міг про себе сказати: «Ось стільки років служу Тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді Твоєї» (німецький переклад дещо це послаблює: «ніколи не порушував Твоєї волі»). Саме у вірності Торі виявляється вірність Ізраїля, а також його образ Бога.
Це трактування, що стосується юдеїв, не є безпідставним тільки тоді, коли залишити його таким, яким ми його знайшли в тексті: відкритим звертанням Бога до Ізраїля, що цілковито перебуває в Божих руках. Мабуть, ми звернемо увагу й на те, що батько з притчі не лише не заперечує вірності старшого брата, а й виразно підтверджує його синівство: «Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє». Хибним це тлумачення буде тоді, коли з нього виводити засудження юдеїв, про яке в тексті не йдеться.
Якщо тлумачення притчі про двох братів як розповіді про Ізраїль та поган можна вважати одним виміром тексту, то все-таки залишаються ще й інші виміри. Адже в Ісуса мова про старшого брата стосується не просто Ізраїля (грішники, що приходили до Нього, теж були юдеями), а специфічної небезпеки для благочестивих, для тих, які, за висловом Ґрело, є перед Богом «en règle», чисті (цит. вид, с. 229). При цьому Ґрело виділяє одну фразу в мові старшого сина: «Ніколи я не переступив ні однієї заповіді Твоєї». Бог є для них насамперед законом; вони вважають свої стосунки з Богом юридичними, і тут вони перед Ним чисті. Але Бог є більшим; вони мусять навернутися від Бога закону до більшого Бога, Бога любові. Тоді вони не відмовляться від свого послуху, але він виходитиме з глибших джерел, тож стане більшим, відкритішим і чистішим, а насамперед смиреннішим.
Додамо, як ще одну точку зору, те, що пролунало вже раніше: у гіркоті стосовно доброти Божої зауважується внутрішня гіркота виявленого послуху, що показує його межі: у своєму серці, мабуть, також охоче вибралися б у дорогу до великої свободи. Існує прихована заздрість до того, що може собі дозволити інший. Вони не здійснили мандрівки, яка привела молодшого до очищення та пізнання того, що таке свобода, що означає бути сином. Власне кажучи, вони сприймають свою свободу як рабство і не доросли до справжнього синівства. Їм також ще потрібно пройти шлях; вони можуть його знайти, коли просто визнають правоту Бога, сприймуть Його свято за своє. Так притчею Отець через Христа звертається до нас, що залишилися вдома, щоб і ми по-справжньому навернулися та раділи своєю вірою.
[1] Імпліцитний – неявний, схований, такий, що (на відміну від експліцитного) може бути виявлений тільки через свої зв’язки з іншими об’єктами чи процесами.
