Притча про багатого марнотратника і вбогого Лазаря (Лк. 16:19-31)
У цій історії перед нами знову постають дві протилежні особистості: багатий, що розкошує у своєму достатку, і вбогий, якому не перепадає навіть крихт, які кидають під стіл багаті – за тодішнім звичаєм, шматки хліба, якими вони очищали свої руки, а потім викидали. Деякі Отці Церкви й цю притчу підпорядкували схемі двох братів та застосували її до взаємин між Ізраїлем (багатий) та Церквою (вбогий Лазар), не взявши до уваги іншу типологію, про яку тут ідеться. Це виявляється вже в різних варіантах закінчення. Коли тексти про двох братів залишаються відкритими, закінчуються як запитання і запрошення, тут уже описано категоричний кінець як одного, так і другого.
Тлом, що відкриває нам розуміння цієї розповіді, слід вважати низку псалмів, у яких перед Богом піднімається скарга вбогого, що живе з вірою в Нього та дотримується Його заповідей, але зазнає самого лише нещастя, тоді як безсоромники, що зневажають Бога, постійно втішаються успіхами та насолоджуються всім земним щастям. Лазар належить до вбогих, голос яких ми чуємо, наприклад, у псалмі 44: «Учинив єси нас поговором між людьми, народи над нами хитають головою… Через Тебе нас убивають повсякчасно і за овець, що на заріз, нас вважають» (стихи 15 – 23; пор. Рим. 8:36). Давня народна ізраїльська мудрість вважала, що Бог обов’язково винагороджує праведника та карає грішника, отже, гріхові відповідає недоля, а праведності – щастя. Не пізніше, ніж у період поневолення, ця думка зазнала кризи переосмислення. Не лише весь ізраїльський народ страждав більше за навколишні народи, які його виганяли з рідної землі та пригноблювали, – і в приватній сфері дедалі більше виявлялося, що цинізм вигідний, і що праведник у цьому світі стає страждаючим. У псалмах та згодом у поетичних книгах ми бачимо зусилля розв’язати цю суперечність, нову спробу стати «мудрим» – правильно зрозуміти життя, наново віднайти та збагнути Бога, на перший погляд несправедливого чи взагалі відсутнього.
Один із найбільш вражаючих текстів, у яких ці зусилля виявляються, псалом 73, з певного огляду можна вважати духовним тлом притчі, яку ми розглядаємо. Тут ми бачимо перед собою багатого марнотратника, на якого нарікає жебрак – Лазар: «Я заздрив несправедливим, дивившись на щасливу долю грішних. Вони бо мук не знають, ціле й гладке в них тіло. Вони не знають людських злиднів… Тому й гордість у них, немов нашийник… Від жиру очі їхні наверх вилазять… Уста свої спрямовують проти неба… Тому обертається до них народ і ковтає їхні слова одним махом. Вони кажуть: ‘Як Бог це зауважить? Як може це знати Всевишній?’» (Пс. 73:3-11).
Страждаючому праведнику, що все це бачить, загрожує небезпека похитнутися в своїй вірі. Чи Бог і справді не бачить? Не чує? Його не турбує доля людей? «Чи ж я даремне беріг чистим моє серце..? Увесь день зносив побої, і докори – щоранку? Серце моє затверділо» (Пс. 73:13 і далі). Перелом настає, коли страждаючий праведник споглядає у храмі на Бога; тоді він поглиблює своє розуміння. Тепер він бачить, що позірна мудрість успішних циніків при світлі виявляється неуцтвом: цей вид мудрості означає «бути дурним і неуком, немов тварина» (Пс. 73:22). Вони залишаються в перспективі тварин і втратили перспективу людини, що сягає понад матеріальне: до Бога і вічного життя.
Тут нам може впасти у вічі ще один псалом, в якому переслідуваний наприкінці каже: «Наповни спокійно тіло їхнє благами; ними наситяться й їхні діти… Я ж хочу в своїй праведності Твоє лице побачити; і, проснувшись, насититися Твоїм видом» (Пс. 17:14-15). Тут протистоїть насичення двоякого роду: насичення матеріальними благами і насичення спогляданням «Твого виду» – насичення серця зустріччю з безмежною любов’ю. «Проснувшись» – це в глибині вказує на пробудження в новому, вічному житті; але говорить і при глибше «пробудження» вже в цьому світі: пробудження для правди, що дарує людині вже тепер нове насичення.
Про це пробудження в молитві мовить псалом 73. Бо ось молільник бачить, що щастя циніків, якому так заздрили – лише «неначе сон, коли хтось пробудився, чий образ забувають після того, як встануть» (Пс. 73:20). І тепер молільник пізнає справжнє щастя: «А я завжди залишаюся з Тобою, Ти тримаєш мене за правицю… Кого, крім Тебе, маю я на небі? І коли я з Тобою, нічого на землі не хочу… Мені щастя – близько Бога бути…» (Пс. 73:23,25,28). Це не розрада потойбічним життям, а пробудження для справжньої людської величі, якій, звичайно, притаманне і покликання до вічного життя.
Тільки на перший погляд ми отак віддалилися від притчі. Насправді Господь хоче цією історією увести нас саме в процес «пробудження», який виразився у псалмах. Йдеться не про примітивне, породжене заздрістю, прокляття багатства та багатих. У псалмах, які ми щойно розглянули, всяка заздрість подолана: молільник якраз бачить, що заздрість до такого багатства є немудрою, тому що він пізнав справжнє добро. Після розп’яття Ісуса ми стикаємося з двома заможними чоловіками – Никодимом та Йосифом Ариматейським, які знайшли Господа і є «пробудженими». Господь хоче вести нас від мудрування до справжньої мудрості, вчить пізнати справжнє благо. Так, ми, мабуть, маємо право, навіть якщо в тексті цього немає, на основі псалмів сказати, що багатий марнотратник і в цьому світі вже був людиною порожнього серця, який у своєму розкошуванні хотів лише заповнити свою внутрішню порожнечу: в потойбічному житті виявляється лише істина, що присутня вже в цьому земному житті. Звичайно, ця притча, пробуджуючи нас, водночас є закликом до любові та до відповідальності, яку ми тепер маємо уділити нашим бідним братам, як у великому масштабі світового суспільства, так і в малому – наших буднів.
Далі в притчі йдеться про інший світ, куди відправились після смерті багач і Лазар; розповідаючи про це, Ісус наслідує систему уявлень, яка домінувала в юдаїзмі тих часів. Ось чому цю частину тексту не слід розуміти надто вузько: Ісус використовує відомі усталені образи і не претендує на те, щоби представити їх як Своє власне вчення про потойбічний світ. Однак, суть образів Він схвалює цілком однозначно. Тому все ж має значення, що Ісус підхоплює тут уявлення про проміжний стан між смертю і Воскресінням, які тим часом стали загальновизнаними в юдейській вірі. Багатий знаходиться в аду як тимчасовому місці, а не в «геєнні» (пеклі), що є назвою остаточного стану (Єреміас, цит. вид., с. 152). Про «Воскресіння у смерті» Ісус не говорить. Але цією притчею, як було уже сказано, Господь не хоче дати нам якогось вчення. Як переконливо показав Єреміас, у другій кульмінації притчі радше йдеться про домагання знаку.
Багатий чоловік каже з аду до Авраама те, що кажуть чи хотіли б сказати Богові дуже багато людей як тоді, так і сьогодні: «Якщо Ти вже так хочеш, щоб ми Тобі вірили і влаштовували своє життя згідно з біблійним словом Об’явлення, то Ти мусиш стати яснішим. Пошли нам когось із того світу, хто нам може сказати, що це справді так». Проблема вимагання знаку, вимагання більшої очевидності Об’явлення пронизує все Євангеліє. Відповідь Авраама, як і відповідь Ісуса на домагання Його сучасниками знаку, є чіткою: хто не вірить словам Писання, той не повірить і тому, хто прийде з того світу. Найвищі істини неможливо втиснути в ті самі емпіричні[1] очевидності, які притаманні якраз лише матеріальному.
Авраам не може послати Лазаря в батьківський дім багатого чоловіка. І тут ми зауважуємо ось що. Ми згадуємо воскресіння Лазаря з Витанії, про яке розповідає Євангеліє за Йоаном. Що відбувається? «Увірували в Нього численні юдеї», – розповідає нам євангеліст. Вони йдуть до фарисеїв і розповідають їм про те, що сталося, через що збирається на нараду Синедріон. Там справу бачать з політичного погляду: народний рух, що таким чином виникає, міг би підбурити римлян і призвести до загрозливої ситуації. Тому постановляють убити Ісуса: диво веде не до віри, а до жорстокості сердець (Йо. 11:45-53).
Але наші думки підуть іще далі. Чи не пізнаємо ми в особі Лазаря, що, вкритий ранами, що лежить перед дверима багатого чоловіка, таїнство Ісуса, Який «страждав поза містом» (Євр. 13:12) і оголений, розп’ятий на хресті, був виставлений напоталу глузуванню і зневазі натовпу, зі Своїм тілом «повним крові й ран»? – «А я – черв’як, не людина; посміховище людям, презирство народу» (Пс. 22:7).
Цей справжній Лазар воскрес – Він прийшов, щоб це нам сказати. Якщо отак в історії про Лазаря бачити відповідь Ісуса на вимогу Його поколінням знаку, то це виявиться співзвучним центральній відповіді, яку Ісус дав на цю вимогу. У Матея вона звучить так: «Лукаве поріддя і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі» (Мт. 12:39-40). У Луки читаємо: «Рід цей – рід лукавий; він шукає знаку, але знаку йому не дасться, окрім знаку Йони, бо як Йона був знаком для ніневитян, так і Син Чоловічий буде знаком для цього роду» (Лк. 11:29-30).
Зайвим буде тут аналізувати різницю між цими двома варіантами. Зрозуміло одне: знаком Бога для людини є Син Людський, сам Ісус. І Він найглибше виявляє це у Своєму таїнстві Пасхи, таїнстві смерті й Воскресіння. Він сам є «знаком Йони». Він, Розп’ятий і Воскреслий, є справжнім Лазарем: вірити Йому і наслідувати Його, цей великий знак Бога, запрошує нас притча, що перевищує рівень притчі. Вона говорить про дійсність, про вирішальну дійсність історії загалом.
[1] Емперичні – отримані шляхом експерименту, на практиці, засновані на досвіді, спостереженні.
