До завдання «виганяти нечистих духів» Матей ще додає місію зцілення: дванадцятеро послані «лікувати всяку хворобу й усяку неміч» (Мт. 10:1). Зцілювання є суттєвим виміром апостольської місії, християнської віри загалом. Ойген Бізер характеризує християнство просто-таки як «терапевтичну релігію» – релігію зцілювання. Якщо намагатися збагнути це з належною глибиною, то побачимо, що тут виражений весь зміст «порятунку». Повноваження виганяти бісів та визволяти світ від їхньої темної загрози задля присутності одного і справжнього Бога – породжує водночас і те магічне розуміння зцілення, коли саме цими таємничими силами намагаються послужитися. Магічне зцілення завжди пов’язане і з мистецтвом скеровувати зло до іншої особи та застосовувати «бісів» проти неї. Панування Боже, Царство Боже саме означає позбавлення влади цих сил завдяки входженню Бога, Бога доброго, самого Добра. Сила зцілення посланців Ісуса Христа протиставляється магічному хаосу; вона виганяє бісів зі світу і в галузі медицини. У чудесах зцілення Господа і апостолів виявляється доброзичлива влада Бога над світом. За своєю суттю вони є «знаками», що вказують на Самого Бога та хочуть спонукати людину до Бога прямувати. Лише єднання з Ним може бути справжнім процесом зцілення людини.
Отже, чудеса зцілення Самим Ісусом і Його апостолами є другорядним елементом у цілісності Його діяльності; у ній ідеться про глибше, а саме про «Царство Боже» – про те, щоб Бог став Володарем у нас і в світі. Як екзорцизм проганяє страх перед демонами, і світ, що походить із розуму Бога, передає розуму людини, так і зцілення Божою владою є водночас закликом вірити в Бога і вживати сили розуму для служіння зціленню. При цьому завжди мається на увазі широко відкритий розум, що сприймає Бога і тому усвідомлює й людину як єдність тіла й душі. Хто справді хоче зцілити людину, той має бачити її в її цілісності та знати, що її повним зціленням може бути лише любов Бога.
Повернемося знову до уривка з Євангелія від Марка. Після завдання місії Дванадцятеро згадуються за своїми іменами. Ми вже побачили, що це вказує на пророчий вимір їхньої місії. Бог знає нас на ім’я, Він кличе нас на ім’я. Тут не може йтися про те, щоб окремі фігури спільноти Дванадцятьох змальовувати тепер на основі Біблії і традиції. Для нас набагато важливіший склад цієї спільноти, яка була дуже неоднорідною.
Двоє з гурту походять з партії зилотів: Симон, якого Лука (Лк. 6:15) називає «Зилотом», а Матей і Марко – «Кананієм» (Мт. 10:4; Мр. 3:18), проте за результатами останніх досліджень, це означає одне й те ж; і Юда, хоча слово «Іскаріот» і може просто означати «людина з Каріоту», але може характеризувати його як сикарія[1] – радикальнішого зилота. «Завзяття (ζηλος) задля Закону», що дало цьому рухові його назву, вбачало свої ідеали у великих «ревнителях» ізраїльської історії, починаючи від Пінхаса, що перед усією громадою вбив ізраїльтянина, який покланявся ідолу (Чис. 25:6-13), включно з Іллею, що наказав убити на горі Кармель жерців Ваала (1 Цар. 18), аж до Маттатії, засновника роду Маккавеїв[2], який убивством одного конформіста, що згідно з наказом еллінського царя Антіоха прилюдно хотів жертвувати ідолам, розпочав повстання проти намагання цим царем викорінити віру Ізраїля (1 Мак. 2:17-28). Зилоти вважали цей історичний ланцюжок великих «ревнителів» зобов’язуючою спадщиною, яку слід продовжити тепер проти римської окупаційної влади.
По той бік спільноти Дванадцятьох ми знаходимо Леві-Матея, який, будучи збирачем мита, митником, тісно співпрацював із пануючою владою, і якого, з огляду на його становище, слід було класифікувати як прилюдного грішника. Головне ядро Дванадцятьох становлять рибалки з Генезаретського озера: Симон, якого Господь назвав Кифою – Петром, Скелею – очевидно, був керівником цілої «артілі» рибалок (пор. Лк. 5:10), в якій він працював разом зі своїм старшим братом Андрієм та Заведеями[3], Йоаном та Яковом, яких Ісус назвав «Воанергес» – Синами грому: це ім’я деякі дослідники теж прагнули трактувати як їхню близькість до руху зилотів, але, мабуть, хибно. Цим Господь наголошує на їхньому бурхливому темпераменті, що можна побачити і в Євангелії за Йоаном. Двоє, Филип і Андрій, мають грецькі імена; до них у день в’їзду Ісуса в Єрусалим звернулися грекомовні гості свята Пасхи з проханням порозмовляти з Ісусом (Йо. 12:21 і далі).
Можемо припустити, що всі Дванадцятеро були віруючими і сумлінними юдеями, що очікували спасіння Ізраїля. Але, за своїми поглядами, за способом мислення про конкретні шляхи спасіння, – це були цілком різні люди. Тому можна собі уявити, як важко було їх поволі вводити в таїнственний новий шлях Ісуса, яку напруженість слід було при цьому витримати – скільки очищень, наприклад, мало зазнати завзяття зилотів, щоб нарешті поєднатися з «завзяттям» Ісуса, про яке нам розповідає Євангеліє за Йоаном (Йо. 2:17): Його завзяття повністю виявляється на Хресті. Саме в цьому широкому діапазоні походжень, темпераментів і поглядів Дванадцятеро втілюють Церкву всіх часів і тягар її завдання – очистити цих людей і поєднати їх завзяттям Ісуса Христа.
Тільки Лука розповідає нам про те, що Ісус створив другу групу учнів, яка складалася з 70 (чи 72) осіб, та послав їх із завданням, подібним до завдання Дванадцятьох (Лк. 10:1-12). Як число дванадцять, так і 70 (чи 72; рукописи наводять різні дані), є числом символічним. На основі Книг Второзаконня (Втор. 32:8) і Виходу (Вих. 1:5) можна зробити висновок про те, що число 70 вважалося числом народів світу: згідно з Вих. 1:5, з Яковом до Єгипту прибуло саме 70 осіб; всі вони «народились від Якова». Нове, повсюдно прийняте прочитання Втор. 32:8 каже: «Коли Всевишній… розділяв народи, то встановив народам межі, за числом синів Ізраїля» – це пов’язують із числом 70-ма членами дому Якова при еміграції до Єгипту. Поряд із дванадцятьма синами, що формують Ізраїль, сімдесят становлять собою цілий світ, теж перебуваючи у зв’язку з Яковом – Ізраїлем.
Це передання перегукується з легендою, записаною в так званому Листі Аристея, згідно з якою в III ст. до Р. X. за особливим натхненням Святого Духа 70 учених (чи 72, по шість представників дванадцяти племен Ізраїля) створили грецький переклад Старого Завіту. Згідно з легендою, цей твір означає відкриття ізраїльської віри народам усього світу.
Справді, Септуагінта наприкінці античного періоду відіграла вирішальну роль у наверненні багатьох людей, що перебували у пошуках, до Бога Ізраїля. Міфи давньої епохи втратили свою вірогідність; філософського монотеїзму не вистачало, щоб привести людей до живого зв’язку з Богом. Так, у монотеїзмі Ізраїля, не вигаданого філософами, а дарованого протягом історії віри, багато освічених людей знайшли тепер новий доступ до Бога. У численних містах утворювалися гуртки «тих, що почитають Бога», благочестивих «язичників», які ані не могли, ані не хотіли ставати повністю юдеями, але брали участь у релігійних відправах синагоги у такий спосіб сприймали віру Ізраїля. У цьому колі первісна християнська проповідь знайшла свою першу опору та зазнала поширення: тепер ці люди могли цілковито належати Богові Ізраїля, тому що тепер цей Бог через Ісуса – як проповідував Павло – справді став Богом усіх людей; тепер, завдяки вірі в Ісуса як Божого Сина, вони могли в усій повноті належати до народу Божого. Коли Лука, поряд із мовою про спільноту Дванадцятьох, говорить про групу з сімдесятьох осіб, то значення цього зрозуміле: воно окреслює універсальний характер Євангелія, призначеного всім народам Землі.
Тут доречно згадати ще одну особливу розповідь євангеліста Луки. У главі 8, стихах 1-3 він розповідає нам, що Ісуса, Який, проповідуючи, подорожував із Дванадцятьма, супроводжували і жінки. Він називає три імені і додає: «…Та багато інших, що їм допомагали зі своїх маєтків» (Лк. 8:3). Різниця між учнівством Дванадцятьох і учнівством жінок очевидна; їхні завдання зовсім різні. Але Лука все ж увиразнює те, що по-різному з’являється і в інших Євангеліях, що «багато» жінок належали до тісної спільноти віруючих і що їхній супровід Ісуса у вірі був дуже важливий для її збудування, як особливо чітко виявилося потім під Хрестом і під час Воскресіння.
Мабуть, тут доцільно взагалі звернути увагу на певні особливості євангеліста Луки: він був особливо відкритим і на роль жінок, був також і євангелістом убогих; у нього зовсім очевидно присутній «пріоритет убогих».
Євангелист Лука виявляє особливе розуміння і стосовно юдеїв; пристрасті, які розбурхалися через початок відокремлення первісної Церкви від синагоги і відобразилися як у Матея, так і в Йоана, у нього відсутні. На мою думку, особливо характерним є його закінчення розповіді про нове вино та старі чи нові бурдюки. У Марка це звучить так: «Ніхто не наливає нового вина у старі бурдюки, бо інакше вино прорве бурдюки, і пропаде вино, а й бурдюки, лише нове вино – у нові бурдюки» (Мр. 2:22); схоже звучить текст і в Матея (Мт. 9:17). Лука передає нам ту саму притчу, але наприкінці ще додає: «І ніхто, що п’є старе вино, нового не захоче, бо каже: ‘Старе ліпше’» (Лк. 5:39) – що, мабуть, усе ж можна трактувати як розуміння тих, хто хоче залишатися при «старому вині».
Нарешті, – продовжуючи тему своєрідного стилю Луки, – ми вже багато разів бачили, що цей євангеліст звертає особливу увагу на молитву Ісуса як на джерело Його проповіді та діяльності: він показує нам, що всі дії та слова Ісуса походять із Його внутрішньої єдності з Отцем, з діалогу між Отцем і Сином. Якщо ми можемо бути переконані, що Святе Письмо «натхненне», дозріло особливим чином під проводом Святого Духа, то можемо бути переконані й у тому, що саме в цих особливих аспектах традиції Луки для нас збережені суттєві риси особистості Ісуса.
[1] Сикарії – (від лат. «sica»: «кинджал»): підгрупа зилотів, що в І ст. боролася проти римської окупації.
[2] Маккавеї – юдейські борці за свободу проти гніту Селевкідів; старозавітні книги Маккавеїв розповідають їхню історію.
[3] Заведеї – сини Заведея, Йоан і Яків Старший, апостоли Ісуса.
