АПОСТОЛИ – Частина 1

Христос посилає учнів на служіння (фрагмент), Дуччо ді Буонінсенья

У всіх розглянутих періодах Ісусової діяльності ми побачили, що з Ісусом нерозривно пов’язана спільнота нової родини, яку Він збирає Своєю проповіддю та Своїми діяннями. Ця спільнота, вже від самих початків, була універсальною: вона базувалась не на родових зв’язках, а на сопричасті з Ісусом, який Сам є живою Торою Бога. Ця спільнота нової родини має свою структуру. Ісус формує внутрішнє ядро – скликає вибраних, що продовжують Його місію та задають цій родині ладу й форми. Так постала спільнота Дванадцятьох. Титул «апостол» у первісному значенні не обмежувався лише цим колом, але потім все більше став пов’язуватися саме з ним: у Луки, який завжди веде мову про дванадцять апостолів, значення цього слова практично збіглося зі значенням особи зі спільноти Дванадцятьох. Тут не доцільно з’ясовувати часто дискутовані питання про розвиток вживання слова «апостол»; ми хочемо просто прислухатися до найважливіших уривків, в яких побачимо утворення найтіснішої спільноти Ісусових учнів.

Головний уривок, який засвідчує це, є в Євангелії за Марком (Мр. 3:13-19). Починається він так: Ісус «вийшов на гору й покликав тих, що їх сам хотів, і вони підійшли до Нього» (стих 13). Попередні події розгорталися біля озера, а тепер Ісус сходить на «гору», що позначає місце Його сопричастя з Богом – місце на височині, над буденною діяльністю. Лука в своїй паралельній розповіді цей аспект посилив ще більше: «Тими днями Він вийшов на гору молитись і провів усю ніч на молитві до Бога. А як настав день, покликав Своїх учнів і вибрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами…» (Лк. 6:12-13).

Покликання учнів відбувається під час молитви; вони немов зачаті в молитві, у стосунках з Отцем. Так покликання дванадцятьох набуває найглибшого богословського значення, що виходить далеко поза межі всього суто функціонального: їхнє покликання походить із діалогу Сина з Отцем і в ньому вкорінене. Звідси слід розуміти й Ісусові слова: «Просіть Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт. 9:38). Робітників на Божих жнивах не можна розшукати так просто, як якийсь працедавець шукає собі людей; їх завжди треба вимолювати в Бога і давати Йому Самому вибирати їх на це служіння. Цей богословський характер підсилюється ще більше, коли уривок з Євангелія за Марком каже: «Він покликав тих, що їх сам хотів». Неможливо самому стати учнем – це привілей вибрання, прийняття рішення Господом, яке своєю чергою вкорінене в єдності Його волі з Отцем.

Далі написано так: «І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому, та щоб їх посилати…» (стих 14). Тут насамперед треба роздумати над висловом «Він призначив дванадцятьох», що звучить для нас не звично. Справді, євангеліст таким чином підхоплює старозавітну термінологію призначення на священство (пор. 1 Цар. 12:31; 13:33), характеризуючи так апостольське служіння як священиче. А те, що вибрані потім називаються окремо на ім’я, пов’язує їх з ізраїльськими пророками, яких Бог кличе по імені, так що апостольське служіння видається сплавом священичої і пророчої місії (Feuillet, цит. вид., с. 178). «Він призначив дванадцятьох»: число дванадцять було символічним числом Ізраїля – числом синів Якова. Вони заснували дванадцять племен Ізраїля, з яких, однак, після вигнання практично залишилося лише плем’я Юди. Так, число дванадцять сягає витоків Ізраїля, але водночас є й алегорією[1] надії: весь Ізраїль буде відновлений, дванадцять племен знову зберуться разом.

Дванадцять – число племен – одночасно є й числом космічним, в якому виражається всеосяжність наново посталого Божого народу. Дванадцятеро патріархів цього всесвітнього народу, на них заснованого. В Одкровенні у візії Нового Єрусалима символіка Дванадцятьох перетворена в осяйний образ (Од. 21:9-14), що допомагає мандруючому Божому народу на основі свого майбутнього зрозуміти сучасність та осяює її надією: минуле, теперішнє і майбутнє взаємно себе пронизують образом Дванадцятьох.

До цього контексту належить і пророцтво, в якому Ісус дає зрозуміти Натанаїлу Свою власну суть: «Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого» (Йо. 1:51).Тут Ісус об’являє Себе Новим Яковом. Сон патріарха, в якому він бачив приставленою до свого узголів’я драбину, яка сягала неба і по якій сходили вгору і вниз ангели Божі – цей сон став дійсністю в Ісусі. Він Сам є «воротами небесними» (Бут. 28:10-22), Він с справжнім Яковом, «Сином Людським», Патріархом остаточного Ізраїля.

Повернемося до нашого уривка з Євангелія за Марком. Ісус призначає дванадцятьох з подвійною метою: «щоб були при Ньому, та щоб їх посилати…». Апостоли повинні бути з Ним, щоб Його пізнати; щоб отримати від Нього ті знання, які годі відкрити «людям», що бачили Його лише ззовні та вважали Його пророком, великою людиною в історії релігії, але не могли сприйняти Його неповторності (пор. Мт. 16:13 і далі). Дванадцятеро мусять бути при Ньому, щоб пізнати Ісуса в Його єдності з Отцем, стаючи таким чином свідками Його таїнства. Вони мусять – як скаже Петро перед вибором Матія – бути присутніми при тому, як «Господь Ісус входив і виходив» з ними (Ді. 1:8,21-22). Вони мусять, так би мовити, перейти від зовнішнього до внутрішнього сопричастя з Ісусом. Але водночас вони мають стати й посланцями Ісуса – власне «апостолами», що несуть Його Благовість у світ – спочатку загубленим вівцям дому Ізраїля, а потім – «аж до краю Землі». Спільне життя і місія, на перший погляд, нібито заперечують одне одного, але є нерозривними. Апостоли мусять вчитися перебувати з Ним так, щоб бути навіть тоді, коли дійдуть з Ним до краю землі. Спільність життя з Ним містить у собі динаміку місії, адже ціле Ісусове буття є місією.

Згідно з цим уривком виникає запитання: «Навіщо вони послані?» – «Щоб їх посилати з проповіддю; і дав їм владу виганяти бісів» (Мр. 3:14-15). Матей зображає зміст місії дещо детальніше: «Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Мт. 10:1). Перше доручення – це проповідь: дарувати людям світло слова, Ісусову Благовість. Апостоли є насамперед євангелістами – як Ісус, вони проповідують Царство Боже, збираючи таким чином людей у нову родину Божу. Але проповідування Божого Царства ніколи не є просто словами, просто повчанням. Воно є подією, як подією, уособленим Божим Словом є й Сам Ісус. Проповідуючи Його, вони ведуть до зустрічі з Ним.

Через те, що світ опанований силами зла, це проповідування є водночас і боротьбою з цими силами. «Наслідування Ісуса Його посланцем означає водночас читання екзорцизмів над світом, заснування нової форми життя в Святому Дусі, що визволяє від одержимості» (Pesch, Markusevangelium І, цит. вид., с. 205). Справді, античний світ, – як показав насамперед Анрі де Любак, – пережив прорив християнської віри як визволення від страху перед демонами, – всевладного, незважаючи на скепсис і просвітництво, – і так відбувається й сьогодні всюди, де християнство скасовує старі племінні релігії та, перетворюючи, переймає їхні позитивні сторони. Цей прорив зі всією своєю силою відчувається в ап. Павла, коли він каже: «Немає іншого Бога, крім одного. Бо хоч і є так звані боги, чи то на небі, чи на землі, – їх бо і справді є чимало, отих богів, та чимало тих панів, – для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми; і один Господь Ісус Христос, через якого усе, і ми через Нього» (1 Кор. 8:4 і далі). У цих словах є визволяюча сила – великий екзорцизм, що очищує світ. Скільки б не ширяло навколо нас у світі «божеств» – лише один є Бог і лише один Володар. Якщо ми Йому належимо, то все інше вже не має влади, воно втрачає блиск божественності.

Тепер світ представлений у своїй раціональності: він походить від вічного Розуму, і лише цей творчий Розум є справжньою силою на світі та в світі. Лише віра в одного Бога визволяє і справді «раціоналізує» світ. Коли вона зникає, світ стає раціональнішим лише на вигляд. Насправді тепер треба визнавати сили випадку, які годі зрозуміти; «теорія хаосу» відсуває убік розуміння раціональної структури світу і ставить людину перед мороком, який вона не здатна розвіяти і який обмежує раціональний бік світу. Чинити «екзорцизми», освітлювати світ з допомогою «ratio», що походить від вічного творчого Розуму та Його цілющої доброти і про неї свідчить – це є постійним, головним завданням посланців Ісуса Христа.

Святий Павло в Посланні до Ефесян описав цей екзорциський характер християнства з іншого боку: «Кріпіться в Господі та в могутності Його сили. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6:10-12). Генріх Шлієр так пояснив цей опис християнської боротьби, такий для нас сьогодні несподіваний або й дивний: «Ворогами є не та чи інша особа, і не я сам, не кров і плоть… Протистояння сягає глибше. Воно відбувається проти безлічі невтомно нападаючих супротивників, яких годі схопити, які не мають власних імен, а лише колективні означення; які наперед перевищують сили людини, а саме завдяки своїм вищим позиціям, своїм позиціям ‘у Небесах’ буття; які переважають силою ще й тому, що їхні позиції непрозорі й неприступні – адже їхніми позиціями є ‘атмосфера’ буття, яку вони самі, згідно зі своїм розумінням, навколо себе розповсюджують; нарешті, всі вони повні важкої, смертельної злості» (цит. вид., с. 291).

Хто не побачить, що так описано й наш світ, в якому християнинові загрожує анонімна атмосфера, те, «що витає в повітрі», що представляє йому віру сміхотворною й безглуздою? І хто не побачить обширу отруєного духовного клімату, що загрожують гідності, ба, незламності людини? Окрема людина і людські спільноти наче безнадійно віддані під вплив таких сил. Християнин знає, що й він власними силами цієї загрози не переможе. Але йому у вірі, у сопричасті з єдиним справжнім Володарем світу дароване «всеозброєння Боже», з яким він – у сопричасті з цілим Тілом Христовим – може вступити в бій з цими силами, знаючи, що Господь подасть нам через віру ковток чистого повітря – подих Творця, подих Святого Духа; і завдяки лиш цьому світ може зцілитися.


[1] Алегорія – (гр.: «говорити інакше»): текст, схожий на притчу, що містить символічний. Алегоричним є такий спосіб тлумачення Святого Письма, який, крім буквального значення, включає в себе богословський глибинний вимір тексту.

Попередній запис

ГОСПОДНЯ МОЛИТВА - Частина 6

Настанова апостолам (фрагмент), Джеймс Тіссо І не введи нас у спокусу (продовження) Книга Йова може посприяти ... Читати далі

Наступний запис

АПОСТОЛИ - Частина 2

Христос посилає учнів на служіння (фрагмент), Дуччо ді Буонінсенья До завдання «виганяти нечистих духів» Матей ще ... Читати далі