І не введи нас у спокусу (продовження)
Книга Йова може посприяти й нашому розрізненню між випробуванням і спокусою. Щоб стати зрілим, щоб справді дедалі більше просуватися від поверхової побожності до глибшої єдності з Божою волею, людині потрібне випробовування. Як виноградний сік мусить перебродити, щоб стати благородним вином, так і людині потрібно багато очищень, перетворень, для неї небезпечних, в яких вона може зірватися, але які все ж є неминучими шляхами до себе самої та до Бога. Любов завжди є процесом очищень, зречень, болісних перетворень нас самих, шляхом дозрівання. Якщо Франц Ксаверій міг сказати Богові в молитві: «Люблю Тебе не тому, що Ти можеш роздавати Небо або пекло, а просто тому, що Ти є Тим, ким є – моїм Царем і моїм Богом», – то до цієї остаточної свободи, звичайно, був необхідний довгий шлях внутрішніх очищень, шлях дозрівань, на якому підстерігала спокуса, небезпека зриву – і все ж шлях необхідний.
Тепер ми можемо вже дещо конкретніше пояснити шосте прохання Господньої молитви. Ним ми кажемо Богові: «Я знаю, що мені потрібні випробовування, щоб моя істота стала чистою. Розпоряджаючись цими випробовуваннями, відводячи – як у випадку Йова – злому частину вільного простору, згадай, будь ласка, про обмеженість моїх сил. Не доручай мені надто багато. Проклади межі, в яких я можу бути спокушеним, не надто далеко, і будь зі Своєю захисною рукою поблизу, коли мені стане занадто важко». Так пояснив це прохання святий Кипріан. Він каже: прохаючи «і не введи нас у спокусу», ми висловлюємо усвідомлення того, «що ворог не має жодної влади над нами, якщо не буде на це попереднього допуску Божого. Ось тому весь наш острах, все благоговіння й увага мають бути звернені на Бога; оскільки лукавий не зможе спокушати нас, якщо не дасться влади йому згори» (De domenica oratione 25, цит. вид, с. 285-286; [російською: О молитве Господней, цит. вид., с. 266 – 267]).
Роздумуючи над психологічною формою спокуси, св. Кипріан пояснює, що можуть бути дві різні причини, чому Бог надає злому обмежену владу. Це може діятися нам на покаяння, щоб заглушити нашу гордість, щоб ми знову відчули вбогість нашої віри, надії й любові та не пишалися, що ми великі завдяки самим собі: згадаймо фарисея, який розповідає Богові про свої справи, вважаючи, що йому не потрібно жодної благодаті. На жаль, Кипріан далі не уточнює, що означає інший вид випробовування – спокуса, яку Бог накладає на нас на славу – для Своєї прослави. Та як нам при цьому не згадати, що Бог наклав особливо важкий тягар спокус на особливо близьких до Нього людей, великих святих, від Антонія в пустелі і до Терези з Лізьє в благочестивому світі її Кармелю?[1] Вони, так би мовити, наслідують Йова, є неначе апологетами людини і водночас захисниками Бога. Більше того, вони перебувають в особливому сопричасті з Ісусом Христом, Який зазнав наших спокус. Вони покликані витримати спокуси якогось періоду історії на своєму власному тілі, у своїй власній душі, перенести їх задля нас, звичайних душ, і допомогти нам прямувати до Того, хто взяв на Себе всі наші тягарі.
Отже, промовляючи шосте прохання Господньої молитви, ми, з одного боку, маємо бути готові взяти на себе тягар випробовування, нам відміряного; з іншого боку, це є проханням саме про те, щоб Бог відміряв нам не більше, ніж ми здатні нести; щоб Він не випускав нас зі Своїх рук. Ми промовляємо це прохання з довірливим переконанням, слова для якого дарував нам святий Павло: «Бог вірний; Він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом зі спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор. 10:13).
Але визволи нас від лукавого
Останнє прохання молитви «Отче наш» ще раз торкається передостаннього і змінює його форму на ствердну; тому обидва прохання дуже тісно взаємно пов’язані. Якщо в передостанньому проханні домінувало «не» (не дати злому більшого простору за той, що можна витримати), то в останньому проханні ми підходимо до Отця з головною надією нашої віри. «Врятуй, спаси, визволи нас!» Врешті-решт, це є прохання про порятунок.
Від чого нас треба рятувати? Новий німецький переклад Господньої молитви звучить так: «від злого», залишаючи таким чином відкритим питання, що мається на увазі: «зле» чи «злий». Зрештою, одне і друге нероздільні. Ба, ми бачимо перед собою дракона, про якого мовить Одкровення (глави 12 і 13). Йоан Богослов змалював «звіра з моря», з темних глибин злого, з допомогою елементів римської державної влади, дуже конкретно окресливши таким чином загрозу, перед якою стояли християни його пори. Ця загроза полягала в претензії на тотальну владу над людиною, визначену культом імператора, а отже на політично-військово-економічну владу, що сягає найвищої точки у своїй всеохопній могутності – у постаті злого, що загрожує нас поглинути. Це супроводжується розкладом моральних звичаїв через цинічні скептицизм і просвітництво. Перед лицем цієї загрози християнин епохи переслідування взиває до Господа як до єдиної сили, що може його врятувати: врятуй нас, визволи нас від злого.
Хоча Римської імперії та її ідеологій більше немає – все ж, наскільки сучасним є все це! По-перше, існуючий сьогодні ринок торгівлі зброєю, наркотиками і людьми, що обтяжують світ і втягують людей у залежності, яким годі протистояти; по-друге, ідеологія успіху, добробуту, що каже нам: «Бог – це лише фікція, Він лише відбирає в нас час і насолоду від життя. Не переймайся цим! Намагайся лише вхопити від життя стільки, скільки можеш!» І ці спокуси видаються такими ж нездоланними.
Господня молитва загалом і це прохання зокрема хочуть нам сказати: щойно коли ти втратив Бога, ти втратив самого себе; тоді ти є всього-на-всього випадковим продуктом еволюції. Тоді «дракон» справді переміг. Допоки він не може вирвати в тебе Бога, за всіх нещасть, які тобі загрожують, ти все ж у самій глибині залишився неушкодженим. Тому істинно те, що каже нам новий переклад: врятуй нас від злого. Нещастя можуть бути потрібними для нашого очищення, а зло нищить. Отже, тому ми в глибині просимо, щоб у нас не було вирвано віри, що дає нам бачити Бога, що пов’язує нас із Христом. Тому ми просимо, щоб ми понад блага не втратили самого Блага; щоб навіть за втрати благ у нас не зникло Благо, Добро, Бог; щоб ми не загинули: врятуй нас від злого!
І знову Кипріан, єпископ-мученик, що сам пережив ситуацію Апокаліпсису, віднайшов для цього чудові формулювання: «Після слів ‘визволи нас від лукавого’ нема про що вже більше й просити: ми просимо зараз покровительства Божого проти лукавого; а, отримавши таке покровительство, ми вже забезпечені й захищені від усіх підступів диявола і світу. І справді, чого боятися світу тому, кому в цьому світі захисником є Бог?» (De domenica oratione 27, цит. нид., с. 287, [російською: О молитве Господней, цит. иид., с. 268]). Ця певність була опорою мучеників, дозволяла їм у світі, повному гонінь, бути радісними і впевненими, «рятувала» їх самих у глибині та визволяла, даруючи справжню свободу.
Це та сама певність, яку так чудово висловив святий Павло: «Коли Бог за нас, хто проти нас?… Хто нас відлучить від Христової любові?… Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? … В усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні начала, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8:31-39).
Тому в останньому проханні ми вертаємося до трьох перших: просячи про визволення з-під влади злого, ми просимо, зрештою, Божого Царства, нашої єдності з Його волею, свячення Його імені. Однак, молільники всіх часів осягнули це прохання ще більше. У нещастях світу вони все ж просили Бога і про те, щоб покласти край «нещастям», що спустошують світ і наше життя.
Цей цілком людський спосіб тлумачення прохання увійшов у Літургію: в усіх Літургіях, за винятком візантійської, останнє прохання Господньої молитви доповнюється словами, які становлять окрему молитву. В давній Літургії латинського обряду вона звучала так: «Визволи нас, о Господи, від усіх нещасть, минулих, теперішніх і майбутніх. Молитвами… всіх святих зішли мир на наші дні. Прийди нам на поміч милістю Своєю, щоб ми повсякчас були вільні від гріхів і захищені від тривоги…». Відчуваються прикрощі неспокійних часів, відчувається волання про всеосяжний порятунок. Цей «емболізм»[2], з яким у Літургіях підсилюється останнє прохання Господньої молитви, виявляє людськість Церкви. Так, ми маємо право, ми можемо просити Господа й про те, щоб Він світ, нас самих і багато страждаючих людей і народів визволив від утисків, що роблять життя нестерпним.
Ми маємо право і повинні розуміти це поглиблення останнього прохання молитви «Отче наш» також як іспит нашої совісті – як заклик співпрацювати над тим, щоб зламати верховенство сили «зла». Але при цьому в нашому полі зору мусить залишатися істинний порядок благ і взаємозв’язок нещастя зі злом: наше прохання не має права потонути в несуттєвому; і за цього тлумачення прохання Господньої молитви залишається головним те, «щоб ми стали вільні від гріхів», щоб істинним «нещастям» вважали зло і щоб наш погляд на живого Бога ніколи й нічим не загороджувався.
[1] Кармель – (євр.: «сад»): назва гірського хребта в Ізраїлі; вважається святим; може означати також монастир (названий за гористою місцевістю, де він розташований) кармелітів чи кармеліток.
[2] Емболізм – (гр.: «включення»): розширення Господньої молитви на Божественній літургії; у Західній Церкві це є продовженням останнього прохання.
